Знаний у селі чоловік за часів ІІ світової війни воював у сотні “Грабенка” (псевдо Василя Сколоздри — соратника Провідника ОУН Степана Бандери. — Авт.). Його спогади — до уваги читачів ”Вікон”.
…Дорогою у Кропивник минаємо гіганти хімічної промисловості Калущини: спочатку — “Карпатнафтохім”, де працюють кілька тисяч калушан. Потім починаються корпуси магнієвого заводу, який уже кілька років простоює. Кропивник у будній день — безлюдне місце. Чи не половина селян працюють у Калуші. Їздять на роботу рейсовими автобусами.
Ясон Романів живе неподалік шахти “Імені 50-річчя Жовтня”, де він пропрацював 27 років. Стару дерев’яну хату видно здалека. До хати запрошує Стефанія Ясонівна, дочка пана Романіва, яка доглядає за батьком.
— Тато розказував, що він був у горах, на Сивулі, — каже жінка.
У хаті — опалюється. Обкладена кахелем груба дає добре тепло. Ясон Миколайович сидить на підвіконні. Читає газету.
Ясон Романів — громадсько активна людина. Досі щотижня ходить до церкви. Як найактивнішого учасника визвольної боротьби у Кропивнику його з нагоди Дня заснування УПА 14 жовтня привітала організація Конгресу українських націоналістів.
— Почекайте, я тата причепурю, — клопочеться Стефанія Ясонівна, почувши про привітання.
Ясон Миколайович відривається від газети. Подає руку. На запитання, як став воїном УПА, відповідає:
— Мені було 20 років, як мене забрали, — каже.
Пригадує, як боролися на Прикарпатті із “ковпаківцями”.
— У тата пам’ять хоч куди, — каже дочка.
— Сотня “Грабенка” начисляла у той час близько 200 вояків. Тоді сотня мала штири чоти по сорок чоловіків. У кожній чоті був чотовий, його заступник, санітар і політвиховник. У нас був чотовий “Моряк”. Щось я таке прочував, що він був із Верхньої. У нас були хлопці із різних селів. Перша чота мала тримати, друга — наліво, третя — направо, а четверта — прорватися. Пам’ятаю, останній бій у Ясенові. Сказав провід розпускати людей, бо ми не маємо помочі, ми йдемо на границю. Ті, котрі були грамотні, пішли. Тоді ми розпустилися, багато — погинуло… Підійшла друга сотня, вчула, що бої ідуть. І з її поміччю ми так урятувалися.
Довідка. Сотник Василь Сколоздра, відомий як Грабенко, виконував важливі доручення УПА, зокрема був кур’єром її командувача Романа Шухевича. Шухевич дав наказ, щоб сотня переправила його через кордон до Мюнхена — охороняти Степана Бандеру. В умовах строгої секретності Василь Сколоздра успішно виконав цю операцію.
— Розкажіть про свою військову службу.
— Я був учасником національно-визвольної боротьби у 1944-46 роках. Сотня, у якій я служив, мала чотири чоти. Я був рядовим вояком. Нашим завданням було тримати оборону. Пригадую, ми стояли поблизу села Ясені Рожнятівського району. У лісах відбувся великий бій із військами НКВС. То був найгірший бій. Пам’ятаю, як ми перейшли через гори, і зайняли оборону на Сивулі, яка тривала шість годин безперервного бою.
— Як виживали, яка була амуніція?
— Де там яка була колиба, могли заночувати. Якщо вогник горів, то готували. А так скала і матрац, четина (глиця, хвоя попід стінкою колиби, на якій спали. — Авт.) — то ліжко. Такі, як ми, не мали обмундирування. Сотенні, чотові — то була стаціонарна армія, яка мала обмундирування. А ми, новобранці, були у домашньому одязі.
— Ви провели у Карпатах два роки. Пам’ятаєте, як був влаштований побут?
— Сотенний Грабенко був дуже строгий. Йому було близько сорока років. Він сказав так: “Як я лишень подивлюся, я бачу, хто що думає” (надовго замовкає. — Авт.). Я дивуюся, що хтось сьогодні дається підкупитися. Ми стояли виключно добровільно. Ніколи нам ні копійки не заплатили.
— За два роки навідувалися додому?
— Був випадок. Більшовики йшли на німців. Наша чота вела оборону у горах. О-о, то були страшні бої. Я дістав страху. Кажу старшому: знаєте, вуйку, я хочу геть втікати додому. А він — мені жаль тебе. Але аби ти на моїй совісті не стояв, аби не загинув. А то — як? Документів ніяких немає. Старший пішов зі мною до німців. Каже німцю, що русин хоче втікати до Німеччини. Підійшов до машини той німець, поставив мені печатку — іди. Я двадцять кілометрів ішов, бо колія була зірвана. А німці їхали, питаються, де документ. А я — показав. Сів з ними на поїзд, доїхав до Стрия. Там вони поїхали далі, а я висів та й дійшов до своєї хати.
— Чи ще живий хтось із товаришів?
— Були, але вже повмирали. У складі нашої чоти були хлопці із Кропивника. Яким Борейко, Петро Дюг, Василь Пілянський, Василь Барнич, Михайло Мартинишин — вони повернулися із боїв. Василь Барнич був найстарший роками. А от Микола Бабій, Василь та Микола Стасів — загинули у бою. Один у нас був горець, псевдо — Дуб. Ми мали різну зброю. Була руська, була німецька, була мадярська.
— Як вдалося легалізуватися?
— Я повернувся із повстанської армії. У сільській раді села був секретар, такий добрий, що мені зменшив три роки, ніби я ще для армії молодий. Я був ростом невисокий, і мені повірили. Минуло п’ять років. Я одружився. Уже була дитина, знову кажуть до армії йти. Йдемо до ЗАГСу — з якого то я року. А мене отак уписали — бачать, що мої роки вже перейшли, а вже є дитина. То я заплатив штраф, та і по всьому.
6 років тому у Ясона Романіва народилася правнучка Вікторія. Фото з архіву родини Романівих
Зараз Ясон Романів — пенсіонер. 30 років життя віддав праці на підприємствах гірничо-видобувної промисловості. Із дочкою Стефанією обробляють близько десяти соток городу. У чоловіка — 11 онуків. Є двоє правнуків.
Біографія
11 травня 1925 року — народився у селі Кропивник Калуського району Івано-Франківської області;
1941-1944 роки — жив у селі Золота Слобода під Козовою на Тернопільщині, де переховувався від примусової роботи у Німеччині;
1944-46 роки — боротьба у лавах УПА;
1947 рік — почав працювати на калійному комбінаті;
1948 рік — одружився із землячкою Марією;
1948 рік — народився син Василь. За ним з’явилося ще п’ятеро дітей: Надія, Іван, Ігор, Микола, Стефанія;
1949 рік — пішов працювати на шахту Ново-Голинь;
1976 рік — вийшов на пенсію.
