Насправді, те, що відбулося, можна назвати виробничою нарадою Ігоря Насалика з підлеглими, його прес-конференцією — тільки не сесією. Демократією тут і не пахло.
Після тривалої перерви, мобілізувавши 30 депутатів своєї фракції (Української партії. — Ред.), порушуючи будь-які норми Регламенту міської ради, без обговорення, не надавши слова ні депутатам, ні запрошеним, міський голова фактично змусив депутатів проголосувати за звільнення Радецької згідно з поданою нею заявою. Інформація прокурора Ігоря Насалика не цікавила, альтернативних пропозицій він не прийняв.
“…нема людини — нема проблеми”, — так у кулуарах висловився один із представників “більшості”. Можливо, так уважає і міський голова. Але вони помиляються: людини немає — а от проблема залишилася. А полягає вона у тому, що ніхто не спростував правдивості публікації у “Західному віснику” обурливих висловлювань Віталіни Радецької. Факт приниження честі, гідності, релігійних почуттів громадян України — залишається у силі. І поки ніхто за це не покараний, ми, калушани, в очах усієї України залишаємося людьми, нездатними відстояти свою честь та гідність. Міський голова дав ясно зрозуміти, що Радецька йому важливіша, ніж громада міста, думка політичних партій, керівництва області, депутатів районної ради, а депутати міської ради з “більшості” та опозиції засвідчили, що нездатні захистити честь та гідність своїх виборців. У виборчих роликах, одягнувши вишиванки, легко було гукати: “Не вір, не бійся, не мовчи!”. На практиці — все з точністю до навпаки.
Тому, дорогі калушани, підходимо ми до Дня міста з неспростовним ярликом “циганів немитих”, хоча мусимо визнати: бачили очі, що купували…
Чи добігла історія з Віталіною Радецькою кінця? Ні, принаймні, для людей, у яких почуття честі і гідності — не порожній звук. З 29 квітня минуло достатньо часу, щоб подати судовий позов, чи вибачитися перед калушанами. Проте досі Радецька не зробила ні того, ні іншого. А натомість — всіх пробачила? Тому я, як і ті калушани, яких Ігор Насалик не зігнув і не зігне, будемо діяти через запити депутатів Верховної Ради, через суд, через прокуратуру, через громадськість, і зробимо все можливе для відновлення доброго імені Калуша і калушан. І нехай місцеві “табачники” і “табачниці” у цьому не сумніваються. Зрештою, навіть сама заява Віталіни Радецької про звільнення свідчить про вплив залишків громадянського суспільства в Україні. За 5 років свого правління Ігор Насалик зумів приборкати депутатський корпус і фактично знищити громадянське суспільство у Калуші.
Навідуючись у рідне місто, я іноді з жахом зауважую, що ніби потрапляю в атмосферу романа Джорджа Оруела “1984”, у якому більшість мешканців одночасно бояться і обожнюють “великого брата”, і щиро заявляють, що до Насалика нічого доброго не було, а тепер Калуш — найкращий.
Для мене, як калуського родака, Калуш був і буде завжди найкращим. Але якщо місто вже най-най, то чому комунальні тарифи тут вищі, ніж у Києві? Чому при “безплатній” медицині досі не збанкрутувала жодна приватна аптека? Чому маса хворих не лікуються у Калуші, а звертаються до мене за протекцією в інститут раку, інститут Шалімова, інститут Амосова? І чому, нарешті, як свідчать опитування, молодь рветься з міста хто до Києва, хто до США — тільки не у Калуш? А раніше саме у Калуші мріяли працювати тисячі молодих людей. І ще десятки “чому”…
А щоб відповісти на ці питання, треба любити Калуш, а не нав’язувати йому “радецьких” і заводів із переробки гексахлорбензолу. Треба дорожити довірою калушан, а не поводитися, як із отарою, яку міський голова нібито ощасливив своєю присутністю. Міський голова має бути для калушан, а не місто — бізнес-проектом для мера.
Здається, Ігор Насалик так цього і не зрозумів.