У Хотіні є свій…Кулібін!

За 33 роки роботи інструментальником на заводі “Карпатнафтомаш” 70-річний Василь Курник зареєстрував 2 винаходи, 4 впровадження і 12 рацпропозицій, одна з яких удостоєна І премії Міністерства нафтової і газової промисловості колишнього Союзу. З виходом на пенсію хотінський Кулібін не закинув улюбленої справи. На обійсті у Василя Івановича неможливо не помітити невеличкого тракторця з досить великим причіпом, які майстер виготовив власноруч.
Переглядів: 1173

“Дністер” — це моє дітище

Роки своєї професійної діяльності на заводі “Карпатнафтомаш” Василь Курник не тільки пам’ятає, але й завжди згадує добрим словом. Взявши до рук окуляри, Василь Іванович дбайливо і майже лагідно перегортає сімейний альбом, де на світлинах відображений увесь його трудовий шлях. На столі — величезна папка з грамотами та відзнаками, коробочка з нагородами, серед яких чи не найсоліднішою вважається медаль “Виставки досягнень народного господарства”.
— Коли наш завод презентував у Москві автопричіп-дачу “Дністер”, — розповідає п.Василь, — новинка вітчизняного машинобудування привернула увагу величезної кількості відвідувачів виставки. Кожному з них хотілося посидіти в салоні, познайомитися з принципами компактного розташування усіх зручностей у такому малому вагончику. Нагадаю, що “Дністер” був укомплектований умивальником, двоконфорною плиткою, розкладним столиком та ліжками, шафою для одягу. Крім цього, завдяки акумуляторній батареї у цій дачі на колесах було світло, працювали телевізор і холодильник. Після ВДНГ завод почав серійне виробництво “Дністра”, що дуже потішило і мене, позаяк перший його екземпляр — це моє дітище.
В ході відпрацювання кожної деталі вагончика за діями Василя Курника слідкували конструктори і відтворювали їх у кресленнях для серійного випуску.
Крім “Дністра”, не меншої поваги заслуговують і пакери (інструменти для нафтовидобувної промисловості), які у 80-ті роки протягом тривалого часу вважалися одними із найякісніших у Союзі. За розробку одного з модернізованих пакерів Василя Курника було нагороджено І премією Міністерства нафтової і газової промисловості.

На “Карпатнафтомаш” страшно дивитися…

Пам’ятаю, як у 1990 році мені довелося побувати в Ямало-Ненецькому АО, де я проходив практику у складі бурової бригади. На складі бурового інструменту я бачив пакери із маркою заводу “Карпатнафтомаш” і це було предметом гордості за наше місто у далекій тундрі…
Ходили колись тайгою і “карпатнафтомашівські” болото ходи. З гордістю споруджувалися нові  цехи заводу у Підгірках, Дубі, Мазуні. Але роки “великої економічної кризи” в Україні зробили свою чорну справу: завод-гігант занепав і не має надії на те, що він колись відновиться.
— Колись увесь колектив заводу піклувався про свою марку, про свій престиж, — згадує Василь Курник. — Ми не зупинялися на досягнутому і вишуковували усілякі можливості для модернізації  і розширення асортименту продукції. Пам’ятаю, скільки я наїздився по відрядженнях, щоб зібрати якомога сучасніші верстати, інструменти з усього колишнього Союзу. Ми хотіли залишити хорошу спадщину і нам це вдалося. Яку спадщину залишають тепер — не хочеться і думати. Зараз на “Карпатнафтомаш” страшно дивитися: всюди розруха, голі стіни, повибивані вікна. Не знаю навіть, чи залишилася хоч дещиця з того інструментарію, який ми так дбайливо збирали довгі роки. Більшу розруху можна собі уявити хіба що у війну. Але ж у нас панує мир і спокій.

Чорне крило війни не минуло і мене

Про війну Василь Іванович згадав не випадково. І досі турбує давня рана, яку він підлітком отримав внаслідок вибуху німецького снаряда:
— Коли фашисти відступали, лінія фронту проходила якраз по Лімниці. “Червоні” були у Підмихайлі, а німці займали оборону у Калуші. В той час я розводив у своєму господарстві кролів. У мене їх було більше двохсот. Під час боїв усі хотінчани втекли до Підмихайля, де можна було сховатися від куль і снарядів. Кинути напризволяще своїх кролів я просто не міг. Я ледь вмовив маму, щоб залишитися і запасти для них якнайбільше корму. А коли вже смеркалося, ми з мамою вирушили до Підмихайля. Коли ми перебігали через пасовисько, нас, мабуть, помітили німці, які займали оборону у районі теперішньої першої школи і відкрили вогонь з гармати. Тоді чорне крило війни не обминуло і мене: осколком снаряда я був поранений у ногу. Але я тішив себе тим, що одного разу німцям трохи помстився. То була така дитяча помста, але тоді я досить набрався страху.
Коли ми з хлопцями пасли худобу, німці, які стояли гарнізоном у Хотіні, чомусь облюбували саме мою корову і щодня її видоювали на пасовиську. З молока вони робили собі морозиво. То був такий чудернацький пристрій, схожий на маслобойку, в який заливалося молоко, цукор і насипався лід. Крім того, що німці доїли корову, вони ще й змушували мене крутити корбу, збиваючи морозиво. Злість на фашистів накопичувалася з кожним днем. І одного разу я підстеріг, як німці під’їхали з тачанкою до ріки, щоб скупатися. Зазирнувши до воза, схопив перше, що потрапило під руку, а це була якраз та сама морозивниця і ножівка для заліза. З тим своїм трофеєм я і втік. Досі пам’ятаю те відчуття страху, з яким я біг босими ногами по стерні і по кукурудзі. Свою “здобич” закопав під стодолою і про цей випадок не розповів нікому, бо за таку провину міг би дістати “на горіхи” від батька. Ну, а німці не подивилися б, що дитина, і, напевно, б розстріляли.
Лише після війни я зміг пересилити у собі страх і відкопати свої “трофеї”. Ножівкою я користуюся і досі, а морозиво не робив вже давненько.

Трактор — мій надійний помічник

— Дитинство запам’яталося мені ще й тим, — продовжує розповідь Василь Курник, — що я ходив у кузню до відомого усій окрузі коваля Василя Драгана, вивчаючи ази ковальського ремесла. Ця наука допомогла мені вибрати собі професію. Я змалку любив майструвати, а тому мені неважко було розробити свою конструкцію трактора. Усі деталі та механізми виготовляв сам, маючи свою маленьку домашню кузню. Фабричні тільки двигун, фари і колесо керма. У липні 1974 року був мій перший виїзд на дорогу. До трактора я також зробив два причіпи: великий — вантажопідйомністю 2,5 тонни, а менший перевозить до тонни вантажу. Ось уже 28 років трактор є моїм надійним помічником.
Від себе зауважу, що тракторець Василя Курника від весни до осені є надійним помічником не лише для свого господаря. Влітку рідко  коли випадає день, у який не обійтися без роботи: хтось попросить добрива на поле відвезти, хтось — урожай відтранспортувати із городу. Дивлячись на “диво” хотінської техніки, відразу і не скажеш, що величезний 2,5-тонний віз тягне одноциліндровий двигун від мотоколяски ІЖ.
— Причиною тягової сили є черв’ячна передача приводу заднього моста, — ділиться секретами Василь Іванович. — Цей механізм можна навіть назвати унікальним, бо мій трактор везе стільки ж вантажу, що і ГАЗ-51.
— Але для повноцінної роботи у господарстві, наприклад, для оранки, у нього замало потужності. Тому я розробив нову модель трактора, якого через зиму я думаю довести до стану повної “бойової” готовності, — з твердістю сказав п.Василь і пішов показувати “новинку”, яка з нетерпінням чекає рук господаря у гаражі. Тепер це буде модернізована модель: чотирьохциліндровий двигун від 408-го “Москвича”, той же черв’ячний привід заднього моста, залізні колеса — для роботи у полі і гумові — для транспортних робіт. Крім цього, новий трактор буде оснащений плугом, культиватором і косаркою, які Василь Курник також виготовив власноруч.

Після роботи не гріх і відпочити

Щонеділі Василь Курник вирушає до церкви, де співає у церковному хорі. Далі — репетиції хору хотінського Народного дому “Просвіта”. Про нього добрим словом відгукуються керівники обох хорів Любомир Єнкало та Марія Сухан. Слід зазначити, що Василь Іванович співав у церковному хорі ще до того, як із хотінської церкви атеїсти зробили музей. З настанням демократичних перетворень в Україні він був одним з ініціаторів відновлення церковного хору у Хотіні. Крім цього, брав активну участь у драмгуртку Народного дому “Просвіта”, директором якого працює його молодший брат Михайло Курник.
— Брат Михайло написав сценарії до кількох вертепів, з якими наш хор виступав на багатьох сценах Калуша і сіл району. Ставили ми і вистави за мотивами стрілецьких пісень.

Хоча, як і кожний сімейний чоловік, Василь Курник любить відпочивати у колі сім’ї серед онуків, яких у нього п’ятеро. Проводжаючи мене до воріт, Василь Іванович попрощався і пішов заводити трактор, бо поки ще сонце не зайшло, можна зробити ще зо два рейси до поля…