Під час візиту делегації українських журналістів у Вашингтон культурна програма, як зазвичай буває, передбачала візити у кілька музеїв. Вразила Національна галерея. І не тільки кількістю та розмаїттям робіт найвідоміших авторів, а насамперед — відношенням до відвідувачів. У кожній з невеличких зал працівник музею вітає тебе і запитує, як твої справи, чи потрібна допомога. І все робиться не нав’язливо, а, здається, з приємністю і невимушено. У кожній з кімнат є диван, на якому ти можеш просидіти перед картиною, яка тобі особливо сподобалася, ніким не визначену кількість часу. Знаходиться тут місце навіть бомжам. Одного з таких відвідувачів я сфотографувала, коли наша група тільки прийшла в галерею: він спав, майже лежачи у шикарному м’якому кріслі просто в залі галереї. Здавалося, що ніхто навіть не звертає на нього уваги. Уявіть собі таке у нас, навіть у простенькому міському музеї. Бомж продовжував спати у тому ж кріслі і тоді, коли ми покидали галерею (а було це через три години!).
Про те, що в США вміють дбати про людей, свідчить і такий, на перший погляд, незначний факт, як море зелені, декоративних дерев, фонтанів, лавочок у приміщенні Національної галереї. Втомившись від годинних походів залами цього храму мистецтва, ти можеш просто тут і перекусити.
Здивувала відсутність звичних для нас екскурсоводів. Як з’ясувалося згодом, їх з успіхом замінила техніка: за 5 доларів ви можете взяти на прокат невеликий пристрій, натиснувши на якому порядковий номер картини, яка вам сподобалася, ви можете почути записаний голос, який вам розповість і про художника, і про саму роботу.
Окрема мова про те, наскільки зручно в музеях Вашингтона сім’ям з маленькими дітьми. Ви можете запросто приїхати в музей просто з коляскою і їздити з нею по усіх залах! А, приміром, в музеї космонавтики, ваші діти можуть безкоштовно порозважатися на комп’ютерах, завдяки клавішам якого ваша дитина уявить себе капітаном небесного корабля.
Епізод 2.
Кончіта як уособлення американської демократії
Найсильнішим, особливо для мене, проявом того, що називається американською демократєю, стало знайомство з американкою Кончітою, яка вже впродовж 25 років живе у палатці навпроти Білого дому і протестує проти війни і політики Сполучених Штатів, які, на, її ж думку, не є демократичною країною, хоча про це всюди заявляють. „Де тут свобода? Де тут демократія? Хіба демократією є війна в Афганістані, Іраку? Вони помішались на нафті!” — запитувала вона нас, вся посиніла від холоду. Дізнавшись, що ми з України, довго говорила про Чорнобиль, називаючи його саботажем: якби не мовчання влади СРСР, Україна була б врятована від радіації. На палатці Кончіти ми з подивом виявили напис українською: „Чорнобиль є всюди”. Ця маленька, але сильна жінка протестує, як може (має навіть свою Інтернет-сторінку і… візитки), чим засвідчує, що кожен у цій непростій країні має право на висловлення своєї думки.
Щодо війни в Іраку, то американські журналісти були здивовані нашим запитанням: чому ви не надаєте на сторінках своїх газет слова противникам війни в Іраку? Така можливість надається, причому майже в кожному виданні, навіть у тих, де редакційна політика спрямована виключно на визнання необхідності війни в Іраку. Публікації проти війни друкуються на так званій редакційній сторінці. Хоча незаперечним є той факт, що загалом сильна інформаційна політика американського уряду щодо месійної боротьби США з світовим тероризмом є домінуючою.
Мої колеги в одному супермаркеті застали цікаву картину: раптом усі відвідувачі почали радіти, мов діти, співати, водити хороводи, танцювати. Тільки згодом журналісти зрозуміли, що хтось приніс новину — знайдено Саддама Хусейна. Така реакція свідчить про ставлення простих американців до війни в Іраку і їхню дитячу безпосередність у сприйнятті таких новин. Ворога впіймано! Синдром 11 вересня ще довго буде керувати усіма думками і діями американців, які впевнені, що ведуть праведну боротьбу зі світовим злом. Чи можемо засуджувати зляканих людей? 11 вересня загинуло одночасно понад 3000 чоловік.
Але, як свідчать дані останніх опитувань, ідеологічна державна машина дає збої: через війну в Іраку вже тільки 48% бачать Джорджа Буша знову на посту Президента. Люди втомились від війни. Крім того, відчувають себе ошуканими: де та бактеріологічна та хімічна зброя, якою Хусейн мав стерти США з лиця землі?
Епізод 3.
Американці вважають свою виборчу систему майже ідеальною
Яскравим прикладом американської демократії є виборча система, яка у кожному штаті — інша. Навіть вибори відбуваються в кожному штаті в інший час. А що вже казати про способи голосування — їх десятки!
В окремих штатах голосують поштою. Уявляєте, яким би був рівень фальсифікації, якби така система була в Україні?
Подекуди є апарати для голосування: ви голосуєте натисканням кнопок, які вибивають у бюлетені дірки напроти вибраного вами кандидата. Саме під час останніх виборів були проблеми із бюлетенями, що пройшли такі апарати: засмітившись папером, такі апарати не вибивали дірки на багатьох бюлетенях і вони згодом не були враховані під час підрахунку голосів.
В інших штатах президента, приміром, обирають виборщики — вибрані громадами люди, яким довіряють долю виборів. Саме тому Джордж Буш після тривалого перерахунку голосів став президентом США, незважаючи на те, що загальне число тих, хто віддав за нього голоси було менше, ніж у його конкурента. Виборщики, які представляють тисячі виборців, вирішили все.
Навіть кількість сенаторів від кожного штату є різною: все залежить від… важливості штату в системі США.
Сенатори обираються раз на 6 років, конгресмени — раз на 2 роки, президент — раз на 4 роки.
Така виборча система США, за визнанням американців, дивна і заплутана, але вона працює. І саме це є для Америки найважливішим. А ще фахівці твердять, що за такої системи сфальсифікувати вибори практично неможливо.
Епізод 4.
Американці загладжують свою вину перед індіанцями… музеями
Відвідини меморіалу гірського каміння („Stone Mounting Memorial”) вразила не тільки найбільшою природнім запасом мармуру в кілька квадратних кілометрів (!), але й відношенням американців до своєї історії. Як відомо, у війні між Північчю і Півднем перемогла Північ, але так, як шанують своїх героїв „переможені”, треба ще повчитися „переможцям”. Героям війни присвячені монументи, пам’ятники, а в мармуровій глибі меморіалу витесані постаті генералів Півночі розміром в кількасот метрів!
Та попри це, меморіал влаштовано на… священній горі індіанців, землі яких колись були захоплені іноземцями, які згодом склали таку націю, як американці. Підніжжя гори, яке через навалу туристів почало зсуватися, тут просто заасфальтували. Відвідувачі з гіркотою жартують, що під асфальтом „закатано” нещасних індіанців. Самі ж індіанці мають в меморіалі свою крамничку, в якій торгують національними прикрасами. Американці кажуть: „Нам шкода, що все так сталося…” і відкривають черговий музей індіанській культурі.
Ватикан: коли час зупинився