“Хочу, щоб мої діти були зрячими”

Автобіографія у сліпого 28-річного калушанина Андрія Сметаннікова, як і у багатьох людей його нелегкої долі, — нескладна. Хвороба, школа-інтернат…А от далі у переважної більшості незрячих постають проблеми: немає роботи, немає коштів на гідне людини існування, адже пенсія, приміром, Андрія (інваліда по зору І групи) складає аж 86 грн. Рідко кому випадає щасливий випадок попри значні проблеми не тільки здобути вищу освіту, але й віднайти надалі своє місце у житті.Андрію Сметаннікову, здається, вдалося все — від здобуття освіти до пошуку свого місця у житті: зараз він, ставши, як і мріяв, юристом, набуває досвіду практичної роботи у правничому бюро, що на вул. Коновальця. І це — попри повну незрячість…
Переглядів: 1078

Спецшкола-інтернат для незрячих — це злочин

— Андрію, як наступила твоя страшна хвороба?
— Не можу сказати зі 100-відсотковою впевненістю, але, за словами мами і бабусі, до тієї операції, яку мені було зроблено у 3-місячному віці, жодних відхилень у моєму здоров’ї не було. Після ж операції на пілоростеноз (завуження стравоходу) у мене розвинувся ністагм (хвороба, коли починають “бігати” очі), а згодом медики встановили діагноз: синдром Лібера або атрофія зорового нерва. Я тепер “бачу” лише електричне світло. Маю підозру, що зрушення у моєму здоров’ї трапилися через те, що під час операції були великі втрати крові і плазму вливали через тім’я. Хоча лікарі таку версію повністю відкидають. Мої здогадки підтвердила відомий лікар з нетрадиційної медицини Наталія Зубицька, яка при огляді одразу ж запитала: “У вас були травми?”
Надія хоча б підлікувати мою недугу у мене не зникала. Я був і у відомих центрах хірургії ока у Москві, Одесі, пройшов два курси електростимуляції у Санкт-Петербурзькому експериментальному інституті. В останньому після першого курсу лікування був незначний ефект, а другий курс лікування нічого не дав. Лікарі розводять руками.
— Період у Львіській спецшколі-інтернаті був, напевне, для 6-річного хлопчика справжнім випробуванням?
— Такі інтернати для незрячих (їх в Україні є 5) — це злочин держави проти дітей, які і так обділені долею. Мабуть, у чиновників домінує логіка часів СРСР: треба дати поїсти і ще чогось навчити цих бовдурів. Такі інтернати необхідні хіба що для дітей, які не можуть інтегруватися у суспільстві. Незрячі ж — такі самі діти, як і усі решта їхніх однолітків. В усьому світі вони навчаються разом із здоровими ровесниками у звичайних школах і звикають жити у суспільстві. Можна у школах створити спецкласи.
Я не був у шоці, коли у 6 років потрапив у згадану спецшколу-інтернат, адже неодноразово до того бував у спецшколі для слабочуючих, де працювали мої батьки. Боявся тільки, що тут, як і у калуській спецшколі, діти будуть дуже голосно кричати. Звичайно, була туга за рідними, хоча вони часто приїжджали, за друзями, яких я потім так і не зустрічав, коли приїжджав влітку на канікули, адже вони тоді від’їжджали до бабусь і дідусів у села.
З 12 моїх однолітків, з якими я вчився, 8 були з сімей, де обоє батьків або хтось один з них був незрячим. Тому боявся завжди того, щоб моя недуга не передалася моїм дітям. Хочу, щоб мої діти були зрячими.
Хоча, звичайно, спецшкола — це не рай, а доводиться у ній перебувати аж 12 років. У місто відпускали тільки за спеціальним дозволом за умови, що батьки напишуть заяву: мовляв, якщо з моєю дитиною під час прогулянки містом щось станеться, ми знімаємо з адміністрації спецшколи-інтернату будь-яку відповідальність.
— Папірець у нас і нині важливіший за людину. Андрію, як навчали у спецшколі-інтернаті? Можливо, тих знань не вистачило, зокрема, тобі, щоб вступити до омріяного юридичного факультету Київського університету?
— Вчителі були чудові. Вони завжди наголошували на тому, що нам необхідно бути на голову вищими за всіх, знати більше, ніж здорові люди, щоб зайняти гідне місце у суспільстві. Досі пригадую вчительку української мови і літератури Гриців Любов Іванівну.
— Можливо, саме набуті завдяки їй знання дозволяють тобі вигравати у мовній грі  Українського радіо “Чорним по білому”?
— Звичайно, а ще — бажання говорити правильно. У грі “Чорним по білому” я мав щастя виграти двічі впродовж минулого і цього року. Грошова винагорода — неабияка фінансова підмога.
Повертаючись до запитання про мою невдалу спробу вступу у Київський університет, то тут свою роль зіграло не те, що мав недостатньо знань. Нас, незрячих, було того року для вступу на юридичний факультет троє. І якийсь чиновник вирішив, що треба взяти тільки одного. Як результат, в останньому іспиті мені поставили “двійку” і прийняли на навчання хлопця, який мешкав під Києвом. Мовляв, йому буде легше і їздити, і навчатися. Не захотіли мене бачити і на підготовчих курсах…

Характер і зрячої, і незрячої людини залежить від особистості

— Чи не озлобився ти тоді на весь світ?
— Боже борони! Що було б зі мною, якби я не переборював кожну проблему?
— Але таких, мабуть, сильних духом, серед незрячих не так вже й багато, адже у нашому житті навіть цілком здорова людина не завжди має сили боротися з реаліями…
— Так, я знаю таких. Зі мною вчився хлопець з Волині, який вступив до інтернату на 2,5 року пізніше, ніж його однолітки. Вчився просто чудово, але після спецшколи-інтернату навіть не пробував кудись вступати. І зараз він ні з ким не підтримує жодних стосунків. Вчився зі мною і хлопець, який став сліпим через власну нерозсудливість: знайшовши детонатор, він підірвав його. Тому не тільки осліп, але й мав проблеми із лівою рукою. Так-от, у нього були винні усі, крім нього. Тому, я думаю, що характер як зрячої, так і незрячої людини залежить від конкретної особистості і узагальнення стосовно тієї чи іншої категорії інвалідів робити не можна.
— Знаю, що ти чудово співаєш…
— Після закінчення Львівської спецшколи я півроку працював у капелі бандуристів “Карпати”, яка відома не тільки у Львові.
— Працював?
— Так, бо тут я отримував заробітну платню, яка у 1994 році була удвічі більшою від зарплати моєї мами. У складі капели близько 40% становлять саме незрячі музиканти і співаки. І досі, якщо випадає нагода, демонструю своє вміння співати. Зокрема, це було у грудні минулого року на концерті до Дня інваліда. Я виконав “Стоїть гора високая” та “Бандуристе, орле сизий”. З кількома здібними членами нашої організації УТОС проводила репетиції мила дівчина Богдана з управління культури. Але після концерту наші заняття припинилися, бо дуже у нас почали розходитися робочі графіки. Мрію про фонограму бодай 1-2 пісень.
Мені пропонували співати у фольклорно-естрадному гурті “Горицвіт”, що діє при обласній організації УТОСу, на… громадських засадах. Але проїздивши з гуртом близько півмісяця і витративши чимало власних грошей, я від ідеї співати у “Горицвіті” відмовився.
— Після Львова було навчання у Волинському університеті ім. Лесі Українки.
— Так, тут я вступив на правничий факультет. Вчитися тут було вкрай важко, адже не було найнеобхіднішого — підручників. Доводилося навчатися практично за конспектами. Мені доводилося їздити у львівські бібліотеки і під заставу залікової книжки позичати підручники. Довідавшись про це, декан факультету мав зі мною неприємну розмову: “Ти у нас, я бачу, дуже самостійний. Чого ти їздиш у Львів за книжками?” З тяжкими муками провчившись 2 роки, я перевівся до Івано-Франківська на заочне відділення юридичного факультету. Не було проблем ні з деканом, ні з підручниками.
проблемою незрячих може бути… нерозуміння рідних
— Ти маєш на увазі спеціалізовані підручники для незрячих?
— Та ні, звичайнісінькі! Їх мені уголос читали мама та сестра. Що б я робив без їхнього розуміння! Це дуже важливо, адже знаю випадки, коли незрячі не знаходять у родинах порозуміння. Наприклад, у Києві маю знайомого, який став незрячим у 12 років, потрапивши в автокатастрофу. Так-от, він навчався у вищому навчальному закладі замість 5 років — 8, оскільки змушений був брати академвідпустки, бо через нерозуміння батьків відставав у навчанні, і платити чужим людям, щоб читали йому підручники!
Поширеним є і явище, коли у перший клас спецшколи-інтернату привозять дітей із сіл у віці 12 років! Вони виявляються непотрібними власним батькам.
— Які специфічні проблеми турбують незрячих у повсякденному житті? На двох з них — мізерній пенсії і нерозумінні оточуючих ти вже зупинявся.
— Це погані дороги. Незрячі звикли ходити самостійно по вже відомих шляхах і дорогах. Я би негайно подав у суд на того, хто на перехресті на вул. Черемшини (Височанка), якою я щодня ходжу, спочатку розрив дорогу для ВЛАСНИХ потреб, а потім забув її заасфальтувати. Це ж уже не стосується його ВЛАСНИХ проблем! Кажуть, що навколо — негаразди, бардак. Так хто ж його створює?
Інша проблема — вона і досі не вирішена у нашій країні — це собаки-поводирі. За часів Радянського союзу у Волоколамську навчали таких псів і безкоштовно передавали їх (після приучування) новим господарям — незрячим. Таку ідею виношує калуський художник, собаковод-любитель Борис Ходько. Проте, навіть якби він взявся за цю справу, за які гроші годувати цю чудову тварину, адже переважно собаки-поводирі — це великі собаки?
І, звичайно, проблемою залишається працевлаштування. Незрячі мають шанс хіба що влаштуватися на підприємство УТОСу, яке виробляє папки, швидкозшивачі… і отримувати за це копійки. В іншому працевлаштуванні товариство сліпих не сприяє. Створено Фонд соціального захисту інвалідів, у який усі підприємства та організації перераховують гроші, а фонд повинен фінансувати робочі місця. Про жоден випадок такого фінансування для когось із моїх незрячих знайомих я не знаю. Щоправда, мій знайомий Михайло з Новиці за кошти фонду буде навчатися у коледжі при Київському медичному інституті. Але це одинокий випадок.
Виникають проблеми навіть з отриманням путівки на відпочинок для інваліда І групи, як-от я. Така незряча людина повинна їхати на відпочинок тільки при наявності супроводжуючої особи — інваліда ІІ групи. Але як я можу поїхати з такою людиною, якщо ми всередині організації практично не знаємося! З цього приводу згадую моє навчання у Луцьку. Як тільки я вступив, до мене у гуртожиток особисто передзвонив голова обласної організації УТОСу і запропонував прийти і познайомитися! Там цікавляться незрячими людьми, незрячою молоддю, тому що по-особливому поставлене питання допомоги незрячим на обласному рівні.
Щодо особистих проблем, то маю надію все ж започаткувати власну адвокатську справу, а ще — зустріти свою половинку.
Стосовно власної справи, то її відкриття — мрія для незрячої людини, адже ми не можемо отримати навіть одноразову фінансову допомогу, яку згідно з державною програмою видає міськрайонний центр зайнятості безробітним для початку власного бізнесу. Адже, оскільки незрячі отримують пенсію як інваліди, то ніхто не береться зареєструвати їх безробітними. Просто зачароване коло!

Комп’ютер — мій надійний друг

— Знаю, що, крім близьких людей, маєш надійного друга в особі… комп’ютера.
— Мені дуже в цьому пощастило. Зробивши замовлення, я чекав його довгих вісім місяців. Звичайно, він — не новий, але я без нього, як без рук. Дуже допомогли мені у оволодінні комп’ютером безкоштовні курси, які організувала київська фірма “Вікно у світ”. Очолює її програміст-кібернетик, який поступово втратив зір, Георгій Цейтлін. Фірма створює комп’ютерні програми для незрячих. Я щиро вдячний також одному із безпосередніх створювачів цих програм Тіграну Терзяну, який детально вводив мене у невідомий світ комп’ютера і відповідав на усі питання, які мене цікавили. Взагалі, якби я міг у житті вибирати, то став би програмістом!
Життєрадісності і оптимізму Андрія Сметаннікову могли б позаздрити і цілком здорові люди, які, на маючи тілесних вад, часто вибирають у житті найлегший шлях — без спротиву і проблем. Нехай несе течія… А коли прийдуть до тями, то і роки вже пролетіли, і нічого у житті не вдалося зробити, і винна, як завжди, держава…
Вірю, що усі мрії Андрія збудуться, адже дотепер було саме так. І обов’язково зустріне він свою дівчину-мрію, бо інакше і бути не може. Світ, Андрію, належить таким сильним людям, як ти!