"Бажаю всім нам вистояти та перемогти. Я впевнена, ми зможемо", — зазначила Любов Теодорівна Рукоділля для вимушених переселенців — це не про те, щоб «вбити» вільну хвилинку. Маріупольки, які втратили рідний дім, шукають психологічної розрядки та спілкування.
У коментарі «Вікнам» керівниця центру всебічної підтримки переселенців «ЯМаріуполь» Ірина Шалашна зазначила, що в Калуській громаді проживає близько 200 маріупольців. Якось під час проведення майстер-класу виникла ідея організувати виставку робіт маріупольців. Нині на виставці лише невелика частина робіт, які своїми вмілими руками виготовляють маріупольці.
70-річна Олександра Угриновська — родом з Брошнева. Проте 40 років свого життя прожила в Маріуполі. Саме в це місто отримала направлення після закінчення інституту, а відтак в Маріуполі зустріла своє кохання і вийшла заміж. Жінка ніколи не думала, що побачить жахіття війни. Її мама, яка пройшла пекло німецького концтабору, ділилася, що в кіно все набагато красивіше, ніж насправді. Те саме можна сказати про війну в Маріуполі.
«Я ніколи не думала, що дочекаюся таке саме побачити», — поділилася Олександра Іванівна.
Жінці впродовж місяця довелося перебувати в Маріуполі під постійними обстрілами. З двома маленькими внуками, яким було пів року та три місяці, разом з невісткою бігали в бомбосховище. На той момент сини були за кордоном, проте повернулися і родині довелося вибиратися зі справжнього пекла.
«Ми три дні їхали. Не було бензину, треба було чекати в черзі, давали по 20 літрів, а їхати потрібно було далеко. Деколи волонтери заправляли авто, за що їм велике спасибі», — розповідає пенсіонерка.
Їхали цілеспрямовано на Прикарпаття, адже тут — родина. Зараз Олександра Іванівна проживає в Калуші в брата, а діти орендують квартиру у Франківську. В Маріуполі нікого не залишилося: сестру та племінницю окупанти вивезли в Підмосковꞌя. Зараз вони живуть в профілакторії. Всі дуже сумують один за одним та за рідним Маріуполем.
Олександра Іванівна пригадує, що приїхала на Прикарпаття з однією сумочкою та котом.
«Дуже вдячна працівникам центру «ЯМаріуполь». Ми сюди приходили 1-2 рази в тиждень. З нами працював психолог, лікар — і це дуже допомогло нам відновитися. Потім почали займатися щочетверга. І так народилася наша спільна творчість: хтось плете, хтось — вꞌяже чи вишиває», — каже Олександра Угринівська.
Рукоділля приносило задоволення і заспокоювало стрес після пережитого. Всі речі, зізнається, виготовляла під настрій під час перегляду кіно.
«Ось з газетних трубочок зробила собі сумочку на літо — ідею побачила в Інтернеті. Гребінці треба десь складати, то я собі зробила плетену скриньку. Багато грошей на це не потрібно, але можна як себе потішити, так і подарувати комусь», — каже майстриня.
70-річна Галина Валентюк — корінна маріупольчанка. Коли в місто прийшла війна, спали з родиною на підлозі — в бомбосховище не ходили. Виїжджали з родиною на свій страх і ризик тоді, коли «зеленого коридору» не було. Зять Галини Михайлівни сказав: «Якщо сьогодні не виїдемо, значить, не виїдемо ніколи». Родичів на західній Україні не було, тому їхали в нікуди — лиш би врятувати життя. Найстрашнішими були звуки літаків, які скидали бомби.
Першою зупинкою на шляху родини був Бердянськ. Пенсіонерка пригадує свої емоції, коли вперше за тривалий час помилися в теплій воді, але вигляд був настільки втомленим, що Галина Михайлівна себе не впізнала:
«Коли подивилася на себе в дзеркало, мені стало страшно. Я звикла, що жінка має бути доглянута. А тут дивлюся на себе і не впізнаю».
Кожних 40-50 км автівки зупинялися, попереду була колона з транспортом. Галина Валентюк пригадує, що коли приїхали до Запоріжжя, то об'їзд був замінований.
«В машині ми сиділи, як янголятка, і читали молитву, хоча я 70 років була атеїсткою», — каже пенсіонерка.
Дорога привела родину з Маріуполя на Прикарпаття: спочатку — до Голиня, а потім — до Калуша. Відтак відбулося знайомство з центром «ЯМаріуполь» та земляками-переселенцями.
Алмазною мозаїкою жінка займалася ще в Маріуполі. Перебуваючи на західній Україні, знову взялася за улюблену справу і виготовила декілька картин. Хобі дарує відчуття прекрасного та допомагає заспокоюватися.
85-річна Любов Абабкова 60 років прожила в Маріуполі. Проте родом з села Цінева на Рожнятівщині, де зараз оселилася з родиною. До пенсії працювала бухгалтером. Жінка показує кольоровий плед, який зв'язала, коли проходила блокпости.
«Поки стоїш на блокпосту, то щоб час швидше і корисніше проходив, витягувала своє в'язання. Поки дивилися багаж — я в'язала».
За словами Любові Теодорівни, дорогою з Маріуполя вдалося зв'язати три таких пледи. Також пенсіонерка вишиває з бісеру та складає алмазну мозаїку. Війну жінка пригадує з жахом та болем.
«Війна — це страшніше, ніж показують в кіно, бо коли стріляють по тобі — це зовсім інші відчуття. Краще цього не згадувати... Бажаю всім нам вистояти та перемогти. Я впевнена, ми зможемо», — зазначила Любов Теодорівна.
Ірина БОРАЧОК, журналістка
Олександр ЗАЛІСЬКИЙ, оператор-монтажер