ЕкоЕнергія



Топоніми Калуша на старовинних планах і картах

В плані — повернення давніх назв. Важливо позбутися кальки «посьолок» – «Макієве село» («Макіївка») звучить значно краще


Помилка в тексті?
Виділіть її мишкою та натисніть

Система Orphus

Топоніми Калуша на старовинних планах і картах

Дата публікації: 2017.09.08 | Коментарів: 1 | Переглядів: 3653

Калуш – унікальне місто Західної України (Галичини), яке поєднало культурні надбання, промисловість й архітектуру різних історичних епох. Неповторну історію «соляного міста», поетапність його розбудови можна вивчати з оригінальних старих планів і карт, де й зазначені окремі топоніми – назви мікрорайонів, урочищ, полів. На топоніми околиць Калуша вперше звернув увагу український вчений Володимир Навроцький у книзі «Місто Калуш з вигляду топографічного та історичного» (Львів, 1884 р.).

Давні назви місцевостей Калуша зафіксовані в королівських люстраціях (1564–1565 рр., 1661–1665 рр., 1771 р.), інвентарних описах маєтків, кадастрових картах, Йосифінській (1785–1788 рр.) та Францисканській (1819–1820 рр.) метриках та інших джерелах. До найдавніших назв місцевостей належать популярні у краю мікротопоніми «На валах», «За брамою», «Під замком». З давніх часів збереглися назви вулиць: Завалова, Валова, Замкова, Підвальна та інші.

Назви місцевостей Калуша зазначено на «Кадастровому плані міста Калуша (1847 р.)», який зберігається в Національному архіві в Кракові. Картографічна пам’ятка (98 х 95 см) рукописна. Усі записи виконані польською мовою. Цей план містить назви таких місцевостей поблизу Калуша: «На жолобах» (схід), «Дуброва» (пд. зах.), «Чертіж» (пд. зах.) та інші. Копія плану зберігається в меморіальному музеї «Калуська в’язниця».

Багатий документальний матеріал з історії Калуша й Калущини зібрано в книгах: «Encyklopedja Powszechna» (Warszawa, 1866 r. Т. 23), «Słownik geograficzny Krόlestwa Polskiego» (Warszawa, 1882 r. Т. ІІІ), «Волынско-Галицкая летопись, составленная с концемъ ХІІІ. 1205–1292» (Львів, 1887), «Przemysł potasowy w Polsce» (Lwόw, 1938 r.), «Торжество історичної справедливості» (Львів, 1968 р.), «Калуш – місто хіміків» (Ужгород, 1970 р.); «Історія міст і сіл Української РСР: Івано-Франківська область» (Київ, 1971 р.); «Обрії нового Калуша» (Ужгород, 1976 р.) та інших.

З відновленням суверенітету України склалася принципово нова ситуація в історіографії. Її визначальними рисами стали засвоєння цивілізаційного трактування історичного процесу, об’єктивного осмислення історії України, зарубіжних країн та окремих регіонів держави. Демократизація суспільства сприяла інтеграції української історичної науки до світового історіографічного простору. Свідченням цього є видання праць Володимира Грабовецького «Історія Калуша. З найдавніших часів до початку ХХ ст.» (Дрогобич, 1997 р.), Володимира Клапчука «Корисні копалини Галичини: видобування та переробка» (Івано-Франківськ, 2013 р.), Олега Малярчука «Соціально-економічні процеси в західному регіон Української РСР (1964–1991)» (Івано-Франківськ, 2015 р.). У видавництві «Світло й тінь» у 2004 році побачив світ фотоальбом Василя Пилип’юка «Калуш». Зусиллями краєзнавців вийшла ціла низка наукових часописів і збірників «Світич» (Калуш – Івано-Франківськ, 2012 р.), «Нам пора для України жить» (Калуш, 2016 р.), «Калуські історичні студії» (Івано-Франківськ, 2017 р.) – художнє оформлення Мирослава Гаталевича, філокартичний альбом «Калуш на давній поштівці та фотографії» (Львів, 2017 р.) та численні публікації Петра Шевчука, Михайла Коломийця, Дарії Ониськів, Богдана Тимківа, Миколи Когута, Івана Тиміва, Богдана Яневича, Ростислава Михайловського, Оксани Тебешевської, Олексія Оніщука та інших. Готують до друку збірник документів і матеріалів «Калуш – історія в документах», присвячений 20-річчю діяльності Краєзнавчого музею Калущини (упорядник Іван Тимів). Оборонні укріплення Калуша вивчали Володимир Грабовецький, Зеновій Федунків, польський картограф Ян Адамчик та інші.

У 2005 році путівник по місту зробив голова депутатської комісії з питань культури, мови, національного відродження і релігії Калуської міської Ради народних депутатів першого демократичного скликання 1990–1994 рр., голова комісії з перейменування вулиць і майданів міста Василь Цапів. Проте, як зазначив автор у своїй передмові до книги «Про що розповідають назви вулиць Калуша» (Калуш, 2005 р.): «У пропонованій праці ... подається коротка інформація про людей, чиїми іменами названі вулиці міста».

Окреме місце посіла праця (не тільки для молодшого шкільного віку) Ростислава Михайловського «Легенди старого міста. Походження назви міста Калуша та його околиць» (Калуш, 2017 р.). Ілюстрації до книжки майстерно виконав калуський митець Ігор Головчак. Автор у контексті зібраних сімнадцяти легенд розкриває семантику назв, пов’язаних з містом: Калуш, Височанка, Матієве село, Лесине село, хутір Кепське, Поріччя, Погиблиця, Баня, Серипки, Загробище (Загробисько) та інші. Однак, хочемо акцентувати увагу на топонімах Фегонівка і Височанка. Не погоджуємося з думкою, що йдеться про територію теперішнього парку імені Івана Франка. Це вулиця Фегонівка, яка так називається і тепер та земельна ділянка позаду школи № 3. Назва Височанка не зустрічається ні в яких документах до початку ХХ ст.

Художник Ігор Бойкович став першим, хто створив особливу колекцію давніх міських пейзажів, у яких зафіксовано дух старого Калуша зсередини. «Душею нашого міста», – називає він свою колекцію «Дворики старого міста» (близько 30 картин).

Мета статті – подати загальний огляд давніх і сучасних топонімів околиць Калуша, уточнити їх локацію, обґрунтувати доцільність повернення в повсякденний обіг колишніх назв місцевостей, змінити вживані топоніми окремих частин міста Калуша відповідно до історичної справедливості. Звернути увагу на минулу етнорелігійну ситуацію в краї, охарактеризувати демографічний стан німецьких (калуських) колоній: Новий Калуш, Уґарсталь, Ляндестрой.

В плані повернення давніх назв. Важливо позбутися кальки «посьолок» – «Макієве село» («Макіївка») звучить значно краще. Дехто з калушан вживає назву «Новий Калуш» на означення цієї території сучасного міста, яка нібито сформувалася у радянські часи в період розбудови «великої хімії» у середині ХХ століття. Радянська політична система послуговувалася терміном «Новий Калуш наступає» (зведення новобудов) у масовій пропагандистській роботі з метою показати «великі соціалістичні перетворення в роки розгортання комуністичного будівництва» у провінціальному колись містечку Калуш.

Необхідно поставити крапки над «і» й щодо теперішньої назви річки Млинівка, адже в люстрації Галицького староства про повинності міщан Калуша (1556 рік) йдеться про те, що «містечко Калуш лежить під горами над рікою Сівкою та іншою, яка називається Чев» (мабуть Чечва). На старих картах ХІХ – початку ХХ століть це русло Чечви, Старої ріки, Слоної ріки. Для зрошення полів і роботи млинів було проведено часткове копання каналу (пізніше навіть паровою машиною). Ймовірно, що збудований на ній десяток млинів від Пійла до Студінки й сприяв виникненню нової назви – Млинівка.

Вивчення мікротопонімів Калуша стало ґрунтовнішим завдяки співпраці з польським краєзнавцем Збігнєвом Балдигою, інженером Брошнівського деревообробного заводу. Її налагодив старший науковий співробітник меморіального музею «Калуська в’язниця» Богдан Яневич. Саме він зумів отримати копію унікального картографічного документа «Кадастрова карта з планом міста Калуша». Назва оригіналу «План ландшафтного поділу німецької колонії Новий Калуш разом з землями, поділеними між калуською камеральною владою, датована кінцем 1787 року». План зберігається у фонді картографії Національного архіву в Кракові. Загальні розміри (89 х 70 см). На звороті оригіналу є запис «Кupіłem od Tomczakа 1914». Пам’ятка має архівний шифр І F. 83. Повномасштабна кольорова копія цього джерела є у фондах меморіального музею «Калуська в’язниця», а зменшена – у Краєзнавчому музеї Калущини. Рукописний план виконаний на папері різними барвами зберігся у доброму стані. Автор плану – австрійський картограф Апенцеллер. Він отримав завдання завершити, можливо, вже на підготовлену кадастрову карту і нанести три дамби, позначені на плані латинськими літерами s, t, v, визначити вартість спорудження цих об’єктів. Проектування і спорудження дамб на р. Сівці було зумовлене частими паводками, внаслідок яких підтоплювалися земельні угіддя.

