Володимир Павлів радив в Івано-Франківську полюбити у собі галичанина. ФОТО

У цій книзі зібрано статті, які  були написані з 2001 до 2012 року на тему галичанства та Галичини, краю полікультурного, поліконфесійного, толерантного, де мирно живуть та співіснують різні нації. Для автора це наразі велике зацікавлення, сентимент і частина життя.

— Я вирішив з найкращих статей укласти збірник, аби він став своєрідним засобом пропаганди, — розповідає автор. — Я їжджу з ним по різних містах України, розмовляю з людьми та доношу до них мою ідею: об’єднати Івано-Франківську, Львівську та Тернопільську області в так звану Галицьку автономію. Про це нині говорить вже багато людей, є різні об’єднання, проте я ні в якому разі не виношу це як сепаратистську ідею. Адже усі ми українці та живемо в державі Україна. Це просто має бути єдина адміністративно-територіальна одиниця, де має бути забезпечений  добробут та розвиток мешканців цього регіону. У нас однакова ментальність, історія, погляди на ті чи інші проблеми, тому ми й повинні бути єдині.

Щодо якихось новацій в книзі, то їх практично немає. І автор  з цим погоджується. Каже, що у  виданні описано відродження  старого, проте вже в сучасних умовах, і з урахуванням сучасності. Адже відродити те, що було тут до 1939 року неможливо, та й було би безглуздо. Адже минули роки. Все і всі змінилися.  А в нашій пам’яті є прекрасна, дещо ідеалізована ідея Галичини, тієї, в якій жили наші прадіди, які були дещо бідніші від нас але могли безперешкодно їздити до Європи та вважали себе європейцями. Щоправда іншими європейцями, галичанами. На цій території панувала Австро-Угорська імперія, яку дотепер старші люди з усміхом називаю «бабцею Австрією».

— Ця велика держава, поважала своїх громадян, і  я хочу, аби повернулася така система в Україну, тобто аби громадяни поважали один одного, а з ними рахувалася та поважала держава, — мовить Володимир Павлів. —  На жаль, самостійна Україна, яка виникла на початку 1990-их, не виправдала надій на те, що вона буде європейською цивілізованою державою. Так, на жаль не сталося. Можливо хтось зі мною і не згідний, але тоді нехай висловить це і подасть свою, ймовірно, і кращу ідею.

Наразі, за словами публіциста,  чимало людей, які живуть в Галичині, цілком байдужі до того, що тут робиться. Вони дбають про те, аби вижити, часто виїжджають закордон, бо опинилися у важких економічних обставинах. Ще інше — вони не почувають себе корінними мешканцями, адже у час Другої війни та радянського тоталітарного режиму багато галичан різних національностей: поляків, вірменів, євреїв, українців, було вивезено, переселено, фізично виморено голодом та знищено по тюрмах і таборах. Багато залишилися в Сибірі, де відбували ув’язнення, нині чимало виїхало у пошуках кращого заробітку. А на їхнє місце, особливо у радянські часи, приїжджали інші люди. Не кращі й не гірші, просто інші. Нині це так звані «нові  галичани». Тут у них вже народилися діти й онуки. Але цю землю, на жаль, чимало з них не вважає рідною, хоча вони  тут і прижилися.

А галичани об’єднуються найбільш вдалим проектом є дискусійний клуб «Митуса», галицька партія, навіть галицький суверенний орден. Зрештою у кожному більшому чи меншому місті Галичини є подібні ініціативи чи об’єднання. Віктор Павлів пропонує створити об’єднання з однаковою системою цінностей.

— Наразі ідея Галичини є незручною для націоналістів, адже вони кажуть, що всіх не українців виженуть та будуть панувати, та цього ніколи не буде, — підсумовує Володимир Павлів. — І не треба себе обманювати. Ми за традицію, за повагу до інших і за патріотизм маленької батьківщини, бо будь-який патріотизм починається від наведення порядку та любові до своєї родини, хати, вулиці, хати, села чи міста. А вже згодом — до держави.