Довідка „ВІКОН”. Програма “Відкритий світ”, схвалена Конгресом США у 1999 році як російська програма лідерства, дає можливість новітнім політичним і громадським лідерам з Росії відвідати США для короткострокового навчання. Загальне управління та адміністрування програми здійснює Центр лідерства “Відкритий світ” при Бібліотеці Конгресу США. Центр має власну Раду опікунів та керує цілорічною програмою обмінів. Минулого року завдяки лобіюванню окремих конгресменів Конгрес США прийняв закон, що поширює Програму “Відкритий світ” на інші країни, що підпадають під Акт у Підтримку Свободи, та країни Балтії. В Україні, Литві та Узбекистані почали проводитися пілотні програми. Головна мета нової ініціативи — це формування кращого взаєморозуміння між Україною та Сполученими Штатами шляхом надання новітнім лідерам України можливості безпосередньо спостерігати та пізнавати досвід американського політичного, ділового та громадського життя.
Програма “Відкритий світ”, переможцем якої я стала разом з 19-ма керівниками ЗМІ та журналістами України, складається з 10-денних візитів, що висвітлюють певні професійні теми. Загалом у грудні 50 учасників з України відвідали Сполучені Штати за такими напрямками: підтримка незалежних засобів масової інформації, підтримка вільних та справедливих виборів та розвиток неурядових організацій. Фінальне затвердження номінантів здійснював Центр лідерства “Відкритий світ” у співпраці з Посольством США у Києві.
За правду треба платити — як в Україні, так і в Америці
Наша делегація, прибувши в Атланту, з нетерпінням очікувала професійної зустрічі на всесвітньо відомому телеканалі CNN. Як з’ясувалося згодом, організатори зустрічі подбали про… звичайну екскурсію коридорами CNN. Ми потрапили в екскурсійний тур разом з японцями (чи китайцями?), які, на відміну від учасників нашої делегації, котрі є професійними телепродюсерами і тележурналістами, були просто вражені: це ж треба, вони — на самому CNN! Уявіть собі стан телевізійників, які заради цього візиту і їхали у США: вони почували себе обдуреними! Крім того, це був перший пункт нашої професійної програми у США. Китайці захоплено фотографували все, що бачили, не помічаючи навіть не на жарт стурбованих охоронців, які окремих з нас сіпали, як неслухняних дітей. Багатьох не тішила і можливість записатися начебто у ролі ведучого новин студії CNN на відеокасеті. Чимало з нас не зробили цього на знак протесту, інші — через неможливість записати новини на українській мові: нам це заборонили — адже невідомо, що ми захочемо сказати. Не дай, Боже, проти війни в Іраку…
Обурення членів делегації дало свої результати: через кілька днів наші телевізійники мали професійну зустріч з працівниками телестудії (власне, заради цього програма і задумувалася. — Авт.), яка відновила у наших душах статус-кво, а організатори зрозуміли, що учасників першої делегації журналістів з України екскурсійними походами не „нагодуєш”.
Інші зустрічі відбувалися у редакціях газет невеликого міста Дагласвілля, що під Атлантою. Багато з них є підрозділами великих медіа-структур, які мають десятки газет по всьому штату Джорджія. Окремі виходять додатком до великих видань в Атланті. Якщо рахувати їх великими „районками” (тираж — 20-40 тисяч примірників), то якщо не зважати на умови праці (їх, звісно ж, з нашими не порівняти), стиль праці журналістів кардинально відрізняється від праці українського журналіста. Американські колеги не розуміли нашого настійливого питання: як ви співпрацюєте з владою, чи завжди можновладці надають ту інформацію, яка вам потрібна? Проблеми отримання інформації в американських журналістів не існує! Вони не знають, що таке інформаційні запити, які наші журналісти складають в органи влади для того, щоб згідно із законом у 30-денний термін (абсурд!), нарешті, дочекатися відповіді. А, швидше за все, вам такої відповіді урядовці не дадуть взагалі. Вони йдуть, питають і отримують інформацію. Хіба не логічно?
Немає в американських медіа і профспілок, існування яких намагався віднайти в Атланті та довколишніх місцевостях голова Київської (а тепер вже — і Всеукраїнської) незалежної медіа-профспілки, член нашої делегації Сергій Гузь. Ну, не об’єднуються американські журналісти у профспілки, хоч ти лусни! Не знають вони і про прототип радянських профспілок, які дбають про відстоювання прав платників профспілкових внесків, як мокре горить.
Крім того, згідно із жорстким законодавством штату Джорджія, створити будь-яку профспілку непросто: спочатку ви повинні зібрати не менше половини підписів усього штату працюючих, які згідні тільки обговорити (!) створення такої профспілки. Зазвичай, власник, тільки почувши натяк на таке бажання, відразу припиняє будь-які спроби створити профспілку: організатор повинен змиритися або просто віднайти собі іншу роботу.
До речі, саме власник видання (телекомпанії чи радіостудії) диктує усю інформаційну політику, а не колектив чи редактор. І журналісти не бачать у цьому жодної проблеми: вони, не погоджуючись з редакційною політикою, просто підшукують собі іншу роботу, яку, якщо ти спеціаліст, віднайти не важко. Мови про те, щоб ти працював в газеті, був не згідний з тим, про що і як вона пише, дозволяв собі висловлювання про це, взагалі не йде: ти будеш відразу звільнений! Усі твої права та обов’язки обумовлені не якимось міфічним Колективним договором, а конкретним індивідуальним контрактом.
Редактор найбільшої газети Атланти на запитання про профспілки відповів: „Ми почуваємося у нашій газеті комфортно і стабільно”. А за хвилю додав: „Надіюсь, ви розумієте мій сарказм та іронію”. Без коментарів…
Американські журналісти “районок” отримують менше від електриків
Проте журналісти місцевої преси, як і їх українські колеги, отримують за американськими мірками, вкрай мало: 17-19 тис. доларів на рік, тоді як простий електрик Віталій, який підробляв під час нашого візиту водієм, за умови постійної роботи може заробити в рік більше 30 тис. доларів. На запитання, чому ви все-таки тут працюєте, нам відповіли так, як це зробили б журналісти „районок” в Україні: „Бо ми любимо свою роботу!”
Довідка „ВІКОН”. Набір до програми “Відкритий світ”. Програма “Відкритий світ” розрахована на участь тих, хто приймає рішення у галузі громадської політики, а також тих, хто має вплив на політичній арені та впливає на формування громадської думки. Набір до програми “Відкритий світ” зорієнтований на залучення лідерів неприбуткових організацій, ділових кіл і всіх урядових рівнів (національного, регіонального і місцевого). Найбільш підходящими кандидатами є талановиті лідери — відносно молоді, але які вже продемонстрували лідерські здібності й прихильність до розбудови демократії, вільних ринків та верховенства права в Україні.
Детальнішу інформацію можна отримати за такою електронною адресою: Openworld Ukraine
(ACCELS).
Коли ми побували в редакції невеликої приватної газети, яка не має „підживлення” від великих медіа-структур, то виявилося: живуть приватні медіа в США так само, як і українські: у постійному пошуку фінансів та спонсорів. Навіть редакція приватного видання виглядала ну дуже скромніше, ніж офіс газети, яка є підрозділом великої медіа-компанії і працювало тут в кілька разів менше людей, ніж у попередній відвідуваній нами редакції. Сама ж редактор (вона з колегою-журналістом — засновники газети) і пише, і макетує сторінки, і здійснює комп’ютерну верстку (розташування публікацій на сторінках)... Саме тут я згадала про рідні „Вікна”, де все ще скромніше, але ситуація з розподілом праці — аналогічна. От тільки нам ще мріяти про те, щоб правдивість не сприймалася як опозиційність, а відстоювання власних поглядів не ставало платою за позбавлення ринків збуту газети через застереження окремих підприємців: як би продаж цієї газети мені не зашкодив.
Спільними, як не дивно, виявилися і такі проблеми наших газет, як висока плата за друк (хоча я нескладним методом вирахувала, що друкарські послуги, які з’їдають скромний бюджет „Вікон”, у США є набагато дешевшими, як і такі „негазетні” речі, як бензин, одяг та інше поряд з відмінною якістю). Журналісти — власники газети навіть жертвують якістю знімків (багатьох людей просто неможливо впізнати!) заради дешевшого кольорового друку. Зарплату тут, як і у нас, отримують лише після того, як сплачені усі надані друкарнею послуги.
Вразила зустріч нашої групи з фрілансером (вільним журналістом): кілька років тому він з редактора газети став безробітним — власник газети просто продав її, а журналісти просто опинилися на вулиці. Що ж зробив вчорашній редактор немаленької газети? Він щоранку впродовж кількох місяців просто щоранку вставав і писав сам собі рекомендаційні листи у найрізноманітніші видання, пропонуючи свої послуги як журналіст. Зараз він — провідний вільний журналіст найбільшої газети Атланти і ще пише спортивні репортажі для інших газет, заробляючи при цьому непогані гроші. На запитання, чому не став штатним працівником, відповідає: „Я зараз — сам собі господар. Коли хочу — встаю, коли хочу — лягаю. Крім того, можу приділити увагу своїм дітям”. А їх у цього чоловіка четверо, включно з російським хлопчиком, взятим з дитячого будинку. Уявляєте собі, щоб пан чи пані редактор у нас спромігся на такий вчинок, не почавши шукати покровителів у владних коридорах і „опустившись” до фактично дописувача газети (хоч і добре оплачуваного)?
Як з’ясувалося у розмові з простими американцями, вони знають про небезпеку, на яку наражають себе журналісти навіть в США. Найла Вілсон, мила жінка-поліцейський, у домі якої я гостювала тиждень, зазначила: „За правду треба платити — як в Україні, так і в Америці. Інколи — життям”...