Дорога на Захід пролягала через численні ріки і ліси. Із них вибиралися далеко не всі. Однак, виходу не було: тікати від тоталітарної системи зважилися ті, хто бажав кращого собі і своїм дітям. Серед численних “утікачів” опинилися дві рідні сім’ї: Кравцівих і Косівих. Кравціви — втекли, Косіви — залишилися. Родина довго не могла об’єднатися. Однак, більш, ніж через півстоліття, рідні люди таки знайшли одне одного.
Дорога на Захід привела… до Сибіру
Сім’я Косівих була однією з тих багатьох, які тікали від тоталітарної системи за кордон. Оскільки моста через річку Стрий не було (його на той час підірвали фашисти. — Авт.), то перебиралися підводою. Саме на підводі 29 липня 1944 року народився Богдан Косів. Утекти родині так і не вдалося, хоча емігрували найближчі мамині родичі — сім’я Кравцівих.
Тож, сім’я Косівих із маленьким Богданом повернулася до села на Львівщині. Батько став директором школи. Мати — також вчителювала, знала багато мов. Тож, діти, яких у сім’ї тоді було четверо, ще довго не здогадувалися, чому однієї ночі на початку 50-х років їх разом із кількома сім’ями поспішно вивезли із села. Відтак, привезли на пересильний пункт до Бібрки, а потім — у Сибір. Їхали майже місяць. Товарняком. Тодішні спогади Богдана Косіва про дорогу перегукуються з епізодами з романів Івана Багряного і Василя Барки. Замість туалету — дірка посеред вагону. Якщо хтось по дорозі помирав — викидали із потяга просто на узбіччя.
Так минув тиждень. По прибутті до Томської області, батькові дали підводу, дітей — позапинали ганчір’ям, і — відправили у село Куроліно. Відстань, за сибірськими мірками, — невелика: 40 кілометрів. Батько тягнув підводу сам. Тож, заїхавши на підводі у невеличке село взимку, влітку з нього, практично, не можна було вибратися. Довкола села — непрохідне лісове болото. Щоб його подолати, доводилося кілька десятків кілометрів перебиратися по слизьких дерев’яних колодах.
— Спочатку ми просто голодували, адже їсти нам не давали нічого. Батькові, який був інвалідом другої групи, дали роботу на лісоповалі. Але, вона йому була не під силу. Тож, пригадую, на Різдво сусіди нам принесли… одне яйце і грудочку цукру. Їжу поділили між дітьми. Коли пізніше повернулися в Україну, то не могли наїстися. Особливо смакували яблука. Нас часто підгодовували сусіди. Загалом, люди у Сибіру були дуже добрі. Серед них були і литовці, і турки, і навіть росіяни, але найбільше було українців, — розповів “Вікнам” Богдан Косів. — Урятувала всіх невеличка ділянка землі, яку батько взяв для обробітку. Вирощували переважно картоплю. Згодом батько знайшов роботу продавця у крамниці. Діти — навчалися. Винити у своїх поневіряннях тодішню систему навіть на думку не спадало. Коли березневого ранку 1953 року із гучномовця у Куроліному пролунало повідомлення про смерть Йосипа Сталіна, діти, і, звичайно, ми — заплакали. Нам тоді здавалася непоправною ця втрата, адже всі впевнені були, що живуть для Сталіна, і — навпаки, він — для нас.
У Сибіру були холодні весни, коли шум від льодоходу на річці Обі було чути за кілометри. Одного року крига на своєму шляху знесла кілька метрів берега, і, водночас, відкрила справжнє обличчя тієї системи: у землі виявили сотні людських кісток.
Було і “холодне літо 53-го”. Якщо для більшості населення Радянського Союзу гостросюжетний фільм був просто цікавим фільмом, то мешканці села Куроліна по кілька діб не дозволяли дітям виходити із хати, оскільки у районі хазяйнували кримінальні злочинці, яких амністували після ХХ з’їзду ЦК КПРС. У поселенні навіть було кілька вбивств, пограбувань і згвалтувань.
Невдовзі після поселення у Сибіру, практично, від голоду, померла мати. Відтак, батько почав активно просити про повернення в Україну. Для того, щоб добитися дозволу повернутися, потрібно було написати кілька листів по Президії Верховної Ради СРСР. Після численних відмов 1957 року дозвіл таки надали. Однак, про повернення на Львівщину не могло бути навіть мови. Тож, оселилися на Тернопільщині, у містечку Козова, де батько працював бухгалтером у райспоживспілці. Богдан Косів заступив на службу в армії у далекій Архангельській області, де прослужив три роки.
Миколайчук, Брондуков та Іллєнко у Калуші
Після служби у війську Богданові Косіву важко було знайти роботу. Тож, після закінчення Львівського кінотехнікуму, подався у пошуках кращої долі до Калуша. Улаштувався на роботу у міську кіномережу, і, невдовзі, очолив її. Тоді у місті було три кінотеатри: дитячий кінотеатр ім. Т. Шевченка, кінотеатр “Аврора” та кінотеатр ім. Ленінського комсомолу (пізніше — “Відродження”. — Авт.).
Займався також виготовленням реклами. Тоді її малювали на величезних полотнах, і вивішували на вікнах кінотеатру. Одного разу афішу Богдана Косіва навіть помітили обласні чиновники і взяли на виставку до Івано-Франківська. На афіші гостросюжетного фільму була зображена жінка, до якої наближався чоловік із ножем. Завдяки афіші фільм здобув у місті таку велику популярність, що його демонстрацію навіть продовжили на кілька днів. Хоча, в успіх цієї стрічки вірив мало хто з дирекції кінотеатрів.
Загалом, кіно у Калуші тоді було на піку популярності. Так, у районі “Посольок” люди масово відвідували кінотеатр “Аврора”. Усі решта надавали перевагу кінотеатру ім. Ленінського комсомолу. Саме там уперше були застосовані тепер звичні, а тоді — новітні системи стереофонії. Тобто, ще на початку 60-х років минулого століття у місцевих кінотеатрах був ефект “об’ємного” звуку, коли, разом із рухом акторів, змінювалася сила звуку. Він міг також долинати із різних куточків зали. Так, здавалося, що глядач перебуває в епіцентрі того, що відбувається на екрані.
Пробути на посаді Богданові Косіву довелося недовго, але за цей короткий термін чоловік вистиг здобути незабутні спогади, адже довелося спілкуватися із тодішніми “зірками” всесоюзної величини: акторами Іваном Миколайчуком, Ларисою Кадочниковою, Бориславом Брондуковим та режисером Юрієм Іллєнком. 1970 року вийшов у світ фільм “Білий птах з чорною ознакою”. Творча група об’їздила чи не всю Україну із презентацією фільму. Не оминула і Калуш. Тоді зал кінотеатру “Аврора” був заповненим ущерть.
— Спочатку говорили актори. Згодом — продемонстрували фільм, а потім, як годиться, для творчої групи ми влаштували “неофіційну” презентацію в одному із ресторанів міста. Позитивне враження справив актор Борислав Брондуков. Під час зустрічі він розповідав багато кумедних історій. Іван Миколайчук був набагато більш вдумливим, — згадує Богдан Косів. — У ресторані біля нас зібралася чимала компанія. Коли одна із присутніх почала хвалити Комуністичну партію, Іван Миколайчук взяв крісло, сів біля виходу, і так і просидів увесь вечір.
Богдан Косів уже, здається, розлучився із “сибірським” минулим, коли воно, раптом, саме дало про себе чути. Так, одного разу його просто викликали до відділення КДБ, і попросили написати заяву на звільнення. Тоді навіть дивувалися, як людина з “таким” минулим могла потрапити на таку посаду.
Відтак, із дружиною і маленькою дитиною, Богдан Косів залишився без роботи і будь-яких засобів для існування. Оскільки непогано розумівся на засобах зв’язку, то влаштувався в обласне управління зв’язку. Тоді країна була у тотальній ізоляції. Міжнародного зв’язку, як такого, не було.
У 46 років здобув вищу освіту: заклався, що вступить до Одеського інституту зв’язку ім. О. Попова. І — вступив. Дивом закінчив його вже за часів “перебудови”, тому й отримав диплом без пере-вірки біографії органами безпеки. Відтак, у сфері зв’язку пропрацював до пенсії.
І тільки незадовго до смерті батька дізнався від нього про справжню причину своїх поневірянь у Сибіру і звільнення з перспективної роботи: покійна мати Богдана Косіва була сестрою одного з найбільш яскравих і талановитих поетів Галичини — Богдана Кравціва. Родича не знав ніхто з дітей, і навіть не здогадувалися про походження сім’ї. Однак, тільки за невидимий родинний зв’язок мусили заплатити роками поневірянь по світі кількох поколінь діяча підпілля.
Родичів побачив на навчаннях військ США
Богдан Косів почав активно вивчати історію свого роду. Виявилося, що він — далекий нащадок митрополита Костянтина Богачевського. Потім дізнався і про Богдана Кравціва. Так, раз по раз у газетах з’являлися розгромні статті проти поета, де радянські ідеологи погрожували поквитатися з Богданом Кравцівим і з його творчістю.
Так, ідеєю національного визволення Богдан Кравців перейнявся під час навчання на юридичному факультеті Львівського університету на початку минулого століття. Відтак, навчання не закінчив. Натомість вступив до лав ОУН. За активний спротив системі польська жандармерія кинула його до в’язниці, з якої Богдан Кравців вийшов героєм. Він був визнаним ватажком націоналістично налаштованого українського студентства, редактором видання “Студентський шлях”, на сторінках якого і друкував свої перші твори. У 1939 році Богдан Кравців емігрував до Німеччини, а потім — до США. Тут він працював в Українському інституті при Гарвардському університеті, зокрема, активно досліджував добу “Розстріляного відродження”, представником якого міг би бути і він.
У 1974 році американський уряд нагородив Богдана Кравціва найвищим орденом “Пурпурове серце”. Поки що він — єдиний українець, який удостоївся цього ордена.
Тривалий час пропрацювавши на літературній та літературознавчій нивах, Богдан Кравців помер 1975 року у Рутерфорді (США). Тож, калушанину Богдану Косіву судилося побачити тільки нащадків свого знаменитого родича.
Американські родичі виявилися не менш знаменитими. Так, двоюрідного брата Богдан Косів бачив тільки по телебаченні, хоча генерал часто відвідував родичів у Львові. Генерал армії США Микола Кравців багато разів відвідував Україну як голова міжнародної делегації військ під час численних навчань, зокрема, у Яворові Львівської області. Генерал Кравців, очевидно, свого минулого також не забув. На зорі незалежності України він активно допомагав українським військовослужбовцям, навіть, закупив одні із перших комп’ютерів для Збройних Сил України.
— Родичі у США сумують за Україною. Однак, живуть значно активніше, ніж українці. Незважаючи на те, що американці працюють довше за нас, проте, живуть — рухливіше. Так, одна з моїх родичок у 82 роки без проблем “вибігла” на Високий Замок у Львові, тоді, як у нас у країні у такому віці люди майже не виходять із домівок, — каже Богдан Косів. — Їм дуже подобаються українські продукти, особливо — овочі та гриби.
Тож, Богдан Косів таки склав генеалогічне дерево своєї родини. Частину матеріалів для історії роду йому присилали навіть зі Сполучених Штатів Америки. Відтак, Богданові Косіву вдалося відновити колись перервані зв’язки зі своїми родичами.
Так, масштаб репресій минулого століття — величезний. За ідею одного представника відповідали три покоління його родичів. Тож, люди просто не могли забути тієї історії, яка розділила їх і зробила сиротами. І тому відчайдушно боролися за те майбутнє, що здатне було б знищити прірву між родинами, і відновити колишню славу. Тому ні роки поневірянь по Сибіру, ні численні невдачі після повернення на Батьківщину так і не змогли придушити боротьбу за волю України. Ба, навіть, більше — робили її сильнішою, чим наближали перемогу.