Масштаб плану – 100 віденських кляфтерів (1 клфт. – 1,89 м) на одній поділці. Якщо взяти до уваги те, що маємо справу із топографічною картою, то можна припускати, що на місцевості ця відстань мала б дорівнювати 189 метрам. Однак в описі карти зазначено інший масштаб 1 : 7200, при цьому одиниць виміру не вказано. Можливо, це була віденська стопа, яка дорівнювала 316 мм. Тому питання масштабу потребує більш ретельного вивчення.

На плані позначено більше 60 об’єктів. Назви підписано німецькою і польською мовами. Більшість написів на плані зроблено одним почерком, що дає підставу вважати, що це праця Апенцеллера. У правій частині карти є підпис Аppеnzеller.

Особливістю плану є те, що на ньому позначено не лише земельні володіння колоністів та розміщення їхніх житлових споруд, а й контури міста, замку, архітектурні, адміністративні, житлові й господарські будівлі різного призначення. Нанесені на плані об’єкти, вказують на те, що картограф мав конкретне завдання – позначити контури майбутніх трьох дамб. Відсутність сітки географічних координат підтверджує той факт, що цей картографічний документ є топографічним планом, а не картою, що засвідчує і його офіційна назва. Найменування місцевостей, архітектурних, господарських та інших споруд, позначених на плані, укладено за основними та проміжними сторонами горизонту. Дослідження цього документа триває.

План Апенцеллера є важливим джерелом із вивчення топоніміки давнього Калуша, зокрема його мікротопонімів (урочиш, полів, гідронімів), культових, адміністративних і господарських споруд. На ньому позначено розташування калуського замку, контури міста із забудовами, розташування осель німецьких колоністів у Новому Калуші, а також позначено городи сади, поля, луки, ліси, річки, дороги, ландшафт місцевості. На карті окремо позначено помешкання одного із мешканців Калуша Івана Рупчка (так на плані), церков, соляні вікна, бровар, цегельню та інші об’єкти. Після повного дослідження документа заплановано провести порівняльний аналіз із картою Фрідріха фон Міга (1779–1782 рр.) та іншими кадастровими картами Калуша XVIII століть. Накладення сітки географічних координат необхідне для уточнення місця розташування тих чи інших господарських об’єктів і місцевостей.

Назва «Новий Калуш» з’явилася ще у ХVІІІ столітті, а не у ХІХ чи ХХ. Вона охоплює територію теперішніх вулиць Вітовського, Глібова і Мостиської, тобто тієї території, де знаходилася німецька колонія. Вітчизняний дослідник німецької меншини Східної Галичини Петро Сіреджук стверджує, що потік німецьких переселенців третьої хвилі в липні 1782 року ринув не в міста, а в сільську місцевість. Їх розселення було досить інтенсивним. Станом на 27 липня 1786 року німці жили в 63 спеціально збудованих для них поселеннях – колоніях семи циркулів Східної Галичини (в Стрийському – Гофнунґсау, Ґельзендорф, Ляндестрой, Новий Калуш, Нові Олексичі, Уґарсталь). Калуська мікросистема мала три колонії: Ляндестрой (виникла на землях села Новиця, тепер – Зелений Яр), Новий Калуш, Уґарсталь та невелику католицьку громаду німців католицького віросповідання в самому Калуші. Зростання чисельності німецької меншини в колоніях і громадах Станіславського воєводства відбувалося досить динамічно. Якщо станом на 30 вересня 1921 року в Ляндестрої налічувалося 245 осіб, у Новому Калуші – 306, Уґарсталі – 346, то на 1 січня 1939 р. відповідно – 450, 711 і 490 осіб.

Зазначена інформація польських переписів населення 1921 року, особливо щодо німців, українців (русинів), жидів є орієнтованою, оскільки ту частину населення, що належала до католицького віросповідання, вважали, як правило поляками. Графа «національність» не була передбачена, натомість, важливим було зазначення віросповідання, щоб показати «польськість східних кресів». Так, німецькі громади складалися з лютеран, кальвіністів, католиків та інших. За даними польських офіційних переписів до німців належали тільки особи євангельського віросповідання, а решту реєстрували як поляків. Радянська влада у своїх всесоюзних переписах населення, де, наприклад, батько – українець, мати – білоруска, а син – «пишется русским», не була першою в цьому жанрі «винаходів». Варто погодитися з думкою Івана Монолатія, що «розвиток німецьких етноконфесійних спільнот у Галичині не переріс у релігійну нетерпимість і політичні чвари».

Згідно з польським переписом населення, проведеним у 1921 р., у Станіславському воєводстві «за віросповіданням» проживало: греко-католиків – 996306, римо-католиків – 185706, іудеїв – 145226, євангелістів – 10270, православних – 831 та інших – 887 осіб. Так, у повіті Калуш (місто і ґміна разом): греко-католиків – 71401, римо-католиків – 9643, іудеїв – 6222, євангелістів – 598, православних – 4 особи. У місті Калуш: греко-католиків – 2175, римо-католиків – 1311, іудеїв – 3121, євангелістів – 12 осіб. У ґміні (районі): греко-католиків – 68962, римо-католиків – 8033, іудеїв – 3045, євангелістів – 578, православних – 4 особи.

Після Другої світової війни етноконфесійна і національна ситуація в Галичині, зокрема у Калуші, зазнала суттєвих змін. Урбанізація Львова, Івано-Франківська (до 9 листопада 1962 року – Станіслава), Тернополя, Чернівців, Ужгорода, а особливо Калуша є унікальною в історичному аспекті. Вона є «запізнілою» і їй передувала докорінна воєнна і повоєнна зміна етносоціального складу населення міст, де домінували євреї і поляки. Стрімке зростання чисельності міських мешканців західного регіону республіки відбувалося завдяки українському сільському населенню. З-поміж інших великих українських міст Івано-Франківськ вирізнявся тим, що був одним із небагатьох обласних центрів (поступався Львову), а також і Калуш, які українізувалися та відіграли визначальну роль в національно-релігійному русі другої половини 1980-х років.

Урочища «Забаня» і «Залісся» входили до калуської топографії. Найдалі, на «краю географії», був хутір «Срулик», який викупив багатий старий єврей. У тогочасному дискурсі до 1939 року (четвертого поділу Польщі, тобто початку Другої світової війни) євреїв називали «жиди», «іудеї» – «гебреї» за часів Австро-Угорської монархії. У країнах Східної Європи досі поширеною є назва «жиди», яка не має ніякого негативного підтексту, як і, зокрема ім’я Сруль. Жидівська біднота, не ворогувала ні з німцями, ні з поляками, ні з українцями. Упереджене ставлення загалом стосувалось жидів-лихварів, торговців і власників корчмів («п’яних горбів»), котрі збагачувалися завдяки непомірному зиску від відсотків з продажу спиртних напоїв. Проте жидівське населення, що жило в Галичині, майже не брало участі в роботі місцевих українських, польських, німецьких національно-культурних товариств і партій. Жиди проживали і розвивалися в національно-культурному плані відмежовано від інших. Якщо на загал усі більшою чи меншою мірою володіли українською, польською, німецькою мовами, то івритом, ідиш – лише нащадки вихідців із Палестини.

Дискусію викликає поняття «німецько-єврейська забудова», про яку йдеться у творах деяких краєзнавців, що описують мікрорайони калійного комбінату, на що звертає увагу журналістка "Вікон" Марта Галкіна. Між українськими, німецькими, польськими, жидівськими майстрами-будівничими були тісні контакти, які зводилися до обміну досвідом та методами будівництва. Так, вчені Ігор Гнесь і Любомир Пархуць дослідили взаємовпливи німців і українців у житловій архітектурі Бойківщини та Опілля кінця ХІХ – середини ХХ століть. Численні пам’ятки єврейської, польської, німецької культури (залишки синагог, костелів, молитовних домів), господарських та житлових приміщень, жидівські й польські цвинтарі (могили як звичайних людей, так і рабинів, ксьондзів та пасторів) збереглися до нашого часу в містечках Галичини та залишилися «на пам’ять про ті часи». У народних переказах, звичаях і обрядах йдеться про складні відносини між різними народами. Проте основу повсякденного життя простого як українського, так і польського, німецького та єврейського люду становила щоденна важ­ка праця задля виживання в умовах жорстокої дійсності. Сільські трударі, як правило, не йшли на конфлікти та в політику. Долаючи релігійні і національні бар’єри, «якась особлива моральна сила», породжена спільною важкою працею, підтримувала добросусідські й родинні взаємини. Взаємні запозичення народів-сусідів, особливо у виробничо-господарській сфері були різноманітними і залежали від конкретних історичних умов проживання та не минули безслідно.

Вітчизняний вчений Іван Монолатій узагальнює:

«Саме тому подвижництво …, кир Андрея й кир Теодора, незважаючи на національні, конфесійні та обрядові відмінності церковних інституцій, які вони репрезентували у кривавому і людиноубивчому ХХ сторіччі, натепер є важливим для розуміння історії наших народів. Адже як перший, так і другий, і навпаки, ці ієрархи були правдивими батьками своїх церков, які прикладом свого євангельського життя – вірою і щоденною працею – несли поміж українців і німців знамення Віри, Надії і Любові до своїх сусідів, які сторіччя жили в Галичині пліч-о-пліч, незважаючи на тодішні (почасти штучні) етнічні й релігійні границі. Не даремно ж німецькі євангелісти нарекли Теодора Цеклера «батьком галицьких німців», а українські греко-католики вже не одне десятиліття називають Андрея Шептицького «Владикою Андреєм», вкладаючи в ці прості, а водночас промовисті формули глибинний зміст відданості Вселенській Христовій церкві й її духовним очільникам».

Через змішання культур у топонімах Калуша виникло багато «див і чудес». Відомий місцевий топонім «Саліна» (так називався навіть магазин у районі ПК «Мінерал») є насправді лише помилковим прочитанням слова «Каліна» – місцем видобування калійних солей. Василь Цапів зазначає: «Українці німецьку літеру «С» читали як кириличну «С»» і т. п.

На Загір’ї були урочища «Лесина Воля» (назване на честь громадської діячки) та «Куряча лапка» – крутий спуск на повороті теперішньої вулиці Грушевського у напрямку до автошколи. Тут був «малий ринок», де і продавали городину, молочні продукти і курей. У районі Височанки розташовувалось передмістя «Думка». Самої назви «Височанка» до початку ХХ століття взагалі не існувало. Вона з’явилася значно пізніше. Окреме дослідження Височанці присвятив Микола Когут (рукопис «Височанка: погляд крізь десятиліття. о. Ігор Пришляк»).

На карті (див. додаток 1 – «Stanisławów, Halicz. Wojskowy instytut Geograficzny w Warszawie» А52В39 1927 року) на місці сучасної поліклініки на вулиці Богдана Хмельницького існувало поле «Стави». На території вулиці Хіміків – також поля, які називали «Сухі Круги» і «Мокрі Круги». Далі було «Загробище». Цей район значно більший за старий жидівський цвинтар, ніж ми звикли вважати. «Загробище» – це велика територія у кілька десятків гектарів. Дороги на місто (проспект Лесі Українки) тоді ще не було, натомість була прокладена дорога на Новий Калуш і на Копанки. На вулиці Пушкіна проходила дорога, яку називали Погиблиця. Вона була насипана з величезного каміння, тому проїхати возом по такій дорозі було надзвичайно важко. На карті позначені урочища «Боїско», «Торговиця», «Гицлівка», «Клепанка», «Болото», «Підлани», «Помірки», «Сирипки» та інші.

Таким чином, історичні джерела, зокрема, план Апенцеллера 1787 року, військова топографічна карта 1927 року, історична література, а також спогади старожилів міста дають можливість відновити давні топонімами Калуша, які частково втрачено. Зібрана інформація не є вичерпною. Доцільною могла б стати підготовка каталога топонімів Калуша і його околиць, а також й Івано-Франківської області.

Олег МАЛЯРЧУК, доктор історичних наук, професор Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу, член НСКУ

Іван ТИМІВ, старший науковий співробітник краєзнавчого музею Калущини, член НСКУ

Ігор БОЙКОВИЧ, художник, краєзнавець

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно Авторизуватись.
yurko_08.09.2017 10:47:28

А для чого з року в рік передруковувати помилкове припущення пана Цапіва?
Досить ввести в Ґуґл питання польською мовою “co znaczy salina” і отримаєте посилання на словники, де чітко і зрозуміло пояснено, що то є:
1. zakład przemysłowy produkujący sól poprzez odparowanie wody z solanki
2. kopalnia soli
Тому ніхто нічого не плутав і ніякі букви не переставляв.

Авторизація


Запам'ятати та автоматично входити на сайт

Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах: