Середа

25

січня

2017

Архів Реклама Контакти


Відео

Калушани вшанували пам’ять Олекси Гірника та приєдналися до міжнародного флешмобу

Пам’ятну дошку Олексі Гірнику у Калуші відкрили ще у 1993 році. Тоді близько чотирьох тисяч мешканців міста, взявшись за руки, утворили символічний ланцюг єднання між…




Блог

Стокгольмський синдром захисників неукраїнської мови

Це як брендований одяг – українська мова в Україні.

Василь Карп'юк | Коментарів: 0 | Переглядів: 499

Історія Калуша потребує грунтовного дослідження

Для наближення до істини треба намагатись працювати з документами, а не поширювати творіння самодіяльних автораів, що пишуть статті до «вікі».

Ян Чарнецький | Коментарів: 0 | Переглядів: 1872

Вартість проїзду хочуть підняти до 5-6 гривень. А є за що?

Коли перевізники тримаються нарізно один від одного, їм важче вижити.

Ростислав Когут | Коментарів: 0 | Переглядів: 1370




Агатангел Кримський. Спогад до 140-ліття

"Був він християнином, з глибоким переконанням прийняв християнство, дарма що був сином татарського мулли"



Помилка в тексті?
Виділіть її мишкою та натисніть

Система Orphus

Агатангел Кримський. Спогад до 140-ліття

2017.01.10 | Коментарів: 0 | Переглядів: 2855

Священик о. Зиновій Карась відбув 10 років концтаборів у Мордовії. Його внук, журналіст з Івано-Франківська Володимир Гарматюк пригадує, що по його смерті діда йому до рук потрапили кілька товстих тек із паперами. Серед іншого він виявив там дідусеві спогади про табірне життя. Безконечні дні безвиході серед оточених колючим дротом лісів Мордовії чи тайги, тим, хто вижив тоді, досі сняться. Дідусь не розповідав, але, як виявилось, записував. Новий текст — про Агатангела Кримського.


На дзвінок ззовні на повний розмах відчинилися двері тюремної вахти і на брезентовій шматі два солдати внесли висохле до непізнання тіло старого з кошлатою бородою і заплющеними очима чоловіка, поклали на не надто дбайливо помиту підлогу, скотили тіло під стінку, а брезент згорнули. Бравий сержант в картузі з голубим околишком подав «супроводиловку». Сержант з червоним околишком ретельно перегорнув папери. Розмашисто підписався на потрібному папірці і воронок гаркнув хриплим мотором, солдати з сержантом від’їхали.


Заклопотаний сержант тюремної охорони Кустанайської тюрми №7, добротно збудованої ще в Катерининські часи, соковито від матюкався.


— На кой хрен мне этот покойник. Ще раз передивився папери.


— Что за имя б...ое Агафангел, а еще хохол, да разве у хохлов крестят таким именем? Чорт знает что? Позову фельдшера, пусть решает.


На поклик прийшов білий халат, здивовано глянув на «новенького», нахилився, пролупив око.


— Кажись еще живой!


— Вот что, товарищ сержант, помести его пока в седьмую одиночку, я вызову врача, пусть решает, может его сразу списать и делу конец?


— А почему ты его не береш в санчасть, ведь он конченый покойник?


— Да он же наверняка подследственный. Делай как тебе велят!



Гість з України з дивним іменем «Агафангел Ефимович Кримський 1871 г. рождения, арестован 20 июля 1941 г. в г. Киеве» опинився на добротних штабах залізного ліжка вмурованого в стінку і в цементовану підлогу камери одиночки.


Благовірні російські царі і цариці, закладаючи новий город, першим чином будували три об’єкти, будували добротно, навіки! Форт, собор і каземат, адже на цих інституціях «зиждилась империя», а такі дрібниці як школа, лазарет і богодельню можна пізніше збудувати. В городе Кустанаю, з перемогою совєтскої власті, форт розібрали за «ненадобностью», собор знесли для будівництва будинку обкому КПСС, тюрму укріпили і прибудували жіноче крило, де був передбачений тюремний лазарет.


Дивувалися наглядачі, дивувались начальники, дивувалися медики яким чином в цьому вкрай виснаженому тілі ще теплиться життя, про душу, очевидно, не думали, адже в країні, де давно відмовилися від попівських забобонів тому що «так положено», про душу не думали.


Знали б начальники і наглядачі, медики і вахтенні солдати, що в їхню тюрму прибув великий вчений знаний у всьому світі, поліглот, що знав більше шістдесяти мов, безліч перських і арабських діалектів і багато того, чого і назви ці люди не знали.


А знали б, то що?... «Переступивший цей поріг, покинь надію!»


Хто ж був цей умираючий, якими шляхами з України він потрапив в цю країну, в якій сто літ тому назад карався великий український поет-геній, поет-пророк, гордість України.


Чи довго ще, о Господи, чи довго

Ми будемо блукати і шукати

Рідного краю по своїй землі?

Який ми гріх вчинили?... — запитає Леся Українка


... 8 травня 1957 року реабілітовано... В тій же Кустанайській тюрмі №7, камера №7 з того часу не пустувала. Тюремні камери нагадують тихі шпитальні палати, а також гомінкі вокзали. Вони також ніколи не пустують. Приймають все нових, інших прощають. Так само в них обслуговує відповідний персонал, от тільки двері в лікарнях не замикаються - в тюрмі замикаються надійно.


Таким чином, 27 вересня того ж таки року, коли був реабілітований один гість з України, відчинилися двері камери №7 і замкнулися дебелим замком. Поселився новий ім’я рек хохол з України...


Казахстан — країна з різко-континетальним кліматом. Як раптом наступає весна, так раптом заходяче сонце осінньої днини, яскраве і привітне, досвідченому оку сповіща, що завмира, вранці воно ж таки освітить покриту за ніч землю білою габою. Так і цього року якогось жовтневого дня люди прокинулися в іншій порі року. Зима!


Адміністрація закладу з камерою №7 не надто турбувалася, що до зими «учреждение» не приготовлене, а може не було кому попередити про що віщує сонце. Наступили ночі, коли вода в чайнику, тобто чай — замерзала.


Щоби хоч на часину заснути на дебелих штабах покритих тоненьким матрацом і таким же благеньким коцом, доводилося вставати серед ночі і за допомогою руханки розганяти по жилах кров і тоді лягати, вкриваючись старим коцом і своїм пальтом.


Якось під час такої «крамоли» відкрилась кормушка і з уст наглядача, якого давно вже завважив ім’я рек камери №7, бо те обличчя разюче відрізнялося від інших наглядачів, хоч досі те обличчя не мовило ні слова. Цим разом наглядач заговорив.


— Батюшка, ночью заниматься физзарядкой нельзя, можна угодить в карцер, а там еще хуже.


— Простите, но неужели мне замерзать?


— Я вам дам еще одно одеяло потеплее, а под утро заберу, - добродушно промовив наглядач і через кормушку просунув кінець коца.


— Вы с Украины?


— Да, добрый человек, с Украины.


— Вы чем-то напоминаете мне одного человека с Украины. Он лежал на той же самой койке, где вы лежите. Он несколько суток здесь лежал умирая, но умер не здесь , а в санчасти. Был в полном сознании, хотя телом совсем дряхлый. Все шептал молитвы. Это был великий ученый, но верил в Бога.


— Как его звали?


— Не помню.


— Почему его вспоминаете?


— Угрызение совести. Я мог ему помочь чем-нибудь, но не помог... Побоялся. Прости Господи.


— А сегодня вы не боитесь делая мне добро?
-

— Мне уже нечего бояться, я увольняюсь, отправляют на пенсию.


— Простите мне, но скажите, почему вы пытаетесь помочь именно мне?


— У меня была очень набожная матушка и больше никого не было. Мы жили очень бедно, я все время болел, потому и в армию не призвали. Мы голодали и когда я устроился в тюрьму, сначала на кухню рабочим, потом вот надзирателем, нам давали паек, я приносил матери, а она сердечная все просила: «Коля, синку, не обіжай заключенних, а коли побачиш, що він молиться, удвойні не обіжай». Когда вижу у волчек, как вы молитесь, все вспоминаю этого человека.


Мине багато літ... тюрми і табори, вагонзаки і вітер в грати, а потім ніби воля, але постійно і котячі кроки вслід, і гострі рисячі очі. А потім буде і маєво синє-жовтих прапорів на вічевих майданах і так багато стане відомо про «того чоловіка з дивним ім’ям Агатангел» стане відомо і про те, що мав він гріхи перед радянською владою і неабиякі. Був він християнином, з глибоким переконанням прийняв християнство, дарма що був сином татарського мулли. Були зв’язки з львівськими письменниками, зокрема Іваном Франком, з Літературно-Науковим Вісником за життя великого Каменяра. А отже і Михайла Грушевського. Цих зв’язків вистачало, щоби каральні органи глибше зацікавилися Агатангелом Кримським.


В 1921 році на Всеукраїнському церковному соборі в Києві, коли на всю розлогу Україну не знайшлося ні одного православного єпископа, який би погодився очолити Українську Автокефальну православну Церкву або хоч висвятити єпископа для цієї церкви і коли з цього приводу дискутувалися на соборі питання про висвячення голови церкви усім собором, тільки доповідь Агатангела Кримського, глибоко аргументована Святим Письмом, Апостольськими правилами та історичними прикладами з практики інших східних автокефальних церков, остаточно переконали собор у правомірності такого чину. Собор висвятив о. Василя Липківського на митрополита УАПЦ.


Радянська влада в 1930 році цю Церкву цілковито розгромила, фізично винищила все духовенство на Соловках, а Липківського розстріляла, але «гріх» Кримського не забувся. Советская власть врагам не прощает.


В тривожні ночі, коли не спиться, а напам’ять спливають картини багатого на події життя, згадується і камера №7, над нею камера №14 і ще поверхом вище камера №21 - усі одиночні, згадується добрий наглядач Коля і його мама, якої ім’я рек ніколи не знав. Були з тих українців, що зваблені царським указом на неміряні землі, з Таврії виїхали на Сірий Клин і там загубились назавжди.


З-за їхніх постатей виглядає і «той чоловік з дивним іменем» і просить розповісти людям у своє 140-ліття і про ту кривду, яку завдала йому, а з ним народові нашому «найгуманніша у світі» влада. А ще просить процитувати оцю його думку:


Між церквою Євгенія

Й акрополем крутіш

Журкоче яром річечка

В камінню претвердім.

В западині між скелями

Печера без дверей;

Се ж там Євгеній праведний

Ховався від людей.

Се ж там застукав був його

Тиран Діоклетьян,

Довідавшись, що праведник

Пристав до християн.

Ступив я до середини:

Тут студінь... вогкота...

Та досі ще витає тут

Душа його свята.


5 січня 2010 р. Б.

о. Зиновій КАРАСЬ




Для того, щоб додавати коментарі, потрібно Авторизуватись.
Loading...