Богдан Вівчар, газета „Галичина”: — Михайле Васильовичу, дерева садили і в комуністичні часи, толоками і так далі… А якби зробити, щоб посадив дерево і хоч би до п`яти років відповідав за нього…
— Розвивайте, будь ласка, цю тему в засобах масової інформації — я підтримаю. Це дуже гарний досвід. Я, одного разу проїжджаючи по Німеччині, звернув увагу, що стоять, знаєте, такі білі пластмасові стовпчики, які і ми колись ставили вздовж дороги (покажчики, де окіп і так далі). Думаю, що це за такі стовпчики біля лісу? Відповідь мені дали німці, і вона мені надзвичайно сподобалась: пройшла стихія, пройшов вітровал, ну так як в нас – пройшов смерч, стихія, повалив дерева; прийшли німці, добровольці, безплатно (!) виконали усю роботу по рубці отого дерева, дерево віддали державі (!), на потреби держави, самі (!) закупили саджанці і посадили дерева. І не просто посадили, а ще й біля кожного дерева поставили цей пластмасовий стовпчик. І на ньому написано, що „це дерево посадив такий-то „фріц”. Дійсно, це дуже розумна пропозиція, пане Богдане, і, будь ласка, візьміть і розкрутіть це в ЗМІ, щоб кожна людина посадила своє дерево і п’ять років його доглядала, а потім передавала синам, дітям, внукам. І якщо ми будемо садити по півтора мільйона саджанців, то дійсно зробимо квітучою Україну. Ну що таке – посадити кожному одне деревце???
— Це тільки наша область чи вся Україна так робитиме?
— Я говорю про нашу область. Бо виступив Сушко і каже, що він взяв зобов`язання на ціле місто – 500 дерев. А що таке 500 дерев для міста Калуша? Я його питаю, а скільки в тебе кіз? А в нього більше кіз, то якраз, може, і козам не стане того, що він там насадив. (...) От приємно, коли їдеш деколи і знаєш, що Це дерево ти посадив, ось ці дерева ти посадив, вони – твої, вони ростуть. І просто душа радіє. Я думаю, що кожна людина повинна теж радіти від того, що посадила дерево, і воно росте – це його дерево. Ну, що ще краще буває на цьому світі? В нас є достатня кількість посадкоматеріалів. Достатня кількість. Але я категорично проти того, щоб садити такі дерева, як тополя, вона нічого, окрім проблем астматикам не приносить і сміття цілу осінь, пух. Липа – так. Липа – це наше дерево. Горіх – наше дерево. Акація – наше дерево, так будемо казати, бо вона як зацвіте, запахне… і меду буде багато. Є, маємо що садити. Ялинки садімо, смереки садімо (...). А якщо ми посадимо півтора мільйона, якщо залишиться п’ятсот тисяч, то це теж буде успіх. Знищать – там коза з`їсть, там – корова, там – кінь, там – дитина вирве, бо такі ми є, ну що робити?! Але п`ятсот тисяч залишаться.
Ініціатива губернатора актуальна для Калуша, як жодна інша. Постійні читачі пам’ятають, що „Вікна” постійно відслідковують тему озеленення міста, точніше — знищення зелених насаджень. З депутатського благословення під сокири та пили вже пішли каштани, ялини, липи, ясени… А на останній сесії, яка відбулася минулого четверга, депутати дали добро і на знищення останнього скверика з 28-ми дерев, що у центрі міста на площі Героїв. Маленькою реакцією на численні публікації у „Вікнах” можна вважати хіба той факт, що на місці зрізаних дерев вирішено посадити 40 молодих. За деякою інформацією, скверик все ж зменшиться у розмірах, оскільки не вписується у план регенерації центру міста, адже задумано розширяти площу Героїв.
Те, що міська влада має чіткий план вирізування дерев у „незручних” місцях, зрозуміло, а от чи є у неї план озеленення? З’ясувати цього питання „Вікнам” так і не вдалося. У відповіді на інформаційний запит редакції заступник міського голови Василь Петрів промовчав у відповідь на конкретне прохання — надати рішення про програму озеленення та відновлення зелених насаджень в місті. Очевидно, оної не існує в природі, знищуваній комунальниками. Та, як свідчать коментарі голови ОДА Михайла Вишиванюка, план-мінімум у Романа Сушка все ж визрів. Залишилось тільки кіз порахувати.
Ватикан: коли час зупинився