Власта Власенко: “Книжка — як дітвак, а поет — як породілля...”

Несказанно щастить усім, коли хтось годен хоча б приблизно витлумачити котре то література, а котре то — цвинтар амбіцій, зауважує Власта Власенко | Фото: Руслан Трач


Помилка в тексті?
Виділіть її мишкою та натисніть

Система Orphus

Власта Власенко: “Книжка — як дітвак, а поет — як породілля...”

Дата публікації: 2018.06.26 | Коментарів: 0 | Переглядів: 809

Особливість — це власний почерк, «нінакогонесхожість», своєрідний стиль і характер. Власта Власенко — поетеса. Її поезія — колоритна, цікава і нестандартні. Тут надзвичайно багато автентики, своєрідність ритму, схожого на замовляння, тут містика Карпат, що, загалом, і зацікавлює читачів різного покоління.

…вежа ведмежа, бджолина метелиця
ґрати павучі на вечір змикаються
той, хто звільняється – той не повернеться
і не покається…

— Ваша поезія є глибоко українською. Але чи ніколи не задумувались, щоб переїхати в іншу країну? Чи все ж вважаєте,що на рідній землі краще?

— Ну глибоко «німецькою» або глибоко» британською» вона і бути не може – я українка. Моя земля — дуже файна і щедра на красу, недарма її так хочуть «урвати» різні правителі різних епох. Деколи я злюся на правителів свого часу, тоді хочеться «заплакати, гримнути дверима і вийти звідси», бо сил моїх вже нема дивитися на це віковічне і цинічно вперте очікування « землі обітованної». Мало українців в Україні, а в тих, що є — вічна «хата скраю». І поки ми тут бавимося в толерантність і гостинність,…ай, не хочу про це говорити. Змінимо тему. Не про це сьогодні мова…Так от: ні, не поїхала би жити в іншу країну. Не хочу. Мені й звідси непогано любити свої гори...Ну хіба що іноземні подорожі: дуже мрію порозглядати світ, поки на нім живу.

— Чому Ваша книга має назву «Згарди»?

— Зґарди — цікава архаїчна страровіцька нашийна прикраса, її носили заможні гуцулки, бо вона коштувала немало, адже складалася з латунних рівнораменних хрестиків-крижиків, власне зґард, далі — з латунних спіральок, що називалися переліжки, ну і круглих защіпок ззаду шиї. Ці защіпки називалися чепраги, і вони – найцікавіша частина прикраси, містична, з солярною символікою, з особливим орнаментом і способом защіпання. Хрестики стали християнськими, переліжки зникли взагалі – їх замінили коралами, а от чепраги не зазнали видозмін дотепер, вони і досі є символом сонця та сонячного коловороту. Ось така, власне, своєрідна етимологія і моїх «Зґард» - книга складається з трьох розділів:«Крижики», «Переліжки» і «Чепраги», відповідно з тематикою філософії, любові та містики.

— Якою була історія Ваших «Згард»?

— Книга видана в 2016 році у видавництві «Дискурсус». Профінансувати її – це ініціатива директора Івано-Франківського регіонального центру оцінювання якості освіти Богдана Томенчука, який придумав акцію «Від слова до слова», тобто, частину коштів від його книги «Сезон ненаписаних віршів» передав мені, так видалися «Зґарди». Я зі свого боку передала кошти від своєї книги верховинському фотохудожнику Русланові Трачу, який ось-ось матиме свою книгу, а кошти з неї передасть, відповідно, іншому автору. «Згарди» мають невеликий наклад – 300 примірників, книги розбіглися по людях, зараз вже не маю їх, але планую перевидання.

— Що таке поезія?

— Писати вірші можна навчити, це певні алгоритми, правила, норми, якість. Таке…А поезія або є в голові, або нема. Бо це еклектика почуттів, знань, лексики, інтелекту і, що головне, це – дар, вроджене, талант. Тобто, це внутрішній кінематограф, процес, в якому працює все одразу: і музика, і слова, і візуальні ряди, і настрій, і атмосфера…Це процес творення, це момент, коли можна зрозуміти будь-якого Бога, коли він творив. Бо поезія - то не інструкція до холодильника, не може в ній бути все розкладено на полички і практично застосовано до ідентифікації…Це дуже рухоме явище, воно не дається в руки, воно дається на любов або нелюбов, воно дається тим, хто вміє віддати і тим, хто вміє отримати.

— Як Ви дивитеся на сучасний літературно-презентаційний процес, як презентують себе письменники, як сприймають глядачі…

— Деколи письменників більше, як глядачів. Коли їздять групами. Потому їздять по одному. Один — втомлено печальний, другий — підкреслено оптимістичний. Слухачі — ввічливі. Все слухають, кажуть підбадьорливі слова. Чи втомлені чи оптимістичні, письменники розгублено всміхаються. Тискають в руках книжки свої, підписують...Чи раді? Та раді, бо ... Книжка — як дітвак, а поет — як породілля: вразливий і спраглий похвали та підтримки. Хто як, правда. Хто розуміє, що слово нині в статусі кандидата на всиновлення, той іронічно і сумно підтакує хвальбам. Хто думає, що він вершитель історії, той бігає, сиротяга, й активно розказує про унікальну специфіку написання. Незручно всім: і читачеви, шо квапиться д’хаті, і писателеви, шо ще би й говорив, але встидається. Несказанно щастить усім, коли хтось годен хоча б приблизно витлумачити котре то література, а котре то — цвинтар амбіцій. Але літературний сучасний процес, вважаю, знаходиться на дуже доброму місці і рівні сьогодні, є непогана пропозиція, є попит на книжку, проводяться книжкові ярмарки, зустрічі, презентації. Це радує, це обнадіює, що суспільство поволі формується інтелектом і мистецтвом, а не лиш грішми і заздрістю.

— Як написали свій перший вірш? Що Вас надихнуло?

— В школі, десь в класі п’ятому, десь дорогою в закарпатські гори, щось про хмарину на смереці (Сміється. — Авт.).

— Кого любите з українських літераторів?

— Василь Герасим’юк, Тарас Федюк, Ігор Римарук, Кость Москалець, Юрій Винничук, Юрко Іздрик,Марія Матіос, Оксана Забужко.З франківських — Тарас Прохасько, Богдан Томенчук (і не тому, що він підтримав мене, а тому, що його поезія — добра), Катя Бабкіна, Юрій Винничук… Дуже люблю художні роботи Руслана Трача, Тані Павлик, Яреми Проціва... Це складне питання, бо багато є талановитих людей, всіх не перелічиш.

— З 2005 року Ви почали працювати в Надвірнянській райдержадміністрації. Це«глобально» протилежно до поезії. Як вам вдалося не розтратити «поетичних відтінків» у цій чиновницькі й сфері?

— Протилежностей тут не особливо є, бо це не споріднені сфери.. Якщо людина творча,то чим би вона не займалась, її творчість нікуди не дінеться. Навпаки, здатність до творчості допомагала мені часто виходити зі складних чиновницьких лабіринтів, часто сприяла добрим соціальним проектам, заходам. Головне — вміти адекватно оцінити ситуацію, без перегинань на боки, старатися залишатися людиною і добрим фахівцем, а писати вірші чи малювати – деколи просто питання часу, бо вірш пишеться довго, там треба певного стану, певного емоційного кокону…

— Зараз Ви зупинились на одній книзі чи працюєте над новою?

— Хотіла би нову... Про назву поки що не можу говорити. Скажу лише, що ідея цієї книги – гармонія зі світом. Щоб вона стала терапією для читача і письменника. Маю надію на те,що поезія в цій книзі дасть читачу відчуття несамотності і розуміння, наскільки важливий особистий усвідомлений вибір життя і радості, а не страждання і негативу.

— Що порадите поетам-початківцям?

— Найперша моя порада – це читати-читати-читати. Тоді з’являється багата лексика, формується емоційний інтелект, а потім — свій почерк. Ще раджу вчитися слухати, вміти бачити і уявляти. Ну і, безумовно, освоїти поетику як ремесло, бо в цій тонкій науці є свої правила, вимоги, рими, ритми, архітектоніка і т.д. Це літератор повинен вміти. Сучасна поезія вільніша від цих речей, звісно, вона побудована на відчуваннях, на інтелекті і аналітиці, але людина, що береться писати, має знати рідну мову на високому рівні, має бути ознайомлена з усіма її особливостями. А головне, що має вміти письменник - це укласти свій світ в слово так, щоб викликати зворотну емоцію.

… око велике засвітиться з темряви
двоє з плечей, а один — перед очі
йойкне сова на безлистому дереві — 
йдуть твої зодчі…
срібний наперсток з мізинного зсунеться
кров твоя капне — усе прочитається
йдуть твої зодчі…, ще рано, ще сутінки
і повертаються…

Розмовляла Юлія ГАБЛЬОВСЬКА, журналіст

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно Авторизуватись.

Авторизація


Запам'ятати та автоматично входити на сайт

Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах: