Художниця, ідеалістка і…вовчиця

Вона любить «метал» і богему, пише вірші і малює у студентському гуртожитку картини, мріє про власний будинок і не розуміє сучасну молодь, яка спивається, ідеалізує неформалів і слухає Баха, знає, що таке рай і дно суспільства. Продає картини, бо треба жити у цьому бідному духом житті…
Переглядів: 1066

Дитя Сибіру, яка живе і творить у Калуші, мріє про власну майстерню і каже, що не має ідеалів. Любить «метал» і «шабаш» біля запаленого вогнища, не розуміє молодь, яка спивається, хоче щасливого життя своїй доньці і малює на замовлення. Про все це — у розмові з Алісою Горват.

— Чи мають шанс творчі люди, не пристосовуючись до нашого життя, вижити?
— Ну, що ти! Щоб достойно жити, не кожному дано пристосовуватись!
— Калуш називають містом великої хімії. Чи може воно стати містом великої творчості?
— Для цього шанувальників творчості треба виховувати з пелюшок. Тільки завдяки таким людям творча особистість має шанс вижити.
— Як живеться у нашому місті такій творчій людині, як ти? Яке коло твого спілкування?
— Як живеться? Як двірнику, як безробітному, який шукає випадкових заробітків, з тією лише різницею, що приємніше, коли людям твоя творчість подобається. Коли бачу задоволене обличчя замовника, у мене за спиною наче крила ростуть. А коло спілкування — звичайні люди, не озлоблені, стримані, котрі чимось цікаві, — від прибиральниці до директора. Головне, щоб людина не акцентувала увагу на своєму его і бачила далі свого носа.
— Продаж власних картин для тебе — заробіток, потреба часу? Як має бути?
—  Продавати свої картини шкода, але з одного боку лоскоче азарт риболова (дуже люблю рибалку), з іншого — потрібний заробіток. Продати картину непросто і в деяких ситуаціях почуваєш себе роздвоєно: ніби руку простягаєш за подачкою і коліна тремтять від хвилювання, але коли бачиш захоплення в очах покупця — серце вискакує від радості. Десь читала, що чим бідніше суспільство, тим у більшій бідності живе художник.
Справа навіть не у вмінні малювати, а у бажанні сторонньої людини мати твою картину. Коли хоч три глядачі зупиняються біля твоєї роботи і у них загоряються очі, значить ти вже недаремно мастив фарбами. Значить, можна себе хоч трішки вважати майстром олівця і пензля.
— Свою роботу „Вовчиця” ти називаєш автопортретом. Чому саме такі асоціації?
— „Вовчиця” живе з 1993 року. Такий образ вийшов з моєї підсвідомості, а вона для мене самої — густий ліс. Сама не знаю, що під деревом живе. Мої знайомі трактують цей образ по-своєму. І це правильно.
— Ти — корінна калушанка?
— Сама я родом з Томська. Мої рідні були заслані у Кемеровську область, блок-пост Сулуй. Мама була шостою дитиною у сім’ї і тільки вона вижила. Томськ — чудове інтелігентне і світле місто, яке пропахло кедром і морозом. Досі відчуваю його запах. У перший клас пішла вже у Калуші, та через слабке здоров’я (мучила бронхіальна астма) більшу половину дитинства провела у санаторіях і лікарнях у гірській місцевості. Там і закохалася у гори і місцеві звичаї. Саме у горах і почала малювати. Повернувшись у Томськ, відвідувала різні секції: парашутного спорту, дзюдо, кінного спорту і жодного разу — художню студію. Мріяла поступити у Косівський технікум народних промислів, де дуже сильна база і художня школа, але після десятого класу було пізно. Все ж працювала у технікумі натурницею, викладачі вважали мене своєю студенткою. Вивчення різних художніх шкіл і стилів багато дало для мого розвитку. З відзнакою закінчила Стрийське художнє училище, далі був Львівський поліграфічний інститут, факультет графіки та ілюстрації, який не закінчила. Але досі згадую слова нашого декана Таранова: „Художнику не обов’язково мати вищу освіту, адже академізм вбиває індивідуальність”. З того часу я ці слова сприймаю як доктрину. Лише пізніше я зрозуміла, що вища освіта — це стабільність, а тоді хотілося свободи, життя здавалося легким і безхмарним. Я вийшла заміж за кохану людину неординарного характеру, побутова рутина нас не торкалася. Ми жили життям богеми: багато подорожували, тусувалися. Чотири літа поспіль ми жили у горах у наметах в оточенні таких самих „пташок”, як і ми. Ми були неформалами, любителями рокової музики. Коли ж завагітніла, зіткнулася зі звичайними житейськими проблемами. Дуже важко було адаптуватися.
— Твої вірші — це біль душі, потреба серця… Про що вони? Пишеш тільки тоді, коли тяжко? Якщо було б забезпечене життя, чи так би творилося?
— Вірші — це біль і захоплення, це любов і розчарування. У них — моє життя, мої емоції… Чим вони світліші, тим і вірші мої більш сонячні. За своє коротке життя бачила і дно суспільства, і його „вершки”, побувала у різних ситуаціях, які готувала мені доля. Вона у мене дуже контрасна, тому і я така нерівна, непостійна. Мені самій важко розібратися, де у моїх творах правда, а де — вигадки. Все сплелося у життєвому клубку: знайшлося місце і „ґудзам”, і шовку.
В юності музика формувала стиль мого життя. Я росла на музиці і поезії альтернативних рок-музикантів Шевчука, Гребенщикова, Градського. Їх люблю і дотепер. З класики ідеалом залишається Бах. Пізніше познайомилася із „важкою” музикою. З того усе і почалося: і картини, натхненні музикою, і поезія, і увесь життєвий уклад. Слухаю те, що у народі називають „металом”. Але у цій музиці стільки напрямків і стилів, що тільки дилетант може усю цю музику називати одним словом. Я люблю стиль deathdoom і групи „Amorphis”, „Theatre of tragedy”,  „Anathema”, „Therion”. Цю музику я не просто слухаю, а бачу: середньовічна архітектура, феодальні війни, глибокі прірви, низькі хмари, стихія, примхливість долі, високі почуття, незагоєні рани…
Від ритмів рейву і техно у мене у голові каша. Я цю музику обминаю.
З роками лиш ретельніший відбір і ритми менш енергійні. І не зриваєшся тепер з місця, щоб побувати там, де не був. Здивуватися стає все важче і важче. А саме здивування є двигуном мого натхнення. І тусовка наша розпалася: юнаки подорослішали, обрізали волосся. Та лишилося ядро найстійкіших, яке у перерві між роботами збирається, щоб послухати голосно свій неласкавий і нерозслабляючий найважчий у світі рок.
А були у Калуші молодіжні рокові групи, виїжджали на концерти. Тільки трималося все на ентузіазмі. Вони були потрібні, тільки не тим, хто в силу своїх посад повинен опікуватися молодими талантами і формувати молодіжну політику. Адже не всі люблять гнусяві пісеньки. Їм є альтернатива, енергійна і розкута, котра змушує рухатися вперед. Давно були концерти „Рок проти наркотиків” і сонних мух.
Якась жалюгідна у нас зараз молодь: спивається, не вміє розмовляти, нікому до неї, крім міліції, немає діла. І я рада, що у свій час приймала участь у тусовках, де можна було поговорити про все: і про літературу, і про далекі світи, а не про тачки, бакси, шмотки.
— Які принципи у житті сповідуєш? Яку мораль, на твою думку, сповідують такі молоді калушани, як ти?
— У мене, мабуть, немає принципів. Єдине, що мені треба, — щоб мене не ґвалтували морально. Може, це принцип? Я не можу підкорятися, не можу, щоб мною володіли, не можу бути залежною від забаганок інших. Я не терплю начальника, інструктора, котрий тягне на аркані і душить. Я чую розум інших, і за власною волею корюся лише розуму інших. Я приймаю пораду лиш ненав’язливу і доцільну. Я не виношу безглуздого пастирства. Тяжко переношу руйнацію, сотворену Богом чи людиною, жорстокість по відношенню до слабких фізично, активну дурість, котра вбиває розум, пригнічує кращі прояви людської суті.
А яка мораль молодих? Мати те, чого хочеться; щоб цінували тебе, коли сам часто не цінуєш; щоб розуміли, коли сам не розумієш. Молодим не вистачає амбіцій. Молоді мають воювати самі і з собою. А найстрашніше те, що енергія і велике бажання чогось досягти у короткий час не знаходять виходу у корисному напрямку. З приниженнями людина стикається вже у пологовому будинку, ще в утробі матері! Молоді матері не можуть дозволити собі купити кілограма яблук. Страх, незахищеність, байдужість оточуючих породжують озлобленість наступних поколінь. Будьмо ж терпиміші один до одного! І я боюся вже не за себе, а за свою 3-річну доньку. Чи зможу я захистити її?
— Які творчі здобутки попри тяжке рутинне життя?
— На жаль, вони невеликі. Часто, коли хочу писати, під руками не трапляється чи цвяхів для натяжки полотна, чи ґрунтовки, чи планок для підрамника. Коли усе є, треба кудись бігти, вирішувати власні проблеми… Все ж мої твори — настінні розписи є у школах міста (№№5, 7). Я робила декорації до вистави „Циганка Аза” та інших у постановці народного театру „Легенда”. Було і оформлення вітрин у крамницях. Та найбільше горда тим, що мої картини перебувають нині у Тюмені, Дніпропетровську, Севастополі, Львові і навіть Швеції. Мої роботи придбали і деякі калуські підприємці.
— Ти мені розповідала про казкове місце на Закарпатті, де щороку 1 липня збирається неформальна молодь. Що її зближує?
— Шипіт — це рай! Там ти можеш бути сама собою чи одягнути маску, яка тобі подобається. Це свобода від будь-яких забобонів, це гармонійне злиття з природою та людською сутністю. Люди, котрі називають себе неформалами (а це панки, хіпі, металісти чи просто неординарні особистості віком від 0 до 60 років), приїздять звідусіль: Україна, Росія, Польща, Чехія, Словаччина, байкери з Франції, Голландії…
Шипіт відкрили у 1993 році хіпі з Польщі і Львова. У 1994 році ми з друзями вперше побували там і просто закохалися у це неформальне збіговисько. Починається табір 1 липня, а 6-го, на Івана Купала, запалюється ватра висотою близько п’яти метрів і влаштовується «шабаш» з піснями, хороводами, музичним супроводом. Везуть усе, хто що може: гітари, скрипки, флейти, губні гармошки, бубни, банджо… Намети (близько 300) ставлять таборами між двох потічків біля підйому на хребет Боржава. Там купують або обмінюють на щось баранів. Вечір з шашликами, музикою, піснями серед знайомих і незнайомих довговолосих людей є чистою імпровізацією, духом волі і насолоди первісним життям. Там чудово спиться і думається, там чисто дихається і хочеться обійняти увесь світ! Там особливий мікроклімат і самому треба бути особливим. Простий міщанин ніколи не стане своїм на цьому святі духу! Тут ти відкриваєш себе, свої потаємні глибини: ти — талановитий, ти — потрібний, ти — єдине ціле. Хочеться, щоб це відчуття ніколи не закінчувалося. Ось це — моя богема! А коли повертаєшся у цивілізований світ — знову починаєш хворіти суїцидом.
— Які твої ідеали у житті?
— Благородство, чуйність, доброта.
— Чи плануєш життя наперед?
— Не програмуюсь. Переміни можуть прийти раптово. Виставки і друк збірочки… Може вийде? Зараз головне для мене — дати дитині все, що їй треба. Вона любить музику, римує слова, відвідує танцювальну студію „Фламінго”. Потрібно зробити виїзд туди, де можна заробити на однокімнатну квартиру, щоб було де поставити етюдник і малювати. Майстерня… Це взагалі недосяжно.
— Яка найбільша мрія?
— Мати маленький затишний будиночок і присадибну ділянку, щоб було місце для художньої майстерні. Зараз я живу у студентському гуртожитку і під дике ревіння молодих спеціалістів вимальовується екзотичний інтер’єр моєї надуманої оселі, котру облаштувала б своїми власними руками. Я ж вмію робити практично все — від грубого ремонту до естетичого декору!