Юля і Петро у хвилини відпочинку від подорожі, спілкування з людьми і писання Щоденника 19 червня. Розпрощавшись із нашими новими друзями у місті Рудному ми направились на Костанай. Всього 50 кілометрів — весь шлях на сьогодні, тому що ми хочемо якомога більше погуляти по Костанаю, подивитися, як живуть казахи у містечках, приблизно розміром з Івано-Франківськ.
Нам дуже пощастило, що завдяки couchsurfing-у ми знайшли Сергія, який погодився приютити нас у себе. У нього великий приватний дім, ми залишили мотоцикл і Сергій, як справжній господар міста на своїй машині повіз нас показати місто. На чому одразу хочеться наголосити, в Костанаї, як і багатьох містах Казахстану, дуже мало дерев. Якщо вони і є, то усі штучно насаджені, молоді, невисокі. І невеличкі скверики, площі із лавочками зазвичай оточені одинокими деревцями і зазвичай мають великі клумби із квітами. Тому у такому пустинному місті здаються справжніми оазами. І тим більше починаєш цінувати кожну оцю рослинку, бо розумієш, що за нею — величезна праця людей: виростити у таких масштабах таку милуючу око красу в місцях, де нічого не хоче рости. Символічно перша наша зупинка — біля пам’ятника людям, що розробляли целіну. Монумент просто грандіозний за масштабами.
Ми ще не знаємо, чи справді у Челябінську такі суворі чоловіки, але на власні очі бачили костанайський суворих жінок :).
Ця красива будівля — нещодавно збудований театр.
А це — звичайний приватний будинок. Взагалі, таких красивих будівель у Костанаї багато. Мешканці цього міста вирізняються хорошим смаком в архітектурі.
Сергій повіз нас далі. Проїжджали повз мечеть, що власне будується. До слова, дуже приємно перебувати у країні, де все так активно розвивається. І це не лише погляд збоку. З ким би ми не спілкувалися, поки ми не чули жодних серйозних нарікань. Люди горді тим, що живуть в Казахстані, люблять свого президента, взагалом задоволені тим, як він дбає про країну. Кожен відчуває на собі позитивні зрушення, рух уперед. Мене, українку, на превеликий жаль, це здивувало, а потім приємно порадувало. Дуже хочеться, щоб і в нашій країні - розвиток, ріст — були нормою, а не героїчною перемогою у надважкій війні.
Сергій довіз нас до центральної алеї, де зазвичай проводять вечори городяни, і поїхав по своїх справах, а ми залишились погуляти пішки. Сергій порадив нам завітати до Казахсько-Французького торгового і культурного центру. Поєднання дивне, то ж нас це зацікавило.
Пройшовши через двері, потрапили у звичайний супермаркет. Там продаються продукти, там одяг і взуття. Ще знадвору ми бачили вивіску якогось музею, де ж він? Це все дивно. Ну що ж, піднімаємось на другий поверх. Там — шкіргалантерея, електротовари. Добре, торговий центр ми уже побачили, а де ж культурний? Звертатись за допомогою не довелось. На нас звернули увагу продавщиці. І дуже ввічлива і допитлива дівчина показала нам вірний напрямок.
Це Галина Мін, наша провідниця із своєю подругою. Ми пообіцяли їм, що вони потраплять до нашого фільму про Казахстан. Значить, так і буде :)
Нарешті ми дістались за призначенням. На останньому поверсі розташувався великий розважальний центр для дітей. Тут багато знайомих нам гральних майданчиків, ігрових автоматів, атракціонів — рай для дітлахів. Вкінці — музей іграшок. Вхід до музею безкоштовний, але Петру таки довелось принести невелику жертву.
Потрапивши до музею, ми просто ахнули. На невеликій площі (десь 12-15 квадратних метрів) тут було зібрано дійсно стільки цікавих експонатів!
Іграшки із усіх країн світу, із різних історичних епох. Надзвичайно цікаво. Кожен експонат заслуговував, щоб розглядати його добру годину.
Є там навіть іграшки, виготовлені вручну дітьми-учнями шкіл області.
Музей буде цікавим і дорослим, і дітям. Тут є навіть яйця Фаберже.
Ось так виглядає стенд із українськими і російськими іграшками.
Ось такі венеціанські карнавальні ляльки.
Звичайно, мій погляд найбільше прикував стенд із всеможливими ляльками-мотанки із різних куточків Росії.
Вони тут доволі цікаві, м’яко кажучи.
У нас з’явилась думка залишити ляльку-мотанку від школи хенд-мейду Баобаб музею у дарунок. Але працівники не проявляли бажання спілкуватись. І ми подумали — значить, так і треба. Нехай краще українськими мотанками граються діти, ніж вони будуть лежати у музеї.
Окрема полиця присвячена лускунчикам із Німеччини.
Очі просто розбігалися, така повсюди була краса!
Зорянка, наша баобабівська, наступні чотири фотографії особисто для тебе.
З музею нас уже виганяли, а я все робила останні кадри, щоб показати це все вам, друзі.
Коли ми спускались сходами, побачили наступну вивіску. Звісно, “казахсько-французький культурний центр” для супермаркету із дитячим майданчиком — це назва трохи занадто гучна. Як на мене, просто вдалий бізнесовий хід, щоб у вихідний день привабити сюди цілу сім’ю на довгий час. Та все одно власнику цього центру хочеться сказати дякую за такий чудовий музей. Однозначно це серйозна робота, зроблена із душею. Цей музей вартий того, щоб сюди завітати.
Потім ми по пішоходній вулиці Байтурсинова пішли до однойменного державного університету. Ці киці при вході — сніжний барс — один із символів Казахстану.
На цій вулиці є багато цікавих фігур-пам’ятників. Зокрема отакому сумному казаху. Ми подумали, що це студент, який не зміг здати екзамен, тому отакий кислий.
А ця панянка значно щасливіша. Чи то старанніше вчиться, чи то більш продвинута (з мобілою, все ж таки).
А це — казахські бабусі, які мені так подобаються. Ну, подивіться, як вони акуратно і гарно вдягнені. Які вони красиві у своєму поважному віці.
Я собі тільки можу уявити, як дивно ми вдвох виглядаємо для місцевих у своїх експедиційних футболках.
Особлива риса казахів — безмежна любов до коней. Що цілком зрозуміло, адже це століттями був головний спосіб пересування, допомога в роботі, вірний друг, в кінці кінців цінний харч. Тому зображення коня дуже часто присутнє на вивісках, рекламах, етикетках і так далі.
Ми ще трохи гуляли. І зовсім несподівано зустріли пару “білих” людей. Іронією долі це були автостопщики із Росії, які також зупинилися у Сергія. Тож ми разом пішли “додому”. Дружина Сергія приготувала смачнючий плов. Ми швидко накрили на стіл і почали вечеряти.
Сергій витяг із холодильника цікаву пляшчину — Бульбаш. Після того, як Казахстан увійшо до митного союзу, на прилавках магазинів з’явилося дуже багато білоруських продуктів. Ми теж це помітили, згущене молоко купуємо майже завжди білоруське.
А потім до Сергія прийшов ще один гість — його друг Дмитро Дей, економіст за освітою, та археолог за покликанням.
І тут наша звичайна бесіда про життя і мандри перетворилась на справжню історико-археологічну лекцію! Виявляється, Сергій і Дмитро займаються вивченням геогліфів (масшабних візерунків на землі), які вони ж самі знайшли на території Казахстану навесні 2007 року.
Як розказав Дмитро, він — людина, яку по життю переслідує дух романтики походів, експедицій, завжди цікавився таємницями історії. Постійно читаючи про піраміди, які вчені постійно знаходять по всьому світу тут і там, він поставив собі мету: знайти піраміду у Казахстані. А чому б і ні? Сівши за Google Earth, щодня вивчаючи по невеличкому клаптику на карті Казахстану, він наштовхнувся, на об’єкт, не менш таємничий, ніж піраміди! Це два геогліфи — у формі свастики і Уштогайський квадрат. Останній мене особливо зацікавив, він являє собою геометричну фігуру, що складається з 101 насипу у вигляді курганів. Довжина сторони квадрата 287 метрів! Приблизно на відстані 112 м від північно-західного кута по діагоналі розташовані три кільця діаметром 19 метрів кожен.
(фото взяте із сайту, присвяченому дослідженням Дмитра і Сергія — http://turgay.kz/)
Дмитро і Сергій розповідали про те, як вони організували експедиції і проводили розкопки турганів, як перечитують тонни інформації, щоб знайти ниточку до розгадки цієї таємниці.
Упродовж своєї роботи вони знайшли ще декілька аналогічних об’єктів різних форм. І всі вони на одній географічній території - Тургайської улоговини. Тому свій проект вони назвали Тургай терра інкогніта.
Дмитро казав, що має деякі здогадки. Наприклад, кургани одного з елементів розташовані так, що завдяки ним і розташуванню сонця на небі можна визначити годину, і день місяця. Та походження і призначення усіх об’єктів досі не з’ясоване. Дмитро займається пошуком коштів для подальших експедицій. Вони шукали підтримку і у держави, і в приватних фірм. Надія є, так що, цілком можливо, що ми з вами ще дізнаємося про все, прямо з перших уст. То ж запрошуємо на сайт turgay.kz, де ви про все зможете дізнатися детальніше.
Я тільки тепер зрозуміла, наскільки непередбачуваними і цікавими є мандри. Скільки можливостей вони дають тобі, яких ніколи б і нізащо ти не знайшов би вдома. Ну як ще ми могли б познайомитися із цими людьми?
Так шкода було, що вечір закінчується. Слухати Сергія і Дмитра було одним задоволенням. Я вже давно не спілкувалась із такими цікавими людьми, як Дмитро. За кожним його словом — виважена, вимислена думка. Він дав мені дуже багато напрямків для роздумів. Дуже сподіваюсь, що їхня справа закінчиться успішно і вони відкриють ці унікальні об’єкти Казахстана цілому світу.
А наступного дня ми із Сергієм попрощалися і продовжили наш шлях у напрямку Астани.
Виїхавши знову на казахстанську трасу на очі потрапляли вже знайомі степи. А потім бац — Петро помітив колясич! Ну як не зупинитися? Чоловіки із селища Лаврєнтьєвка вмить нас обступили!
Чоловічі розмови про техніку... завжди все те саме, але завжди трошки по-особливому.
Почали з’являтися і дітлахи. Сувеніри від нас не заставили себе довго чекати.
Ця мала — моя улюблениця. Побачивши об’єктив вона миттєво встала в спеціальну позу :)
Раптом один чоловік пішов і повернувся із літровою банкою тушеної картоплі із м’ясом - за казахською традицією нас не хотіли відпусткати із порожніми руками. Що ж, це був дуже приємний подарунок, ми дуже смачно пообідали на березі оцього дивного озера. Нас попереджали, що ми будемо бачити солені озера, що висохли. Якби не лінія дерев — був би справді марсіанський пейзаж. Величезна площа перед нами, білого кольору, тверда, що можна і мотоциклом їздити, але все-таки в слідах від кроків видно, що земля сира.
Ми поїхали далі. Погода була чудесна, дорога — рівнесенька, час був пообідній і Петро (о, жах, як він міг! :)) почав дрімати. І тут — різкий звук, грохіт, десь із нашого мотоциклу. Як потім Петро зізнався, він вже думав, що це кінець нашої подорожі. Насправді ж — від вібрацій розкрутилась гайка, що кріпить коліно вихлопної труби до циліндра. Вона відпала і двигун почав видавати дуже голосні булькото-подібні звуки.
Ну що, добре, що не все так страшно. Зупиняємось на швидкий ремонт.
Проїхавши по трасі далі, минувши місто Есиль ми заїхали в магазин купити хліба. Тут теж нас дуже радо зустріли, роздивлялись, торкались... Привели на нас подивитися купу дітлахів.
А ми поїхали далі шукати місця на нічліг. Знаєте, в Казахстані не забудеш про Україну. Кольори, що присутні у прапорі Казахстану, — також жовтий та блакитний, то ж нас це поєднання переслідує постійно.
Поле, на якому цвіла якась степова трава... відсвічувала при заході сонця дивним сріблом.
Нам стає все важче знаходити місця для нічлігу. Ми стараємося ховатися в тіні дерев, подалі від людських очей. А дерев то стає менше і менше. Але й це не біда, попереду, десь за 350 кілометрів — Астана, славна столиця Казахстану...
Усі публікації чотиримісячної подорожі від романтичних верниголів із Прикарпаття читайте у спеціальній темі “Вікон” ”Дніпром до Байкалу”.