Помилка в тексті?
Виділіть її мишкою та натисніть

Система Orphus

У Хотіні є свій…Кулібін!

Дата публікації: 2003.10.14 | Коментарів: 0 | Переглядів: 24207

За 33 роки роботи інструментальником на заводі “Карпатнафтомаш” 70-річний Василь Курник зареєстрував 2 винаходи, 4 впровадження і 12 рацпропозицій, одна з яких удостоєна І премії Міністерства нафтової і газової промисловості колишнього Союзу. З виходом на пенсію хотінський Кулібін не закинув улюбленої справи. На обійсті у Василя Івановича неможливо не помітити невеличкого тракторця з досить великим причіпом, які майстер виготовив власноруч.

“Дністер” — це моє дітище

Роки своєї професійної діяльності на заводі “Карпатнафтомаш” Василь Курник не тільки пам’ятає, але й завжди згадує добрим словом. Взявши до рук окуляри, Василь Іванович дбайливо і майже лагідно перегортає сімейний альбом, де на світлинах відображений увесь його трудовий шлях. На столі — величезна папка з грамотами та відзнаками, коробочка з нагородами, серед яких чи не найсоліднішою вважається медаль “Виставки досягнень народного господарства”.
— Коли наш завод презентував у Москві автопричіп-дачу “Дністер”, — розповідає п.Василь, — новинка вітчизняного машинобудування привернула увагу величезної кількості відвідувачів виставки. Кожному з них хотілося посидіти в салоні, познайомитися з принципами компактного розташування усіх зручностей у такому малому вагончику. Нагадаю, що “Дністер” був укомплектований умивальником, двоконфорною плиткою, розкладним столиком та ліжками, шафою для одягу. Крім цього, завдяки акумуляторній батареї у цій дачі на колесах було світло, працювали телевізор і холодильник. Після ВДНГ завод почав серійне виробництво “Дністра”, що дуже потішило і мене, позаяк перший його екземпляр — це моє дітище.
В ході відпрацювання кожної деталі вагончика за діями Василя Курника слідкували конструктори і відтворювали їх у кресленнях для серійного випуску.
Крім “Дністра”, не меншої поваги заслуговують і пакери (інструменти для нафтовидобувної промисловості), які у 80-ті роки протягом тривалого часу вважалися одними із найякісніших у Союзі. За розробку одного з модернізованих пакерів Василя Курника було нагороджено І премією Міністерства нафтової і газової промисловості.

На “Карпатнафтомаш” страшно дивитися…

Пам’ятаю, як у 1990 році мені довелося побувати в Ямало-Ненецькому АО, де я проходив практику у складі бурової бригади. На складі бурового інструменту я бачив пакери із маркою заводу “Карпатнафтомаш” і це було предметом гордості за наше місто у далекій тундрі…
Ходили колись тайгою і “карпатнафтомашівські” болото ходи. З гордістю споруджувалися нові  цехи заводу у Підгірках, Дубі, Мазуні. Але роки “великої економічної кризи” в Україні зробили свою чорну справу: завод-гігант занепав і не має надії на те, що він колись відновиться.
— Колись увесь колектив заводу піклувався про свою марку, про свій престиж, — згадує Василь Курник. — Ми не зупинялися на досягнутому і вишуковували усілякі можливості для модернізації  і розширення асортименту продукції. Пам’ятаю, скільки я наїздився по відрядженнях, щоб зібрати якомога сучасніші верстати, інструменти з усього колишнього Союзу. Ми хотіли залишити хорошу спадщину і нам це вдалося. Яку спадщину залишають тепер — не хочеться і думати. Зараз на “Карпатнафтомаш” страшно дивитися: всюди розруха, голі стіни, повибивані вікна. Не знаю навіть, чи залишилася хоч дещиця з того інструментарію, який ми так дбайливо збирали довгі роки. Більшу розруху можна собі уявити хіба що у війну. Але ж у нас панує мир і спокій.

Чорне крило війни не минуло і мене

Про війну Василь Іванович згадав не випадково. І досі турбує давня рана, яку він підлітком отримав внаслідок вибуху німецького снаряда:
— Коли фашисти відступали, лінія фронту проходила якраз по Лімниці. “Червоні” були у Підмихайлі, а німці займали оборону у Калуші. В той час я розводив у своєму господарстві кролів. У мене їх було більше двохсот. Під час боїв усі хотінчани втекли до Підмихайля, де можна було сховатися від куль і снарядів. Кинути напризволяще своїх кролів я просто не міг. Я ледь вмовив маму, щоб залишитися і запасти для них якнайбільше корму. А коли вже смеркалося, ми з мамою вирушили до Підмихайля. Коли ми перебігали через пасовисько, нас, мабуть, помітили німці, які займали оборону у районі теперішньої першої школи і відкрили вогонь з гармати. Тоді чорне крило війни не обминуло і мене: осколком снаряда я був поранений у ногу. Але я тішив себе тим, що одного разу німцям трохи помстився. То була така дитяча помста, але тоді я досить набрався страху.
Коли ми з хлопцями пасли худобу, німці, які стояли гарнізоном у Хотіні, чомусь облюбували саме мою корову і щодня її видоювали на пасовиську. З молока вони робили собі морозиво. То був такий чудернацький пристрій, схожий на маслобойку, в який заливалося молоко, цукор і насипався лід. Крім того, що німці доїли корову, вони ще й змушували мене крутити корбу, збиваючи морозиво. Злість на фашистів накопичувалася з кожним днем. І одного разу я підстеріг, як німці під’їхали з тачанкою до ріки, щоб скупатися. Зазирнувши до воза, схопив перше, що потрапило під руку, а це була якраз та сама морозивниця і ножівка для заліза. З тим своїм трофеєм я і втік. Досі пам’ятаю те відчуття страху, з яким я біг босими ногами по стерні і по кукурудзі. Свою “здобич” закопав під стодолою і про цей випадок не розповів нікому, бо за таку провину міг би дістати “на горіхи” від батька. Ну, а німці не подивилися б, що дитина, і, напевно, б розстріляли.
Лише після війни я зміг пересилити у собі страх і відкопати свої “трофеї”. Ножівкою я користуюся і досі, а морозиво не робив вже давненько.

Трактор — мій надійний помічник

— Дитинство запам’яталося мені ще й тим, — продовжує розповідь Василь Курник, — що я ходив у кузню до відомого усій окрузі коваля Василя Драгана, вивчаючи ази ковальського ремесла. Ця наука допомогла мені вибрати собі професію. Я змалку любив майструвати, а тому мені неважко було розробити свою конструкцію трактора. Усі деталі та механізми виготовляв сам, маючи свою маленьку домашню кузню. Фабричні тільки двигун, фари і колесо керма. У липні 1974 року був мій перший виїзд на дорогу. До трактора я також зробив два причіпи: великий — вантажопідйомністю 2,5 тонни, а менший перевозить до тонни вантажу. Ось уже 28 років трактор є моїм надійним помічником.
Від себе зауважу, що тракторець Василя Курника від весни до осені є надійним помічником не лише для свого господаря. Влітку рідко  коли випадає день, у який не обійтися без роботи: хтось попросить добрива на поле відвезти, хтось — урожай відтранспортувати із городу. Дивлячись на “диво” хотінської техніки, відразу і не скажеш, що величезний 2,5-тонний віз тягне одноциліндровий двигун від мотоколяски ІЖ.
— Причиною тягової сили є черв’ячна передача приводу заднього моста, — ділиться секретами Василь Іванович. — Цей механізм можна навіть назвати унікальним, бо мій трактор везе стільки ж вантажу, що і ГАЗ-51.
— Але для повноцінної роботи у господарстві, наприклад, для оранки, у нього замало потужності. Тому я розробив нову модель трактора, якого через зиму я думаю довести до стану повної “бойової” готовності, — з твердістю сказав п.Василь і пішов показувати “новинку”, яка з нетерпінням чекає рук господаря у гаражі. Тепер це буде модернізована модель: чотирьохциліндровий двигун від 408-го “Москвича”, той же черв’ячний привід заднього моста, залізні колеса — для роботи у полі і гумові — для транспортних робіт. Крім цього, новий трактор буде оснащений плугом, культиватором і косаркою, які Василь Курник також виготовив власноруч.

Після роботи не гріх і відпочити

Щонеділі Василь Курник вирушає до церкви, де співає у церковному хорі. Далі — репетиції хору хотінського Народного дому “Просвіта”. Про нього добрим словом відгукуються керівники обох хорів Любомир Єнкало та Марія Сухан. Слід зазначити, що Василь Іванович співав у церковному хорі ще до того, як із хотінської церкви атеїсти зробили музей. З настанням демократичних перетворень в Україні він був одним з ініціаторів відновлення церковного хору у Хотіні. Крім цього, брав активну участь у драмгуртку Народного дому “Просвіта”, директором якого працює його молодший брат Михайло Курник.
— Брат Михайло написав сценарії до кількох вертепів, з якими наш хор виступав на багатьох сценах Калуша і сіл району. Ставили ми і вистави за мотивами стрілецьких пісень.

Хоча, як і кожний сімейний чоловік, Василь Курник любить відпочивати у колі сім’ї серед онуків, яких у нього п’ятеро. Проводжаючи мене до воріт, Василь Іванович попрощався і пішов заводити трактор, бо поки ще сонце не зайшло, можна зробити ще зо два рейси до поля…

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно Авторизуватись.

Авторизація


Запам'ятати та автоматично входити на сайт

Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах: