Добиваючись зустрічі з Генсеком Брежнєвим 1972-го року з вимогою “забезпечити згідно Конституції СРСР усебічне практичне, суспільно-політичне функціонування української мови на Україні” у формі відкритого протесту проти русифікації здав у ЦК КПРС свій партійний квиток. Нині разом із дружиною Теодозією проживає в Івано-Франківську.
Про це та більше — в ексклюзивному інтерв’ю Василя Івасюка “Вікнам”.
Діяв за вимогою власного сумління
— Василю Петровичу, Ви надовго випали з громадсько-політичного життя нашого міста. Розкажіть, де Ви тепер, чим займаєтеся?
— Я повернувся з “самозаслання” з натхненням продовжити політично-громадську діяльність. Відвідав друзів. Зустрів чимало знайомих. Із кожним поспілкувався. Стало боляче за народ, який укотре зрадив себе. Я залишив переможця, який упевнено йшов у майбутнє, який повірив у себе та Україну, а застав — духовно “самоув’язненого”, безпорадного бранця. Він залишився патріотом України, але патріотом за звичкою, а не з розуміння всього того, що сталося з його ж вини. З вини без винятку кожного українця — виборця після повернення з Майдану. Кожен із моїх співрозмовників зняв із себе обов’язок і вину виборця, щоб помститись Ющенку за невиконання ним передвиборних обіцянок. І відповідальність за історичну долю України поклав на того ж “невдаху” Президента.
Українці вважали і вважають, що Україну для них зобов’язані будувати без їхньої всебічної допомоги окремі особи або групи. Якщо вони не поспіли чи не змогли виконати в обумовлений термін доручену їм справу, то завершити її українці доручають своїм ворогам. Це вічний експеримент українців над собою.
— Вийшовши на Майдан, український люд повірив політикам і тому, що можна змінити власне життя.
— Учасники Майдану повірили у програму Віктора Ющенка, і, самі того не розуміючи, врятували Україну від повернення її у рабство Росії. Зовнішній ворог непередбачено програв Україну. Йому необхідно було вжити надекстренних запобіжних заходів, щоб переможна битва “хохлів” не переросла у загальну всеукраїнську перемогу. Ворог удався до інструменталізації давно дослідженої ним української психології та до методів компрометації. На превеликий жаль, українці сприйняли першу переможну битву за остаточну перемогу.
Одночасно, Всевишній врятував для них і національно зрячого державного провідника — другого Мазепу, тим більше, у статусі Президента України.
Уперше ворог не поцілив у серце сина України. Промахнувся, і не довів Україну до наступної Руїни. Але українці — неабиякі стрільці — стрельнули влучніше за ворога. Після Майдану українці зажадали обіцяне всеціло, сповна і негайно. Для них закон Історії — їхнє бажання. Революція дає свободу, а розум і руки — хліб народу. А українці, як завжди, все зрозуміли на свій лад.
Через 15 місяців після Майдану, 26 березня 2006 року, відбулися вибори до Верховної Ради. Ці вибори ввійдуть в історію України як факт національного самогубства. Українці — це єдина “нація”, яка втратила інстинкт самозбереження. Закріпити здобуту перемогу на Майдані на виборчі дільниці вони не прийшли.
Аналогічно вчинили через 18 місяців, 30 вересня 2007 року, на позачергових виборах до Верховної Ради.
Ось із чиєї волі Батий на всеукраїнському престолі, а орда — у Верховній Раді.
— Василю Петровичу, Ви — один із основоположників новітньої політичної історії нашого міста. Як розпочалася Ваша політична діяльність у Калуші? Що то була за історія зі здачею партійного квитка?
— У 1971-1972 навчальному році я ступив на педагогічну ниву. Почав викладати так звану “наукову організацію праці” і суспільствознавство у Калуському професійно-технічному училищі № 4. Предмет давав можливість аналізувати писані і неписані закони, коментувати “інтернаціональні” гасла Леніна, Конституцію СРСР і Конституцію УРСР. Ситуація сприяла здійсненню давно задуманого мною антипартійного виступу на підставі реальних, предметних і зримих фактів. Навчання в училищі велося російською мовою. Вирішив не гаяти часу. Контингент учнів був не вельми зрілий, але траплялися і світлі голови. Після низки уроків, спеціально присвячених мовному питанню, я запропонував учням звернутися із проханням до викладачів, щоб вони вели уроки українською мовою, а, у випадку відмови, — звернутися до директора. Учні довго не роздумували. На уроці фізики запропонували вести уроки українською мовою, посилаючись на моє роз’яснення закону. Повернувшись із уроку, педагог із фізики зняла в учительській істеричний крик:
— Товарищи! Среди нас ходит украинский буржуазный националист! Подстрекает студентов, чтобы они требовали у педагогов вести уроки на украинском языке.
Я запитав, хто цей злочинець.
— Это ты! Ты! Подстрекатель! Ученики рассказывают, как ты объясняешь учебный материал!
— Ви і всі інші педагоги зобов’язані вести уроки українською мовою, — наголосив я.
— Я никогда не буду преподавать на этом бандеровском языке! Никогда!
— Ви — великоросійська держиморда і шовіністка. Українська мова — рідна мови Степана Бандери — ворога радянської влади. Російська мова, за Вашою логікою, — мова зрадника російської нації та Росії генерала-лейтенанта Власова. Він зрадив на полі бою у ролі командувача ударної армії.
— Они оба предатели!
— Ворога визнають, поважають і ставлять за приклад. Зрадника — стріляють, як скажену собаку.
Надбігли задихані директор і заступник і перервали “діалог”. Заходились на пару виштовхувати мене з учительської, але дарма. Уроки і післяурочні заняття дирекція негайно відмінила. Про інцидент терміново, ще до його закінчення, доповіли у КДБ.
Міськком компартії екстрено провів нараду за участю партсекретарів училищ.
У “могутній і непереможній” проходив XXIV з’їзд КПРС. Щоб не дати опонентам можливості локалізувати і погасити конфлікт на початковій стадії i звести його до суперечки двох суб’єктів, я запропонував звернутися за роз’ясненням „конституційного права” та ленінських вказівок щодо національного питання до президії з’їзду. Опоненти відмовилися. Наступного дня я відправив на адресу президії з’їзду КПРС текст запиту з проханням дати відповідь.
Отримавши обумовлений у компартійному Статуті термін для надання відповіді, я з тим же текстом запиту звернувся на ім’я Генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва. У обкомі компартії усно “пояснили”: “На такі запити Генеральний секретар ЦК КПРС відповідей не дає. Припиніть антипартійний “шабаш”.
Я вирішив зустрітися з Брежнєвим віч-на-віч. Оточення генсека пояснило: про зустріч із Генсеком Брежнєвим не може бути і мови, питання про національні мови, у тому числі й українську, вирішене Леніним і перегляду не підлягає. І додали: “Ты серьёзно болен. Тебе необходимо немедленно лечиться”.
Під час даної розмови я залишив шовіністам свій партійний квиток із проханням передати його Леоніду Брежнєву. Чекати не було на що. Неподалік від ЦК стояло мною напередодні замовлене й оплачене таксі. Прибув у понеділок — вибув з ЦК у п’ятницю. Мною не рухали ілюзії і в генсеків-українофілів я не вірив. На підтримку громадського оточення не надіявся. Діяв за вимогою власного сумління.
12 травня 1972 року бюро міськкому компартії позбавило мене права на професію педагога і працівника культури. Я став “універсальним” будівельником-землебетонником 2-го розряду.
— Чому стали членом КПРС, а потім так самовіддано позбулися партквитка?
— Смертельно небезпечним для компартії Ленін вважав внутрішнього ворога. Це підтвердили події 1990-их років. То був другий етап національно-визвольного руху, у якому взяв участь весь народ. Щодо свого вчинку: я свідомо вступав у компартію, щоб у той чи інший час, у тих чи інших обставинах, привселюдно виступити проти компартії. Така тактика і форма боротьби не суперечить національно-визвольній теорії. У якійсь мірі це мені вдалося. Першому, і, на жаль, одинокому.
Мітинг із вікон готелю знімали спецслужби
— Якими вони були — перші мітинги у Калуші у 1980-х роках? Проти чого повставали калушани, які теми піднімали? Згадайте людей, які були біля витоків цього опозиційного руху?
— 12 січня 1989 року газета “Літературна Україна” опублікувала Проект Статуту і Програми Товариства рідної мови ім. Т. Шевченка, саме “рідної”, а не української. З метою приховати роль та кінцеву мету Товариства української мови ім. Т. Шевченка автори Проекту змушені були у рядки тексту вкласти компартійну фразеологію. Між рядками “заховали” стратегію і тактику для тих, хто візьметься за відновлення забороненого компартією Товариства. Проект став міною сповільненої дії, закладеною під ЦК КПРС.
Головним був не зміст тексту, а факт дозволу — нехай він був умовним, декларативним і сказаним півголосно — називати Товариство його історичним іменем “Товариство української мови ім. Т. Шевченка”. Це була перша й остання поступка компартійних шовіністів у національному питанні.
Часу на роздуми і вагання останнім патріотам, котрі ще були у стані розуміти, чути, бачити, котрі національно дихали і були готові пожертвувати собою, й, у випадку чергової невдачі, — прийняти трагічну долю своїх батьків, історія не дала. Необхідно визнати, що, крім відкритої компартійної протидії ззовні, мали місце і суб’єктивні негативні чинники. Важко було повірити, що українці так скоро прокидатимуться з національної сплячки, виходити з самозабуття, поборювати духовну інертність і позбавлятись страху. Але, на щастя, саме так воно і сталося. Рятувати самозречника, усвідомлюючи, що за спробу порятунку сам станеш жертвою, під силу лише одиноким.
Далися взнаки і наслідки життєвих перипетій, адже шляхи патріотів перетиналися на різних географічних широтах, у різних ситуаціях та обставинах. Взаємна недовіра і несприйняття один одного перешкоджали прискореному організаційному процесу. Дехто відмовився прийти на перші збори Товариства, які відбулися 17 січня 1989 року. “Я не прийду, — заявляв кожен із них, — якщо на зборах буде присутній такий-то…”. Але через патріотичні переконання вони були приречені зустрітися на кінцевому перехресті і забути взаємні підозри, посіяні між ними КДБ.
— Ваша рішучість і національна свідомість — звідки вона? У якій родині Ви виховувалися?
— Уважаю, що моя національна свідомість і рішучість були першими, хто зустрів мене на цьому світі. Очевидно, вона — спадкова. Я виріс у сім’ї селянина-господаря. Батько заповідав учитися у ворога бути ворогом. Матеріально допомагав учасникам УПА.
— Тож, страху не було?
— Ні. Окремі друзі рекомендували не випереджати час і події, не ставати піддослідним суб’єктом для міськкому компартії, КДБ і “правосуддя”. Друзі пропонували зачекати до проведення у Києві Всеукраїнського З’їзду, до прийняття ним Статуту і Програми й опублікування прийнятих ним рішень із долученням до них тексту законів або їхнього переліку.
Будучи ведучим перших зборів, я ультимативно відхилив пропозиції друзів. Сказав: “Допомогти зрусифікованому Києву зобов’язані галичани, у першу чергу — громадськість Калущини. Київська національно свідома інтелігенція — серед вороже налаштованих чужинців, а ми — серед своїх, нехай поки що заляканих, пасивних, нерішучих, байдужих… Існування всебічно і повноцінно діючого Товариства при наявності законів — ілюзія. Таких законів компартія нам не дасть. По-перше, ми не повинні дозволити міськкому, КДБ і “правосуддю” обмежити діяльність Товариства та примусити його діяти у межах Програми і Статуту. По-друге, не визнавати жодної форми диктату з боку міськкому, КДБ і “правосуддя”. По-третє, не йти на жодний компроміс із противником”.
Я запропонував застосовувати козацьку тактику: систематично наступати противнику на ноги; виводити міськком із політичної, ідеологічної, юридичної, психологічної та моральної рівноваги; примушувати противника постійно протидіяти Товариству, і, таким чином, активізовувати громадськість до масового спротиву; безперервно викликати на Товариство адресний політичний, правовий, ідеологічний та адміністративний “вогонь”; постійно тримати його у напрузі та в очікуванні чергового “уколу”; діями Товариства позбавляти міськком і представників компартійної влади спокою.
Такі дії Товариства надихнуть незабаром міськком партії назвати Товариство “рухівським бандоб’єднанням” та “рухівським бандугрупованням”.
Неоднозначно були сприйняті друзями і наступні мої пропозиції. По-перше, відмовитися від схеми Проектно-Статутної Програми організації Товариства української мови ім. Т. Шевченка, тобто, організації знизу, від первинних осередків, до верху — міськрайонної установчої конференції. Я запропонував навпаки: вважати дані збори установчою конференцією, тобто, обрати шлях організації Товариства зверху до низу. По-друге, не ставити попередньо до відома міськком компартії про організацію Товариства української мови ім. Т. Шевченка.
Колеги сприйняли ці пропозиції як виклик міськкому компартії на дуель. Я попросив друзів прийняти ці пропозиції, щоб не чекати на дозвіл міськкому компартії та вберегти Товариство від засланих у керівні ряди агентів і розкольників. Друзі погодились.
Ними були: Федір Бандура, Йосип Баран, Марія Братасюк, Леоінд Братасюк, Володимир Бреславський, Андрій Горбатий, Микола Гривнак, Романна Гункевич, Ольга Дунець, Юрій Дутка, Ганна Дутка, Євстахій Калан, Мирослав Кизимишин, Богдан Остапишин, Богдан Плескун, Ярослав Поташник, Йосип Рій, Ольга Руда, Роман Сербін, Василь Тур, Василь Тюн, Наталія Уштан, Василь Цапів, Віра Шалапська, Роман Шмігельський.
— Як усе ж удалося провести перший несанкціонований мітинг?
— Щоб провести несанкціонований мітинг із громадськістю, яка ходила під компартійну команду “гайта-вішта”, було нелегко. Перш, ніж покликати громадськість на несанкціонований мітинг, Товариство української мови ім. Т. Шевченка “Відродження” власними силами йшло у розвідку, як правило “боєм”: проводило збори на майданах, у скверах і в міському парку культури. Це були “репетиції” Товариства й уроки для заляканих українців щодо того, як позбутися рабського страху.
Переслідуючи, не визнаючи, компрометуючи і ображаючи Товариство “Відродження-Рух”, міськком і КДБ ще більше рекламували його діяльність. Підготовку до мітингу Товариство не приховувало, а, навпаки, пропагувало. Першочерговим завданням було вигнати страх, який володів єством людей. Це було нелегко, але сталося неочікувано швидко: всього за сім місяців. Це аж ніяк не стосується абсолютної більшості інтелігенції. Проте, враховуючи українське “туговажкодовгодумство” й українську сповільнену реакцію, це був рекорд.
Поштовхом до такого національного самоусвідомлення була любов до рідної Мови, незалежної України і національної символіки. Вимогою несанкціонованого мітингу було: “Надання українській мові статусу державної та міжнаціональної на території України”.
Доповідачем був я. Після оголошення вимоги мітингу, у мікрорайоні було вимкнуто струм. Із наказу міськкому торгівельна мережа не працювала. Мітинг тривав п’ять годин при 30-градусній спеці. Ведучий мітингу Роман Шмігельський тричі оголошував мітинг завершеним, але учасники не розходились. Бажаючих виступити було багато.
На мітингу було прийнято резолюції “Геть руки від прибалтійських народів!” та “Геть руки від закавказьких народів!”.
Прибули делегації зі Львова, районів Львівської і Тернопільської областей та всіх районів Прикарпаття. Увесь хід мітингу, у тому числі — і повторні вимоги до учасників розійтись, а до приїжджих — покинути місто, погрози на адресу організаторів, невідомі знімали на відеокамери з четвертого поверху готелю “Прикарпатський” (тепер — готель “Асторія”). Пізно ввечері у міськкомі компартії вузьке коло партійних осіб переглядали відеокадри, що зафіксували все: від виходу громадськості на “старт”, прибуття гостей міжобласним залізничним й автобусним транспортом, аж до закінчення мітингу. Випускати автобуси з Калуського автопарку до обіду міськком заборонив.
10 серпня 1989 року мене як організатора несанкціонованого мітингу викликали у міськком на вимогу головного прокурора області. Прибув його заступник. Я відмовився спілкуватися з “другорядною” особою. Це була остання розмова з компартійним “правосуддям”.
Несанкціонований мітинг 6 серпня 1989 року відправив міськком, КДБ і компартійне “правосуддя” у нокаут у першому ж раунді. Після цього мітингу міськком компартії і міськрайонна компартійна влада вивісили білий прапор. До проголошення Акту Незалежності України залишалося 2 роки і 18 днів.
— Знаю, що у Калуші, крім політичного, відбувся й екологічний мітинг.
— Коротко — щодо другого мітингу. Особливо болючою проблемою для регіону була екологічна. Товариство “Відродження” звернулося до міськвиконкому із заявою дозволити провести 10 вересня 1989 року на стадіоні “Хімік” мітинг на екологічну тему “Калуш сьогодні і завтра”. Розглядати заяву міськвиконком не бажав: мовляв, Товариство “Відродження” — мовне. З іншого боку, опонент розумів, що заява подана для годиться і таки розглянув її та виніс рішення не дати дозволу на проведення мітингу. Під час усного ознайомлення мене з рішенням я попередив, що проведу вдруге несанкціонований мітинг на майдані навпроти міськкому партії. Сходова площадка служитиме трибуною. Влада зрозуміла тактику Товариства. Міськвиконком відмінив попереднє рішення і дав згоду на проведення, але вести мітинг зобов’язав голову окружної виборчої комісії. Тривали вибори у Верховну Раду СРСР. Кандидатом від Товариства “Відродження” був Дмитро Павличко. Опоненти були впевнені, що я не погоджуся, щоб мітинг від імені Товариства “Відродження” вів комуніст-”берієвець”.
Згідно із Законом про вибори, такий вчинок був би розцінений як намір перешкодити обранню комуніста у депутати ВР Союзу. Це, згідно з тим же Законом, мало послужити підставою до зняття з балотування кандидата Дмитра Павличка. На мітинг прибули науковці-екологи з Одеси, Львова і Чернівців, які виступили з вимогою до дирекції в/о “Хлорвініл” припинити забруднення водного басейну до Чорного моря.
Виступив кандидат у депутати ВР СРСР Дмитро Павличко. Він сказав: “Коли я виїжджав до Калуша, мені радили бути дуже обережним, адже там багато бандерів. А я бачу, тут усі бандери”. Кандидат-комуніст заздалегідь відмовився від виступу і покинув трибуну. Мітинг був кількатисячним. Над стадіоном майоріли сотні синьо-жовтих прапорів, заборонених компартією.
Доля української мови — на совісті педагогів України
— Василю Петровичу, гряде друга державна мова. Як запобігти цій національній катастрофі?
— Беручись до об’єднання німецького народу, Отто фон Бісмарк сказав: дайте мені дві тисячі вчителів, і я побудую велику Німеччину. Чому саме вчителів, а не стільки ж солдатів? Давно всім, крім українців й українських педагогів, відомо: які педагоги — така і нація. Чиї педагоги — того і нація. На цьому можна було б і завершити. Але інтуїтивно чую багатоголосе запитання: а що ти пропонуєш, “вічний революціонере”?
Скільки ж потрібно поки що єдиній державній Україні вчителів, щоб урятувати українську мову, відповідно — українську націю і Україну як державу?
У Калуському районі налічується більше двох тисяч педагогів і кілька тисяч учнів. Мені скажуть: зась, учнів у політику не втягуй! Умовно погоджусь. Але учні — майбутні педагоги, сини і дочки нації. Щоб не стати духовно інертними рабами з вищою освітою, вони повинні бачити, як їхні вчителі боронять мову, націю та Україну.
На мою думку, необхідно екстрено організувати добре продумані заходи і заодно — стати прикладом для педагогів інших районів області з метою, як не дати українофобам виграти останню війну. Адже очевидним є включення у порядок денний питання про другу державну мову. Доля української мови — на совісті педагогів України.
Необхідне, і вже давно на часі, є створення єдиного об’єднаного постійно діючого міськрайонного координаційного комітету педагогів і шкільних батьківських рад та всіх громадсько-політичних організацій. Потрібно продемонструвати свою єдність й організованість одно-, двогодинною акцією у визначений день і годину у кожному селі та місті, щоб попередити українофобів: у випадку включення до порядку денного питання про другу державну мову навчальні заклади міста і району готові оголосити безстроковий страйк-непокору. Адже напередодні його обговорення буде пізно шукати один одного, бігти на Майдан, щоб крикнути “Ганьба!”.
Інформацію про акцію, а також про перехід цієї акції у безстроковий страйк-непокору з боку навчальних закладів, офіційно і негайно довести до відома Президента і Голови Верховної Ради України.
— Відомо, що тривалий час Ви перебували за кордоном. Що спонукало Вас покинути Україну?
— Після 1991 року українці вперше вирушили побачити світ. Інша справа, як вони зрозуміли побачене і почуте. Це заслуговує на окрему розмову.
Після Майдану знайомі при зустрічі вітали мене: “Hi, my Ukrainian friend!”… Українці були екзотикою.
“Що спонукало тебе покинути Україну?”, — запитували у листах і друзі-франківчани.
Я зберігаю їхні листи як думку сторонніх про мене. Неодноразово доводилося чути це питання з різними відтінками аж до морального звинувачення з уст співрозмовників після мого повернення.
Насправді покинув Україну 1995 року і працював за кордоном на ремонтно-будівельних роботах, бо треба було фінансувати навчання і аспірантуру доньки в університеті Відня та вдосконалення нею іноземних мов у Англії, Франції та Японії.
У 1981 році за фразу “Польська “Солідарність” розвалить не тільки Варшавський блок, але і Радянський Союз”, донесену агентом, зі мною п’ять днів “спілкувались” у Надвірнянському КДБ. Розмова була підступною, всеохоплюючою, інтенсивною. Мені пропонували навіть за бажанням у зручний для мене час відвідувати брата, який живе в Америці. “Потреби у такій співпраці у мене немає, бо я уже домовився з братом про зустріч…”, — жартома відповів я. “Неправда! Зв’язку з ним ти не маєш!”, — почув у відповідь. Виявляється, і жарти можуть збуватися.
Адже напередодні проголошення Акту Незалежності України, після 50-літньої розлуки, на батьківському подвір’ї я зустрівся з братом, якого, по суті, не знав. Я покинув Україну географічно, але — не духовно. Покинув її 1995 року — не під час летаргійного сну співвітчизників, а у прекрасний час, коли Історія всеціло працювала на українців. Але повернувшися з Майдану, українці пішли всупереч Законам Історії. Замінили своїх пророків чужими. Покинули Україну на полі бою віч-на-віч із Москвою.
Щоб зрадити Батьківщину, не обов’язково її покидати. Достатньо відмовитися її боронити.
— Дякую, Василю Петровичу, за розмову.
Екологічний мітинг «Калуш сьогодні і завтра» на стадіоні «Хімік» 10 вересня 1989 року. Виступ Дмитра Павличка — кандидата в депутати Верховної Ради СРСР, якого висунуло Товариство «Відродження»-Рух.
В очікуванні відкриття екологічного мітингу «Калуш сьогодні і завтра» на стадіоні «Хімік» 10 вересня 1989 року.
Перший несанкціонований мітинг у Калуші 6 серпня 1989 року біля кінотеатру “Відродження”.
