— Мирославе, хочу розпочати нашу розмову з дещо «притертого», але потрібного запитання. «Брати Блюзу»: з чого усе починалося?
— Коли у 1992 році я повернувся з Москви в Україну, то відразу ж під час першої зустрічі зі своїм братом Олегом вирішив створити нову музичну формацію, яка б концептуально відрізнялася і за стилем, і за елементами виконання з-поміж інших гуртів, які були популярними на той час. А час тоді у світі вітчизняної музики був насправді дуже цікавим. Це був час підйому українського мистецтва. У 1989 році на першому фестивалі «Червона рута» путівки у шоу-бізнес отримали відомі всім нам виконавці. Це і сестричка Віка, і «Брати Гадюкіни», і «Лесик Бенд», і Олександр Тищенко, і «Кому вниз»... Далі у 1991 році на музичному небосхилі з’явилися «Мертвий півень» та «Плач Єремії». Тоді нове слово в українській музиці диктувала так звана львівська хвиля.
Саме тому ми з Олегом вирішили зібрати команду, яка б розділяла наші погляди на сучасне мистецтво. Нам вдалося згуртувати музикантів, для яких на першому місці стояла ідея розробки нового стилю, а не, скажімо, гроші чи входження у запаморочливий світ шоу-бізнесу.
— На той час, мабуть, найбільшого поширення набув фольк-рок. Чому ви все-таки повернулися до старого доброго блюзу?
— Нам видалося цікавим поєднання цих двох стилів. У 1992-1993 роках ми проводили своєрідний експеримент, поєднуючи блюз з гуцульською автентикою. Хоча й такі ідеї не були новими. У свій час подібні експерименти проводили коломийський гурт «Заграва», і «Кобза», і «Смерічка». Але з часом це все забулося.
— Причиною такого «забуття», напевно, була відсутність фінансових дивідендів від цієї експериментальної роботи?
— Думаю, що так воно і було. І їхня ідея залишилася ідеєю. «Брати Блюзу» вирішили все ж, хоча це й дуже пафосно звучить, втілити цю ідею в життя. Вже пізніше у 1993 році на світовій арені з’явилися такі команди, як «Діп Форест» та «Енігма», які вдало поєднали свої композиції з автентичними течіями.
— Невже вони перехопили вашу музику?!
— Музику — ні (сміється. — Авт.). Я це кажу для того, аби запевнити читачів: будь-яка нова ідея, вдало проведена і опрацьована, врешті-решт стає життям. І на прикладі «Енігми» можна зробити висновок, що експерименти з роком, блюзом та автентикою мають велику рентабельність і завойовують музичний ринок. Наприклад, у Росії є такі популярні гурти, як «Івана Купала» чи «Баба-Яга», які, також використовуючи автентику, досягнули величезного успіху.
У 1993 році після «Червоної рути» «Брати Блюзу» виступили у залі ЮНЕСКО в Парижі. Тоді з нами в турне по Європі їздили і Саша Пономарьов, і Ірина Шинкарук, і «Турбо-Техно-Саунд», і роковий гурт «Нація»... Коли ми виконували свої композиції, нас не тільки добре сприймали слухачі, але й багато продюсерів та промоутерів вивчали стиль нашої музики. І було видно, що наша ідея якраз визріває у західній системі шоу-бізнесу. Можливо, це і збіг обставин, але наша музика отримала багато позитивних відгуків у відомих продюсерів. Хоча й на перший погляд ідея поєднання сучасної музики з автентикою викликає у багатьох нерозуміння. Дехто каже, що це архаїзм і у такому вигляді музика не має логіки. Але час розставляє усі крапки над «і».
— Мирославе, давай все ж повернемося до витоків. Чи твоя команда ставила перед собою завдання стати переможцем «Червоної рути»?
— Першим серйозним виступом нашого гурту був «Вивих-92» у Львові. Там відбувся і перший контакт зі студією «Комора», яка запропонувала нам записати декілька треків. Після студійної роботи нам захотілося донести нашу ідею до більш широкого кола слухачів, тому і вирішили взяти участь у «Червоній руті», що проходила у Донецьку. Ми повірили у наші сили, у потрібність нашої музики і, як результат, журі визнало нас лауреатами Гран-прі.
— Думаю, доречно сьогодні назвати “зірковий” склад вашого гурту?
— Мені як композитору хотілося донести свої твори до слухачів не тільки як набір нот і мелодій. Мені потрібні були музиканти, які б розуміли мене, вміли перейнятися кожним штрихом композиції, жили однією ідеєю і в одному ритмі. Добираючи склад нашої команди, мені не довелося довго роздумувати.
До «зіркового» складу увійшли: Сергій Тафтай (гітара), Адрій Мельник бас-гітара), Андрій Вінцерський (ударні інструменти), ну, і, звичайно, Андрій Валага (вокал та скрипка) та мій брат Олег (фронтмен, саксофон).
— Ти ще забув згадати себе.
— Добре, і я — Мирослав Левицький (композитор, клавішні інструменти). З Олегом, я б сказав, було найпростіше. Він і як брат, і як талановитий музикант, і, врешті-решт, як співавтор моєї ідеї підходив мені без зайвих запитань. Це можна сприймати і на генетичному рівні. Андрія Валагу я також довго знав. Це мій давній друг, з яким в роки нашої юності мені довелося багато працювати разом, влаштовуючи шкільні дискотеки і акомпануючи на танцях. З Андрієм Вінцерським я познайомився під час вищезгаданих експериментів у гурті «Заграва» з Коломиї. Він тоді повернувся після роботи у колись дуже популярних гуртах «Ласковый май» та «Земляне». Ми досить швидко знайшли спільну мову, обговорюючи нові концепції в музиці. А з Андрієм Мельником ми познайомилися ще у студентські часи. Коли я ще не думав серйозно займатися композиторською діяльністю, Андрій вже серйозно мріяв про велике майбутнє, практикуючи і вдосконалюючи гру на бас-гітарі, особливо для рокових композицій. А Сергій Тафтай мав значний стаж роботи у багатьох джазових командах, грав у групі російського співака Сергія Захарова.
Таким чином, згуртувавши цих хлопців, я досяг того, чого хотів. У кожного з них була певна функція, певна роль, які вони втілювали досить успішно. Саме ця злагодженість в діях і розуміння структури тієї чи іншої композиції стали запорукою нашої перемоги на «Червоній руті» і успіху на перших гастролях по Європі. Ми побували у Мюнхені, Парижі, Будапешті, Пряшеві (Словаччина) та у польських містах Варшаві, Ельблонгу, Сопоті та Гданьську. Тоді ми презентували наш автентичний триптих, а саме «Автентичне життя», «Інтерлюдія» та «Музика до кіно».
— Здобувши певного успіху, «Брати Блюзу» і надалі шукали нових ідей чи за прикладом інших українських виконавців сідали на комерційний потяг під назвою «Шоу-бізгнес»?
— Я думаю, що пошук нових ідей і комерціалізація уже існуючих напрацювань — поняття сумісні. Пам’ятаю, як у 1995 році в залі палацу культури «Україна» ми презентували свою експериментальну роботу спільно з модерн-балетом Оксани Лань «Акверіас», який, до речі, сьогодні відомий як балет Софії Ротару. Це була постановка на тему п’єси «Автентичне життя» під назвою «Львівська сюїта». Про успіх нашого експерименту, напевно, говорити буде зайвим. Адже сам Борис Григорович Шарварко (на жаль, уже покійний) перебував від побаченого в істериці. Звичайно, у кращому розумінні цього слова. Тому що нам вдалося вивести українську естраду із тупика. Адже на той час уже відійшла перша хвиля популярної музики, яка зробила фурор у 1989-1991 роках. Три роки поспіль на вітчизняному музичному ринку відчувався своєрідний провал. Провал у ментальному плані, оскільки не було нових ідей.
— Зате, мабуть, були гроші, які «розкручували» деяких виконавців?
— Так. Були і нові імена, які фігурували на сцені досить незначний час. Але згодом з’явилися ми, Саша Пономарьов, Алла Попова, «Океан Ельзи» та інші відомі імена з червонорутівської тусовки.
— Невже до появи «Червоної рути» як фестивалю в Україні не було своєї естради? Скажімо, Володимир Івасюк чи «Ватра»?
— Безумовно. У свій час були і вони, і Софія Ротару, і «Смерічка», і Назарій Яремчук, і Василь Зінкевич. Це були генії української естради. Вони зробили свій стиль у музиці і за це ми їм вдячні. Але є і момент консерватизму, момент певного застою. А мистецтво не може розвиватися, перебуваючи у стані спокою: потрібні нові ідеї, нові думки для того, щоб штовхати його далі.
— Незабаром «Брати Блюзу» святкуватимуть свій 10-річний ювілей. Чи зустрінуться вони у тому первозданному «зірковому» складі, щоб відзначити цю дату?
— Невблаганна доля вирвала з наших рядів Андрія Валагу, який тяжко захворів відразу ж на другий день після «Червоної рути-93». Зараз він тут, у Калуші, і займається, наскільки я знаю, власним експериментуванням у музиці. Андрій Вінцерський та Андрій Мельник зараз перебувають у США, у Нью-Йорку. Працюючи відразу на трьох роботах, вони заробляють гроші для того, щоб втілити у життя свою давню мрію — створити власну рекордингову компанію. Сергій Тафтай емігрував до Канади. Зараз він живе у Монреалі і наразі ще не визначив для себе поле діяльності. По суті, з першого нашого складу в Україні залишилися тільки Андрій Валага і ми з Олегом. Брат і я і надалі займаємося своєю улюбленою справою, штовхаючи нашу тему вперед.
— «Штовхати тему» — це означає писати нову музику чи робити щось інше?
— Музична індустрія — це величезний і дуже розгалужений організм. Тому мені як композитору доводиться не тільки займатися творчою роботою, але й продюсуванням, якимись певними речами, які підіймають планку музичного бізнесу в Україні.
— Мирославе, ти і твій брат є калушанами, тому і відзначення ювілею відбуватиметься саме тут, у Калуші. Який сценарій ти бачиш для майбутнього свята і чим потішиш калуських меломанів?
— Слід зазначити, що цьогоріч ми вже провели одну акцію. Це була презентація нашого подвійного СD, яка відбулася у Києві у День міста. Що ж стосується нашої ювілейної дати, то з днем святкування ми вже визначилися. 21 вересня калушани матимуть змогу побувати на великому концерті «Братів Блюзу». Виступатимемо у такому складі: я, Олег, барабанщик з Києва Сергій Михальченко, який працював у рок-гуртах «Друге дихання» та «Зимовий сад», бас-гітарист — також киянин Володимир Сороченко (гурт «Ер Джаз»), скрипаль —Заслужений артист України Кирило Стеценко, який є внуком видатного українського композитора-класика, а також відомий калуським шанувальникам музики участю у фестивалі «Брати Блюзу. Різдво-2001» голландський гітарист Ренс Ньюланд, який працює музичним керівником американської суперзірки Глорії Гейнор, та канадський вокаліст Лайонел Лодж. Ми покажемо наш новий спільний проект, над яким працюємо досить значний період часу. У концерті виступатиме Ані Лорак, з якою ми мали спільну програму на фестивалі «Таврійські ігри». Разом з нею буде і балет «Тодес».
— Забігаючи наперед, хочу поцікавитися: чи буде продовження фестивального дійства, яке «Брати Блюзу» проводять кожні два роки до Різдва?
— Я надіюся, що так. Але конкретніше про це ми зможемо поговорити після 21 вересня.
—Що ж, дякую за розмову і до зустрічі на ювілейному концерті.
— Я теж дякую тобі, Ігоре, за можливість поспілкуватися на шпальтах вашої нової газети «Вікна». Це дуже добре, що ще існують люди, які бажають втілювати нові ідеї та концепції у наше розмірене життя. А тому я бажаю газеті розвитку і процвітання, а усіх читачів «Вікон» запрошую 21 вересня на свято.