Уже у дитинстві Івась вирізнявся сильним голосом і добрим слухом. Під час навчання у школі, хлопець співав у шкільному хорі. Під впливом аматорських вистав у Народному домі у молодого Рубчака з’явилося палке захоплення сценою. “Я змалечку полюбив вистави і сцену”, — писав пізніше у споминах Іван Рубчак.
Після закінчення школи у Калуші, наш земляк опинився у Станіславській гімназії, де навчання велося польською мовою. Тут із погордою ставилися до українців, та Іван учився, не дивлячись на насмішки польських паничів. Під час вакацій Рубчак співав у калуському хорі “Ранньої Зорі”, грав у аматорських виставах.
Після закінчення гімназії у 1893 році перед Іваном Рубчаком відкрилася можливість вступу до духовної семінарії. До цього спонукав і батько. Але хлопець відмовився.
Мрія Рубчака про театр змогла здійснитися 1894 року, коли до Станіслава приїхав на гастролі український театр. Із декількох десятків претендентів комісія прийняла двох: Йосипа Стадника (у майбутньому — відомого діяча театру. — Авт.) та Івана Рубчака. Так двадцятилітнім юнаком наш земляк став на нелегку дорогу актора і співака.
Незабаром Івану Рубчаку доручають епізодичні ролі: селянина у “Рябині” Івана Франка, присяжного в “Утраченому щасті” Дениса Лукіяновича. У 1895 році один із рецензентів “Діла” зауважує, що “хорошим басовим голосом виділяється молодий актор Рубчак…”.
Знаменитий Іван Карась — перша велика сценічна робота Рубчака і коронна роль усього його аматорського життя (у ролі Карася Рубчак мав понад 1200 виступів. — Авт.). Рецензент опери Гулака-Артемовського, показаної у Львові 1903 року, відзначав: “Перше місце, розуміється, мусимо віддати панові І. Рубчаку. Його сильний голос… в ролі Карася виходить артистично…”.
У 1896-1897 роках Іван Рубчак перебував на службі в австрійській армії. Тут із солдатом сталася пригода, про яку пізніше він напише:
“Моя військова частина стояла у Перемишлі. Одного разу поручник Михальські (поляк), щоб нас українців принизити, наказав стати строєм: Питає по-польському.
— Кто ти єст? — питає першого.
— Коваль.
— Зрозумілем!
— Кто ти єст? (питає наступного).
— Мельник!
— Кто? (і сміється).
— Кто ти єст? (дійшла черга й до мене).
— Співак, співак оперові.
— Кто? Співак? То може заспіваш нам?
Я затягнув арію Пеніжека із “Графині Маріци” Імре Кальмана. Поручник аж рота роззявив із здивування. Коли я скінчив співати, офіцер сказав:
— О, пан ма добри глас!
І наказав мені збільшити солдатський обід”.
* * *
Наприкінці 1897 року Рубчак повернувся на сцену. У інформації про концерт українського театру у Бережанах оголошувалося: “Вечір розпочався “Завіщанням” Вербицького з баритоновим соло, що прекрасно відспівав І. Рубчак… Публіка вітала сердечно його поворот з війська на сцену і оплескувала артиста щедро…”.
Іван Рубчак стає відомим й іншими ролями: зокрема, козака Кабиці з оперети Миколи Лисенка “Чорноморці”, Виборного з “Наталки Полтавки”, Кандзюби зі “Сватання на Гончарівці”, Жупана з “Циганського барона” Йоганна Штрауса.
“Він у всіх ролях добрий і до всяких штук придатний… Крім артистичної вдачі, п. Рубчак посідає… тепле у народній справі віддане серце… Жартун. Друзі називали Івана просто “наш Рубцьо…”, — писав один із рецензентів.
До пам’ятних подій у тодішньому житті галицького театру належать і його гастролі по великій Україні: 1902 року — у Кам’янці-Подільському, 1903 року — у Жмеринці (Вінниччина) і Житомирі.
Автор статті про виступи театру у Бучачі на Тернопільщині восени 1906 року писав: “Межи мужчинами у театрі, що дає вистави у нас, перше місце належиться І. Рубчакові; є це досконалий артист, яким не повстидалася б жодна сцена…”.
Водночас Рубчак виступав і у драматичному репертуарі: зокрема, ролі Савки (“Сто тисяч” Івана Карпенка-Карого), Протасія (“Мартин Боруля” того ж автора), Колія (“Маруся Богуславка” Михайла Старицького).
Із початком Першої світової війни 1914 року Галичину захопили російські війська. На той час театр перебував у Тернополі. У один із вересневих днів глядачами були кубанські козаки, адже їхній полковник попросив дати виставу — щось із класики. Керівництво театру вирішило: буде “Невольник” (у головній ролі бандуриста Недобитого — Іван Рубчак).
Пізніше Іван Дем’янович згадував:
“Невольник” був у розпалі, далі пісня “Про Україну” і тоді я нагадав, що у залі — хоч козаки з Кубані, але то у складі російської армії. Що робити, адже пісня в Росії — заборонена. Не було часу для роздумів. І я заспівав “про Україну, волю, та її героїв…”. Дивлюсь, а у кубанців потекли із очей сльози. І особливо у полковника… Закінчив спів словами:
”…і Україні, Боже, волю подай”.
Вистава закінчилась. На сцену, за навісу, піднявся полковник, потис мою правицю:
“Дай Боже, щоб здійснилося!”.
Жоден український актор не здобув такої популярності і любові найширших кіл шанувальників українського театру, як Рубчак. Володимир Блавацький писав про нашого земляка: „Дуже рельєфною фігурою в ансамблі коссаківських акторів був, мабуть, найбільш популярний з галицьких акторів Іван Рубчак. Це особлива і своєрідна акторська індивідуальність. Великий голос, не використаний як слід через відсутність технічного вишколення, безумовно, великий акторський талант, не розвинений ширше через недостачу глибшої освіти і в зв‘язку з загальною вбогістю тодішнього українського театру… Рубчак може грати якусь ролю погано, може співати свою партію (особливо тепер, коли він уже досягає до сімдесятки) не зовсім правильно, а все ж таки глядачі захоплені ним. Бували випадки, що цю саму ролю дублював з Рубчаком інший досвідчений і дуже добрий артист і грав її, і співав краще, а все ж таки глядачі воліли Рубчака. Не можна цього пояснити тільки сентиментом нашого глядача до особи старого корифея сцени, бо це саме явище помітив я й у чужинців… Причиною цього є той, Богом даний, величезний чар появи Рубчака на сцені. Він став уже в мистецьких колах легендарною постаттю“.
Довідка “Вікон”
Іван Рубчак уже у 20-річному віці грав у єдиному тоді в Галичині українському театрі. У 1894-1914 роках Іван Рубчак працював у складі театрів товариства „Руська бесіда“ у Львові, згодом — „Тернопільських театральних вечорів“, у Новому львівському театрі, у театрі Начальної команди Української Галицької Армії та театрі Червоної Галицької Армії (1920), у 1921-1939 роках — у різних трупах Галичини та Карпатської України, у Львівському оперному театрі (1941-1944) та Львівському театрі імені Марії Заньковецької.
Серед його найкращих ролей — оперні та опереткові партії: Карась (“Запорожець за Дунаєм“ С. Гулака-Артемовського), гірей (“Роксоляна“ Д. Січинського), Кардинал де Бронь (“Жидівка“ Ж. Галеві), Кецал (“Продана наречена“ Б. Сметани), Зевс (“Орфей у пеклі“ Ж. Оффенбаха) та інші. Викликали захоплення у глядачів його комічні та характерні ролі, серед яких Хома (“Ой не ходи, Грицю“ М. Старицького), Омелько (“Мартин Боруля“ І. Карпенка-Карого), Терешко (“Суєта“ І. Карпенка-Карого).
Помер актор 1952 року, будучи заслуженим артистом УРСР і лауреатом державної премії. Та і без цих відзнак для галичан він був втіленням акторського лицарства.
Ватикан: коли час зупинився