загрузка...

Трьох синів священника Лукашевича розстріляли в «справі Галана»

Іларій, Мирон та Олександр Лукашевичі


Трьох синів священника Лукашевича розстріляли в «справі Галана»

Дата публікації: 2019.11.03 | Коментарів: 0 | Переглядів: 0

Цими днями минає 70 років вбивства у Львові радянського письменника, журналіста Ярослава Галана. Як відомо, він був одним із активних учасників ліквідації Греко-Католицької Церкви. За Стефанією Андрусів, памфлетами «З хрестом і ножем?», «Що таке унія?» він готував ґрунт до ліквідаційного собору, проведеного під примусом енкаведистами у 1946 році, утвердження в Західній Україні проросійського православ’я. Комуністична історіографія твердила, що загибель письменника — то справа рук бандерівського підпілля. Та існує версія, що фізичне знищення Галана було спровоковане більшовицькими спецслужбами. Журналістка Дарія Ониськів розповідає про сім’ю Лукашевичів, яка постраждала від цього вбивства.

Мова йде про родину о. Дениса Лукашевича, який відразу після висвячення митрополитом Андреєм Шептицьким у 1928 році ніс свій священничий обов’язок у селі Вістова. У записнику сина о. Дениса Зіновія Лукашевича зі слів батька зафіксовано, що після закінчення в 1928 році духовної семінарії у Львові він був помічником пароха у с. Вістова Калуського повіту. З початку 1930 року й до літа 1931-го о. Денис Лукашевич душпастирював у селі Петранка того ж повіту.

Працюючи у Вістові й Петранці, о. Денис Лукашевич часто їздив у Старий Угринів до о. Андрія Бандери. Саме там і познайомився з молодим Степаном Бандерою. Як згадує Зіновій Лукашевич, за словами батька, він був непоказний, але енергійний. Навколо нього постійно гуртувалися хлопці й дівчата. Лиш приїде з навчання, а двері не зачиняються:

«Штефане, ходи на виставу. Штефане, ходи туди, Штефане, ходи сюди…» .

Як пише у своїх спогадах донька о. Дениса Лукашевича Ірина Лащевська-Лукашевич, на парафіях батько заохочував селян вирощувати виноград і плодові дерева. Разом із дружиною та матір’ю Наталею підтримували церковний хор і діяльність читальні. Бабуся вчила селян варити, пекти, вишивати, патріотичних пісень, старовинних традицій.

Саме на Калущині народилися всі троє синів о. Лукашевича, яких розстріляли у справі Ярослава Галана. У Петранці 26 січня 1931 року народився його син Іларій (хрестив його священник із Середнього Угринова о. Володимир Марчак), якого у 18-річному віці звинуватили у вбивстві Ярослава Галана. Його заарештували разом із двома старшими братами: Мироном, 1929 року народження, і Олександром, 1928 року анародження (роки народження свідчать про те, що хлопці народилися у Вістові. — Авт.). Усі троє були студентами львівських вишів. Братів Лукашевичів заарештували в 1949 році, а стратили 15 березня 1951 року в тюрмі «на Лонцького» у Львові. Де поховані — родина досі не знає.

«На суді були в синяках, без мештів…»

Днями розмовляла з їхнім молодшим братом, 76-річним Зіновієм Лукашевичем, зі Стрия. З його слів зрозуміла, настільки важко родині дається це незнання:

"Два роки мордували хлопців. На суді були такі вимучені, в синяках, без мештів… Навіть питали, чи є родичі, аби дали їм щось взутися. У залі суду був один, третє покоління, але збоявся зізнатися, бо до того часу вже майже вся родина постраждала".

Сидячи за столом у його стрийській квартирі, переглядаємо світлини, на яких — всі троє братів і кадр із фільму про репресовану й розстріляну молодь, який років два тому демонструвало Львівське товариство репресованих. Пан Зіновій разом із сином Денисом був на презентації фільму і якраз тоді син сфотографував кадр із Іларієм Лукашевичем.

Зіновій Лукашевич демонструє кадр із фільму про репресовану й розстріляну молодь

"Ці світлини — то копії з однієї спільної. Я шукав їх у родині, у близьких знайомих, бо в нас під час обшуків забрали всі фотографії. Де хлопці поховані, ніхто не знає досі. Ніхто не каже, думаю, що й не скаже, — зауважує поміж розмовою пан Зіновій. — Фактично, Галана видів тато два чи три рази (Видно, має на увазі перебування в його сім’ї Я. Галана в селі Церківна на Долинщині в 1935 році, коли його сюди на відпочинок, після звільнення з тюрми як члена західноукраїнської компартії, відправила письменниця Ольга Дучимінська. — Авт.). І Лярко один раз ходив до нього як до депутата за допомогою про переведення на лісотехнічний факультет, бо його зарахували на сільськогосподарський. Хлопці вчилися у Львові, жили на квартирі і якраз Галан був депутатом на їхньому окрузі. Як був знав брат про те, у що виллється його візит, то був би не йшов навіть…".

За справою вбивства Ярослава Галана потерпіла вся родина Лукашевичів. Отця Дениса Лукашевича засудили на 25 років. Причому його звинуватили не тільки в злочинних зв’язках із підпіллям, а й доводили, що він нібито передавав ОУН церковні гроші. Його сестра Галина Лукашевич-Левицька активно співпрацювала з «Просвітою». Вона виховувала в патріотичному дусі молодь села Гряда, що біля Львова. 19 листопада 1949 року її з чоловіком-священником заарештували енкаведисти. Жінку звинувачували в тому, що вона переховувала Іларія Лукашевича. Її чоловік о. Ярослав Левицький відбув 10 років таборів і помер на лісоповалі. У ході тривалого слідства проти пані Галини в львівській тюрмі «на Лонцького» жінка втратила здоров’я. Вона померла в тюремній санчастині від туберкульозу 7 травня 1951 року.

Отець Денис Лукашевич відбув повний термін: 25 років, 5 місяців, 24 дні: 11 років — в Інті, 2 роки — у Воркуті та 12 — у Мордовії. Важке табірне життя, моральні знущання (в 1965 році начальство пропонувало написати обвинувачувальну статтю проти Греко-Католицької Церкви, взамін обіцяючи волю. Священник сказав, що не хоче й не може цього зробити. — Авт.). Переживання за сім’ю, яку теж виселили (дружина з доньками й сином поневірялася в Хабаровському краї. — Авт.), допомогли пережити тверда віра й молитва. Його звільнили у 1975 році. Син Зіновій їхав за батьком. Після звільнення з мордовських концтаборів о. Денис Лукашевич переїхав до своєї дочки на Волинь. Та органи КДБ перешкоджали йому там прописатися. Через півтора року йому заборонили проживати на Волині. Отець змушений був переїхати до Коломиї, де проживали його дочки Ліда та Дарія. Тут і помер у 1993 році.

Отець Денис Лукашевич відбув повний термін: 25 років, 5 місяців, 24 дні: 11 років — в Інті, 2 роки — у Воркуті та 12 — у Мордовії

«Тато вирізали собі хрестик з обсцаса…»

Влітку 1991 року після повернення з Риму до Львова в Коломию приїжджав Верховний Архієпископ УГКЦ Блаженіший Мирослав-Іван Кардинал Любачівський. Отець Денис Лукашевич разом із доньками пішов до ратуші, щоб привітати Кардинала. Ось як згадує цю подію його донька Ірина Лащевська-Лукашевич:

«Люди стають обабіч центральної вулиці Січових Стрільців, щоб дати дорогу процесії, які йдуть з церков Коломийщини на чолі з Блаженішим Кардиналом Любачівським, єпископами Софроном Дмитерком, бл. п. Павлом Василиком, десятками священиків. Люди радісно вітають церковний провід, співають церковні пісні. І от, несподівано, до тата підходить бл. п. єпископ Павло Василик і говорить: «Блаженіший Кардинал, ось перед нами всечесніший отець Лукашевич, що сидів зі мною в тюрмі в Мордовії. Я Вам про нього розказував». Процесія зупинилася, ми з татом від несподіванки розгубилися, але тато швидко отямився і поцілував Святі мощі на руці у Кардинала».

Отець Денис Лукашевич був людиною освіченою, високодуховною, глибоко вірив у Бога. Ця віра допомагала йому перенести надзвичайно важкі удари долі. В 1946 році о. Діонізія Лукашевича примушували підписати православ’я, але він цього не зробив. Зі Львова до нього приїжджало багато високопоставлених урядовців і просили дати шлюб чи охрестити. Священник нікому не відмовляв, хоча знав, що це небезпечно. Зіновій Лукашевич розповів:

«У тюрмі в тата забрали хрестик з грудей, то тато вирізали собі з обсцаса з черевика і причепили на нитку й носили на шиї».

Щира молитва й непохитна віра допомогли о. Денису дожити до виходу Греко-Католицької Церкви з підпілля й до проголошення незалежності України. Як згадує донька Ірина, батько піднявся на дусі, почав щодня ходити до церкви. Відправляти не міг, бо тряслися руки й були хворі ноги, але з радістю сповідав парафіян. Інколи навіть по сто чоловік на день. Він також їхав на прощу в Гошів і в Зарваницю, де, як і в довоєнні роки, сповідав прочан.

Ірина Лащевська-Лукашевич також згадує, що впродовж свого нелегкого життєвого шляху батько неодноразово бачив провидіння. Деякі з них розумів відразу, а на деякі — прозріння приходило з часом. Скажімо, як у цьому випадку:

«В серпні 1949 року, коли тато обрізав виноград під вікном, то несподівано побачив на шибці масну пляму у вигляді козака на коні. Всі діти прибігли і бачили це. На іншому вікні батько побачив монаха, який клячав, зложивши руки до молитви. Не могли зрозуміти, що це означає. Коли тато був заарештований в жовтні 1949 року, то прийшло прозріння, що буде Україна самостійною, але треба молитися так, як молився монах».

Священник Денис Лукашевич неодноразово бачив провидіння. Деякі з них розумів відразу, а на деякі — прозріння приходило з часом

«Зупу вперше нам дали через тиждень — в Гомелі»

А я в затишній стрийській квартирі продовжую розмову з паном Зіновієм Лукашевичем. Цього гарного сонячного осіннього дня він згадує, як їх разом із матір’ю везли з рідної землі цілий місяць у товарному поїзді. Йому тоді було шість років:

"Ні через Київ, ні через Москву ми не їхали. Об’їздили хтозна куди. Зупу вперше нам дали через тиждень – в Гомелі: зі Львова до Гомеля їхали тиждень! Десь приблизно в Новосибірську вели нас в баню. Люди з моста кидали нам хліб, булки, навіть ковбасу. А енкаведисти стріляли в повітря й попереджували людей, що будуть стріляти, якщо не припинять кидати нам їжу. Тоді вперше з того часу, як нас забрали з дому, я з’їв білого хліба. А то весь час давали такий як з глина, з трачинов. Туалет у вагоні: відро і дірка… Мороз… Сестрі Ліді було чотири роки. Одного дня волосся їй примерзло до вагона, то мама змушені були відрізати їй кусок волосся. Перші два роки нам було дуже тяжко на Далекому Сході. Сестри Дарка, 18-ти років, і Віра, 16-ти, цілими днями лупали каміння в кар’єрі: мозолі з рук не сходили. Якось мама поскаржилися кадебістові, що мала зарплатня, нема що їсти, а він каже: «А ви думаєте, що вас чого сюди вивезли? Щоб ви виздихали». Але ми, українці, й далеко від дому дали собі раду. Через два роки ми завели курей. Я почав ловити рибу, збирати гриби, ягоди. Добре, що мама взяли з дому ковдри, подушки, перини, а також швейну машинку «Зінґер». Так що і тепло було, і щось могли підрубити чи пошити дітям. Раз мама спекли тамтешньому сусідові на день народження пляцок (вони зроду-віку там такого не пробували), а він нам подарував червону рибу. Тоді я вперше в житті скуштував такої риби".

А ще пан Зіновій розповів, що в 1956 році сім’я переїхала в Інту до батька, якого якраз звільнили, але в 1957 році заарештували знову. Жили в двокілометрових бараках. Після смерті матері (вона так і залишилася спочивати в далекій чужині. — Авт.) йому її замінила сестра Дарка. В Україну хлопець повернувся аж після армії, в 1966 році. Через рік вступив в інститут нафти й газу. До речі, має десять авторських свідоцтв на групові державні винаходи: гідропривід, гідравлічні системи тощо. Пан Зіновій свято береже кожну річ чи документ, який стосується родини. Хоча документів не так багато, але їх зберегли сусіди із Сороків Львівських, звідки сім’ю виселили в далекому 1949-му. Ті сусіди через роки знайшли когось із їхніх родичів і передали Лукашевичам свідоцтво про освіту Дениса Марка Лукашевича, документ про висвячення о. Дениса з підписом Андрея Шептицького.

У кухні кидається у вічі вишивка у національних кольорах.

Картина, вишита тіткою дружини Зіновія Лукашевича на Сибіру

«То, — каже дружина пана Зіновія Парасковія, — моя тета, на честь якої назвали й мене, вишила її на Сибіру: то тримаю її, щоб хоч якась пам’ятка залишилась». А ще пан Зіновій демонструє мені 100-літній барометр, який був єдиний у селі Мишин на Коломийщині і висів у дідусевому кабінеті шкільного директора. То дідусь по лінії матері — Мелетій Григорців, який у 1915 році був висланий росіянами в Сибір за організацію січового стрілецтва. «Тета хотіла викинути цей барометр, а я забрав, відремонтував і нині знаю атмосферний тиск», — каже пан Зіновій і я бачу, як це для нього важливо користуватися річчю, якої торкався його дідусь сто років тому.

Дарія ОНИСЬКІВ, журналістка

Використані матеріали із книг: Гук В. «Святиня крізь століття: історія церкви Параскеви у с. Церківна» (2009), Мельник Д. «Церква в Петранці: історія і сучасність» (2017) і статті «Із спогадів Ліди та Орисі Лукашевич. Голгофа родини Лукашевичів», яка була опублікована в часописі «Наше життя» 2009 року.

загрузка...
загрузка...
Для того, щоб додавати коментарі, потрібно Авторизуватись.
Загрузка...
 

Авторизація


Запам'ятати та автоматично входити на сайт

Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах: