ЕкоЕнергія



Калушанин 25 років прожив у комірчині, ключі від якої взяв у матері

Михайло Іванов — більше не безхатько | Фото: Михайло Слободяник


Помилка в тексті?
Виділіть її мишкою та натисніть

Система Orphus

Калушанин 25 років прожив у комірчині, ключі від якої взяв у матері

Дата публікації: 2017.09.25 | Коментарів: 0 | Переглядів: 5180

Калушанин Михайло Іванов понад 25 років прожив у підвалі будинку — в комірчині, яку допомогла облаштувати йому мати. Останнє житло у нього забрала пожежа. Вогонь міг забрати і його життя. Проте, люди врятували. Чоловік, який має двох дорослих дітей, називає себе одинаком. Він не отримує пенсії, але і просити милостиню наважився лише нещодавно. Крихтами хліба бездомний ділиться хіба що з птахами. Голуби і привернули увагу випадкового перехожого, світлина якого кардинально змінила життя чоловіка.

У червні цього року Михайлові Іванову виповнилося 70. У такому віці він міг би няньчитися з онуками та відпочивати у затишній оселі, слухаючи радіо чи телевізійні новини. Натомість — просить милостиню та збирає порожні пляшки, їсть сухий хліб і зовсім не купує ліків. Ночує — у підвалі. Так уже майже 30 років. Бездомним сиротою він зробив себе сам, а рідні — лише допомогли у цьому. Чоловік, проте, не втратив ані душевної доброти, ані щирості і навіть інтелігентності. Він не переймається тим, що їстиме завтра, але турбується, що не має змоги прийняти душ; не боїться вийти надвір у старому, обдертому одязі, але ретельно причісує волосся перед камерою; не шукає співчуття серед людей — але зі сльозами згадує дітей, яких, схоже, щиро любить…   

Життя цього безхатька не було з медом від самого дитинства. Він осиротів ще у дошкільному віці. У Калуш потрапив із Тячівського району Закарпатської області.

«Вікнам» Михайло Іванович розповів:

"Мені було років п’ять, коли я втратив маму. Батько ще за кілька років до цього помер від запалення легенів. А мама потонула. Не втопилась, а потонула: вона кинулась рятувати свого сина".

Була повінь. Через село, в якому жила родина, протікає річечка. Невеличка і спокійна. Але під час повені річка «шаленіє» і змітає все на своєму шляху. Люди, які мешкають у селі, знають про це, а тому мама визирала тут старшого брата Михайла. Він мав повертатися зі школи з сусіднього села. Вгледівши сина, жінка почала кричати йому, щоб не заходив у річку, в якій саме почала прибувати вода, щоб повертався до школи і там перечекав негоду. Але хлопчина, чи не почув за шумом води маминих слів, чи просто не послухався, — ступив у річку й вода одразу збила його з ніг.

Чоловік пригадує:

"Це все в мами на очах було. Вона кинулась у річку рятувати Петра. Але і його не врятувала, і сама загинула. Залишилося нас сиротами сестра і троє братів. Порозбирали нас родичі. Мені попався такий, що я разів п’ять чи шість тікав від нього. Тікав до сестри, яка вдома жила. Вона мене приймала завжди, посидимо, поплачемо разом, а на ранок вона мене веде назад. Бо ж куди дівати? Їй десь тоді років 14-15 було, не більше".

Після постійних втеч Михайла віддали до інтернату у Мукачево. Там він прожив близько року, після чого його всиновила сім’я військовослужбовця, яка мешкала у Рожнятові. Батько був військовим, молодшим лейтенантом, родом із Казахстану, а мама на той час ніде не працювала:

У цій сім’ї мене любили. Мама була родом із Харківщини. От кажуть, що є рай на небесах, але я бачив і рай на землі. Село Нижній Бишкин — то справді райський куточок. Батьки возили мене туди, коли я хворів. У мене в 12-річному віці виявили туберкульоз. Кинулись лікувати. З’ясувалося, що клімат Харківщини якраз був дуже сприятливим для лікування. У маминому рідному селі з одного боку тече прекрасна річка Сіверський Донець, а з іншого боку — сосновий бір. Для легень дихати у такому регіоні — то спасіння. А ще я там пив парне молоко. Досі пам’ятаю, як воно пахне різнотрав’ям.

У Калуші Михайло Іванович з 1969 року — відколи повернувся з військової служби. Повернувся не сам. З дружиною. Вона  — татарка з міста Уфа (Башкирія):

"Пожили ми трохи в Рожнятові з нею, а потім мене батько прилаштував на магнієвий завод у Калуші. Я почав працювати «кіповцем». Оселили нас тимчасово у кімнатці на вулиці Пархоменка (сучасна вулиця Вітовського. — Авт.). Правда, зараз вже того будинку немає. Знесли. А потім дали нам кімнатку на вулиці Жданова (сучасна Підвальна. — Авт.). То була маленька кімнатка, але з коридором і окремим туалетом. Батько купив нам тоді настільну газову плитку на дві конфорки, балон… Так ми зажили".

Щоб якомога швидше отримати власну квартиру, чоловік переходив з одного заводу на інший. Так несподівано для себе знайшов роботу до душі — будівельну. Нинішній безхатько деталізує:

"Мені дуже подобалося працювати своїми руками і згодом бачити результат. А тут ще і квартиру дали. Я лише рік і два місяці пропрацював у будівельно-монтажному управлінні й отримав квартиру, тоді як на тому ж магнієвому треба було у черзі років 15 стояти. У тій двокімнатній квартирі на вулиці Хмельницького зараз живе моя дочка з дітьми".

Окрім доньки, у Михайла Івановича є ще дорослий син. З ним чоловік не спілкується останніх три роки. Була ще третя дитина, але померла.

Розповідаючи про сім'ю, чоловік добирає кожне слово:

"Не склалося у мене сімейне життя. З дружиною не склалося. Наша перша дитина померла у два з половиною місяці від сепсису. Потім народилося ще двоє дітей — Андрій і Ліля. Для мене — Андрюшка і Лілюшка. Син дуже хворобливим був, але після того, як ми тричі зробили йому пряме переливання крові, він хворіти перестав. Як корова язиком злизала. А я сам не боявся здавати кров, бо я донор із 15-річним стажем був".

Чому не склалося з дружиною, деталізувати не схотів. Обмовився лише, що не міг змиритися з численними зрадами дружини. Одного дня зібрався і пішов від неї, залишивши все, що до цього часу надбав:

"Сину було 12 років, а дочка на сім років молодша. Вона ще навіть у школу не ходила".

Проте, і дружина не змогла пробачити такого кроку чоловікові. У результаті — йому довелося двічі потрапити до в’язниці за невиплату аліментів:

"Я дуже переживав, коли пішов з сім'ї. Потрапив у гуртожиток «Троянда», але не міг взяти себе у руки. Робота мене не бралася... Спам’ятався вже коли вийшов із тюрми. На два роки мене тоді засудили. Звільнився, вийшов, кинувся шукати роботу — а не беруть. Судимість. Хоча спеціаліст я був непоганий, скільки подяк мав, двічі моє фото було на дошці пошани в управлінні, нагороди отримував".

За короткий час по тій же статті його засудили вдруге. Відправили у колонію-поселення на Вінничину. Після цього знайти роботу стало ще тяжче. На зламі 90-х він з товаришами спробували організувати свою будівельну бригаду. Спочатку мали непоганий заробіток, але згодом бригада розпалася.

Михайло Іванович продовжує:

"Звільнившись із в’язниці вдруге, найперше пішов до мами. Батько давно помер від раку легень, а мати ще вийшла вдруге заміж. Уже з новим чоловіком отримала квартиру на проспекті Лесі Українки (тодішня назва — вулиця Леніна) у Калуші, де вони і жили. От туди я і пішов. Пожив у неї пару днів, але з вітчимом відносини не склались і треба було кудись іти. Куди? Мама дала мені ключ від комірчини у підвалі свого ж будинку, де я і залишився. На 25 років".

Чоловік жив так, що про нього мало хто і знав. Збирав пляшки, здавав їх і за отримані кошти купував їжу. Каже, що часом випивав, особливо любив покурити, але ніколи ніхто його п’яним ніде не бачив. Переконує, що завжди знав міру:

"Просто хотів відійти від людей, від світу, сховатись, як отой равлик, у свою черепашку, — повільно продовжує свою сповідь старий. — У тому підвалі в мене було дві електроплитки, необхідні продукти, одяг і взуття. Вистачало всього, щоб вижити. Я не голодував. Навіть був душ собі облаштував. Тож, взимку там мився, а влітку — на Лімницю їздив. Мийся скільки хочеш!"

Кілька років тому необережність чоловіка ледь не коштувала йому життя. То був початок грудня. Він кутався у теплому одязі, щоб зігрітися і курив. Так і заснув. Люди побачили дим, кинулись гасити і натрапили на вже вчаділого чоловіка. Негайно викликали «швидку», а у лікарні медики ще два дні витягували його з важкого стану. У стаціонарі він, щоправда, пробув всього чотири дні.

Безхатько пригадує:

"Відкачали мене. А потім… їду ніхто не носить, платити нічим. За ці чотири дні один раз тільки принесла медсестра половину кружки якоїсь їжі. Я і не зрозумів, що там було, проковтнув за один раз і лише води просив, води... На п’ятий день мене випровадили. Я не мав нічого. Мене не виписали з лікарні, а просто вигнали. Правда, трохи приодягли: дали спортивні штани, два светри і два шматки хліба на дорогу. Вийшов я з лікарні, покрутився трохи на автобусній зупинці, але посоромився проситися без грошей до автобуса. Пішов вниз пішки. До першої зупинки підійшов і відчув, що не дійду до міста. Під’їхав автобус. Я попросив шофера, щоб підвіз, а він мене пожалів і підібрав".

Михайло Іванов найперше пішов до своєї комірчини, а там працівниця ЖЕО його вже стерегла. Кричала, що не пустить, але він все одно проліз «додому». Виселяли його уже з міліцією. Щоправда, ще два місяці чоловік повертався туди ночувати.

"Коли мене остаточно звідти вигнали, я не знав куди діватись. Іду до кума —його нема. Йду до дочки — там тільки онук з-за дверей сказав, що мами нема, на роботі. Йду до сина — і його нема, і він на роботі. А я вже замерз, як цуцик, трясусь. Дивлюся  — біля смітника висять піджаки. Жіночі. Але я вже на то і уваги не звертав. Одягнувся, щоб зігрітися хоч трошки. Та й знову до кума пішов. Але нікого не застав удома. Надворі вже ніч зайшла. Я тоді у підвал в тому будинку заліз. От з того підвалу мене мої рятувальники і витягли".

Командою рятувальників чоловік називає Михайла Слободяника та його друзів. Молоді люди випадково натрапили на чоловіка, коли він жебракував біля жіночої консультації. Спочатку він вразив їх, а потім — вони його.

"Вікнам" Михайло Слободяник, який є професійним фотографом, розповів:

"Дружина зайшла у магазин, а я чекав на неї. Побачив чоловіка, який начебто просить милостиню, але довкола нього — купа голубів. Він їх крихтами хліба годував. Захотілося впіймати цей момент і сфотографувати чоловіка. Фото закинув у соцмережу і воно викликало жвавий інтерес. Почали думати, чим можна допомогти цьому чоловікові".

Разом із ним знайшлося кілька людей, які вирішили забрати безхатька з підвалу. Зібрали найнеобхідніші речі, трохи грошей і почали шукати більш прийнятне житло. Знайшли кімнату в одному з гуртожитків міста, куди тиждень тому і переселили дідуся.

Кімната — невеличка. Із меблів — диван, стіл, дзеркало та крісло. Є телевізор, але неробочий. Небайдужі принесли постільну білизну, деякий посуд та одяг.

Сусіду-дідуся у гуртожитку вже помітили та навіть полюбили. Жінки діляться гарячою їжею. Кажуть, що він тихий і добрий. Нікому не заважає. Мешканці щиро співчувають чоловікові та запевняють, що допомагатимуть. Не покинуть чоловіка і волонтери.

Михайло Слободяник додає:

"Ми власним коштом обов’язково оплатимо йому цю кімнату на найближчі місяці, щоб він тут, принаймні, перезимував. Можливо, міська влада виділить якусь кімнату у гуртожитку. Наразі — не знаю. Ми придбали йому мобільний телефон, щоб бути на зв’язку, бо його важко застати на одному місці. Він тепер мобільний дідусь".    

Зараз молоді люди клопочуться, щоб оформити дідусеві пенсію, якої він ніколи не отримував. Днями він отримав ідентифікаційний код, а трохи раніше — паспорт нового зразка. Старий втратив років 30 тому. Де і коли — уже й не пригадає.

З’ясувалося, що Михайло Іванов має понад 16 років трудового стажу, а тому на пенсію він точно заробив.

Михайло Іванов з посмішкою каже: 

"Я зараз дуже на це розраховую. Без документів не звертався за пенсією. До влади теж не звертався жодного разу по допомогу. От рятівники мої тепер не дадуть пропасти. Мені нічого не треба. Я тепер усе маю. Дай Боже кожному".

Потреби у чоловіка, звісно, є. Бракує взуття, особливо зимового, продуктів харчування. Та і житло у нього поки що тимчасове. Проте, Михайло Іванович не чекає, щоб йому все прийшло саме. Щодня він наче на роботу ходить на своє місце біля жіночої консультації, де просить милостиню. Наважився, каже, не зразу:

"Я недавно прошу у людей. Просто з зібраних пляшок тепер не виживеш. Перший раз присів біля церкви. Години дві крутився, поки зняв шапку і сів. Та і то недовго я там сидів. Мене прогнали інші жебраки. Сказали, що то їхнє місце. А на проспекті один із таких жебраків, Володя, за мене заступився. Звідти мене більше ніхто не виганяє".

Фактично доля завела його під той же будинок, в підвалі якого він 25 років жив. Серед перехожих, каже, часом трапляються знайомі обличчя. Проте, колишні друзі нині його не впізнають. Геть іншим став, заспокоює сам себе Михайло Іванович. 

Тетяна КІНДЮХ, журналіст

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно Авторизуватись.

Авторизація


Запам'ятати та автоматично входити на сайт

Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах: