Про “чорну курку”, бабу Катю і…віртуальні партії

Днями доля закинула мене у стольний град Київ з робочою, як люблять висловлюватися журналісти наших засобів масової інформації, поїздкою. Не була я у Києві років зо три — з того часу, як їздила з друзями, членами однієї з віртуальних українських політичних партій, на з’їзд цієї ж партії, членів якої у Калуші і районі не вистачало навіть для того, щоб представити місцевий осередок у Києві на почесному зібранні. Згодом з’ясувалося, що ми перебували на з’їзді як представники…обласної партійної організації. Одне слово, калушани — люди незамінні і можуть впоратися з найнеможливішим, здавалося б, завданням. Свіжі враження у мене перемішалися з давніми спогадами…
Переглядів: 1003

На з’їзді усе було “чинно-благородно”: виступали “провідники”, серйозні гості — відомі політики. Зібралися були не тільки учасники з’їзду, але й чимало столичних журналістів.
Тут я вперше і востаннє побачила Георгія Гонгадзе у чудернацькому стильному капелюшку. Світла йому пам’ять!
Пригадую також, що мені було страшно: невже звідусіль приїхали такі ж віртуальні, як і ми, члени партії, лідер якої, до речі, по закінченні цьогорічного березневого виборчого марафону, пройшовши у парламент за списками одного з блоків, претендував навіть на голову парламенту!
Усі присутні з нетерпінням поглядали на годинники і очікували на… фуршет, щоб потім міцними ліктями “пробивати” собі дорогу до столів. Не можна було у колі учасників з’їзду не побачити міцної статури молодика з чималим золотим ланцюгом на шиї і, звісно, молодшою вдвічі кралею. На вулиці вони проробляли якісь дивні махінації: щось роздавали із чорного дорогого “дипломата”. Згодом з’ясувалося, що і нам перепало “на горіхи”: спонсор партії (а ним був один із львівських новітніх українців) повертав гроші за дорогу. Згодом я побачила цього спонсора у… Калуші і ледь впізнала: неголений, одягнутий мало не як бомж. Сумні підозри оволоділи мною: от і довела партія спонсора до банкрутства чи, як часто буває, новий українець не розрахував власних сил у крутому світі сучасного бізнесу?
А віртуальна партія існує і нині, входить до шанованого у народі блоку. А віртуальні члени партії  їздять у Київ на з’їзди і нині цілими сім’ями і родинами…
Цьогорічна поїздка до столиці була корисною і запам’яталася новими враженнями. Розпочала дивуватися з плацкартного вагону потягу “Івано-Франківськ—Київ”, адже перед поїздкою на думку приходили тільки слова одного з героїв Леся Подерв’янського: “Замизганий вагон забацаного поїзда”, а ще — характерний запах… самі знаєте чого, запрілих шкарпеток, поту і гуляння до ранку наших роботяг-“човників”.
На диво, вагон був чистенький, теплий, жодної пиятики у жодному з “відсіків” і жодних характерних запахів. Навіть чай був на диво міцний і запашний. Побачила я і забутий вже цукор-рафінад, який раніше подавали тільки у потягах. Приємне товариство монтажника Василя, запечена його мамою “чорна курка”, чудове людське спілкування зробили подорож вдвічі коротшою. Відкриттям для мене була і чистенька білизна.
Ритм Києва відчула відразу, як тільки приїхала: я почала, як усі, не ходити, а бігати! Страх перед ескалатором метро зник, так і не встигши виринути із підсвідомості, бо впродовж дня мені доводилося до десяти разів “пірнати” і “виринати” із чорної пащі метрополітену. Згодом я вже була подібна на усіх киян, які у ньому їздять: змучена, інертна, інфантильна.
Не змогла все ж не побачити пам’ятника до Дня народження України, який постав на Хрещатику. Дівчина-українка була до болю схожа на “Батьківщину-мати” з мечем, яку у народі називають “баба Катя”, тільки без меча і в українському однострої. Гігантизм в усьому (від постаменту до усіх надбудов навколо із вже побитим склом) розчарував: зникла якась домашня затишність Хрещатику. Мовчу вже про наспіх встановлену плитку, сходи із невідмитими цифровими позначками, залишеними будівельниками… Прикро, адже робимо ж усе — для себе.
Київ холодний став теплим від спілкування із знайомими і друзями, від їхнього щирого прийому і відсутності столичного ґонору. Їхала додому із приємними спогадами і почуттями на довгу згадку. А ще з жахом усвідомила, що почувала себе у Києві білою людиною завдяки звичайним комунальним зручностям: тут цілодобово у кранах є і гаряча, і холодна вода.
Очікуючи на потяг, мала досить часу, щоб розгледіти новий залізничний вокзал. Ось тут усе зроблено на совість, продумано усе до найменших дрібниць, щоб сучасна споруда була ще й зручною і, незважаючи на великі розміри, затишною. З вокзалу зникли усі бомжі, стало дуже чисто. До послуг пасажирів крамниці, кафе, ігрові автомати і навіть церква св. Георгія-Побідоносця, побудована навпроти вокзалу.
Дорога додому видалася не такою приємною. За порадою знайомого вирішила зекономити кілька гривень і не купувати квитків, заплативши безпосередньо провідникові. Та не все виявилося так просто. Наші ж підприємливі провідники заправили більше, ніж коштує квиток у касі (дехто і вдвічі!). Та чим ближче було до кінця потяга, тим ціни на “заячий квиток” ставали прийнятнішими. Економії не вийшло, зате необхідний досвід було набуто.

У вагоні їхали наші заробітчани, які поверталися з Москви. Здавалося, що вони хочуть пропити усе, що заробили у Москві тяжкою працею. Сумно ставало і боляче: невже вас, хлопці, такими вдома чекають дружини, діти і матері? А мій товариш зауважив: ну, і як таких не будуть дорогою додому грабувати? Сумно було без монтажника Василя, а ще більше — без його “чорної курки” і простого людського спілкування випадкових попутників…