— Пане Богдане, як на Прикарпатті виник благодійний фонд імені академіка Сушинського? Чому така відома особа має контакт з маленькою Надвірною?
— Моє знайомство з цим містечком та його привітними людьми відбулося після виходу книги „Козацькі вожді України”. Тоді я познайомився з Ігорем Андруняком, з яким ми і організували згаданий фонд, а нині голова районної організації Української народної партії є разом зі мною і членом Лицарського ордену Архистратига Михаїла.
— Чи не пахне це масонством?
— Борони Боже! Для мене лицарство — це те, що має бути закладено в душі кожного справжнього українця, провідника еліти нації. Приміром, я так визначив у своїй книзі „Шлях України: нація і національна ідея” національного героя: „... це, звичайно ж, Актор! Але Актор, що обрав у Театрі Життя найважчу, найневдячнішу, але найдостойнішу роль — роль благородного лицаря, аристократа духу, захисника бідних і знедолених, граючи при цьому за найсуворішими правилами лицарської честі!”
Ющенко поки що не став лідером нації
— Чи бачите такого національного героя у сучасній Україні?
— Ним міг би стати Віктор Ющенко. Процитую себе самого із зазначеної книги: „Можна сказати, що національно-патріотичним силам пощастило. В лавах, на вістрі патріотичних устремлінь, виявився політичний діяч, що володіє унікальним досвідом світового рівня фінансиста, глави Уряду, парламентського діяча і керівника великого політичного об’єднання; лідера, який користується широкою популярністю і гідною репутацією в ділових колах України, Європи і світу. Цим лідером є лідер об’єднання „Наша Україна” Віктор Ющенко. Ні, загальновизнаним лідером йому ще тільки належить стати. А в умовах сучасної прокомуно-русофільської України процес цей епохально складний і хохляцько-безнадійний. Та все ж таки, цей опозиційний національно-патріотичний лідер є”.
Проте Ющенко не став лідером нації. Він має бути ідеологом або поряд з ним має бути ідеолог. Як можна було використати Тузлу! Встати і повести за собою! Та я б за нього тоді готовий був померти! На жаль, такого не сталося. Але у Ющенка є всі задатки для державного діяча.
Багатьом мої слова не сподобалися. Але я — ідеолог, і саме з цих позицій при оцінці Ющенка виходжу.
— Знаю, що Ви взяли своєрідне шефство над Манявським скитом.
— Я тут часто буваю, спілкуюся з монахами. Мене вразила така обставина: часто, спілкуючись з монахами чув — Іван Виговський похований у нас, в Маняві, інші, львів’яни, кажуть — ні, він наш, він тут похований! У відповідь я зауважив: покажіть мені хоч одну кістку гетьмана! Її нема. Тому я винайшов універсальну формулу, яка, як на мене, примирила не тільки монахів-опонентів, але й істориків: вважати Манявський скит місцем заповітного поховання Івана Виговського. Якщо будуть знайдені його останки, тоді ми остаточно скажемо про місце його істинного поховання. Нам ще належить створити український Афон. А у Маняві мусить бути і пам’ятник, і музей Івана Виговського.
А щодо мого шефства над скитом… Нещодавно я переклав літопис ХІІ століття про заснування скиту. Думаю, це конкретна допомога.
А загалом я видав вже 53 книги. Ще 50 вже готові до друку, втому числі — художні. Одна з них, написана російською („Три дня в Париже с любимой женщиной”) отримала минулого року гілку „Золотого каштану” від Національної Спілки письменників України.
— Кажуть, що тиражі окремих Ваших книг були під силу тільки видавцям Біблії та видань Карла Маркса.
— Приміром, чотиритомник „На вістрі меча” про 30-літню війну Хмельницького і Сірка був виданий тиражем 50 тисяч примірників (кожен том) і в Україні, і в Росії.
Мій роман про Бандеру одесити читали у… місцевій пресі
— У своїх романах, історичних розвідках Ви прагнете реабілітували навіть тих гетьманів, яких вважають зрадниками. До речі, це клеймо зараз стало модним і щодо наших політиків, яким за будь-які кроки чіпляють тавро зрадника. Така традиція українців?
— Я виразно усвідомлюю, що немає нічого безнадійного і невдячнішого, ніж оскаржувати свій народ. Адже навіть у найтрагічніших помилках і неправедностях твій народ залишається святим і праведним, оскільки він — твій народ! Те ж стосується і українських гетьманів: у народу, який не має своєї державності, державних зрадників не буває! Існують лише політичні лідери чи полководці, котрі дотримуються тієї чи іншої орієнтації. Ми повинні змінити нашу національну психологію і національну свідомість.
Візьмімо хоча б Полтавську битву 1709 року. Вся історія битви як російськими, так і сучасними українськими істориками тлумачиться так, мовляв, під Полтавою росіяни розбили шведів та українців. На цій тезі впродовж більше ніж двох століть російська імперська пропаганда творить свою далекосяжну амбіційну політику. І наші історики, виховані по радянських, проросійських вузах, продовжують насаджувати цю думку новітнім поколінням українців уже в незалежній Україні. Справді, на боці шведів виступив у битві під Полтавою виступив невеликий корпус на чолі з гетьманом Мазепою та загін запорозьких козаків. Але ж союзниками росіян у цій битві теж були українські війська під орудою Івана Скоропадського та Семена Палія, які вдвічі, а то й втричі перевищували ту кількість українців, яка виступала на боці шведів.
Тож для росіян та шведів ця битва була російсько-шведською, а для українців? Вона була громадянською! Тому громадянську війну у всі часи треба сприймати як трагедію народу, вивчати її і вчитися на уроках. У наш час ареною громадянської війни українського народу щоразу стають вибори.
— На зустрічі у Надвірні у Вас запитували поради: що робити у нинішній Україні, яку рвуть на шматки, ділять, не думаючи ні про формування нації, ні про національну ідею, визначення якої Ви спробували дати у своїй книзі?
— І тоді, і зараз я не втомлюся повторювати: коли зруйновано храм, можна зібрати тисячі людей і молитися, але храм не постане заново. А можна взяти по одній цеглині і возвести храм, в якому і нащадки будуть молитися. Україні — той же зруйнований храм. Нам ніхто не допоможе, якщо ми будемо плакатися. Треба взяти по цеглині і почати будувати.
Майже все своє свідоме життя я живу в Одесі. І не раз мені доводилося чути: „Ну, езжайте, езжайте отсюда!” Але я не поїхав, бо я — гоноровий галичанин і я на своїй землі! Тому я зараз очолюю усе, що можна очолювати. Раз я потрібний, раз мене просять, то я буду очолювати усе — лиш би на користь Україні і народу! І Чорноморське козацтво (до речі, в Одесі вул. Московську переіменували на вул. Чорноморського козацтва), і орден Архистратига Михаїла… Понад 12 років я очолював Одеську обласну організацію Національної Спілки письменників України і не дозволив прийняти жодного звернення, яке б паплюжило щось українське чи національне.
— І все ж Вам вдається в російськомовній Одесі друкувати у місцевій пресі свої праці.
— Так. До речі, в обласній газеті, яка підпорядковуєтьс Бодеоану, мені вдалося понад рік друкувати роман про Степана Бандеру. Редактор боявся, думав, що спалять і його, і редакцію. Та, коли з деяких причин у газеті не з’явилася чергова частина роману, то редакцію просто дістали дзвінками: „Раз вы уж начали печатать, то надо закончить”. Крім того, мені неодноразово говорили: „Я это не приемлю, но пишите вы интересно…». До того я теж в одеській пресі друкували мій роман про Мазепу.
До речі, щодо роману про Степана Бандеру. Готовий до друку перший том трилогії „Лицарський хрест”. Цей твір написано в стилі європейського роману. В планах — і видання роману „Тарас Шевченко — геній самотності”. Маю провести перемовини з редактором журналу „Перевал”, що виходить в Івано-Франківську, Ольгою Бабій. Можливо, він буде надрукований спочатку на сторінках цього видання.
Прах Мазепи покоїться в… сейфі
— Відомо, що саме з Вашої ініціативи, пане Богдане, і завдяки Вашій праці прах Івана Мазепи повернувся в Україну.
— Донедавна прах гетьмана Івана Мазепи спочивав у румунському місті Галац (у жовтні 1709 року гетьман був похований у місцевому кафедральному соборі святого Георгія). Поховання урни з прахом гетьмана відбулося в Батурині в каплиці на території Державного культурно-історичного заповідника “Гетьманська столиця”.
А ідея поховання виникла тоді, коли я зібрав групу творчих людей і ми поїхали у Батурин знімати фільм про сина Пилипа Орлика — Григора. Згадайте ті часи — купони, відсутність грошей, суцільна бідність… Та незважаючи на це, я знайшов гроші і ми поїхали. І що? Гетьманська столиця, а про Мазепу нічого! А що ж ми заповідаємо у заповіднику? Тоді, у 1989 році, мене з ідеєю поховання праху Мазепи всі вважали божевільним.
А далі були 90-ті роки вже минулого століття і загострені стосунки з Румунією через о.Зміїний. Але я поїхав у Галац, підключив священиків, владу. Ми офіційно заглибились у місце, де була могила гетьмана Мазепи, і взяли землю. Я був на офіційному прийомі у мера Галаци, його машина мене чекала на кордоні, коли я їхав у Румунію. А знаєте, як називається район Галаца, де живе еліта? Мазепа! А ми починаємо полеміку, був Мазепа зрадником чи ні?!
Зате при перевезенні праху Мазепи в Україну мене пробували затримати наші прикордонники… Тоді Генеральний консул Румунії в Одесі Еманоїл Лазар у бесіді з кореспондентом агентства “Інтерфакс-Україна” заявив, що розглядає повернення останків великого гетьмана на батьківщину як свідчення дружніх відносин між Україною і Румунією.
Тоді в Батурині під час поховання до мене підходили наші народні депутати і запитували: ну чого ви не звернулися — ми б допомогли. А я сказав, що їхня допомога ще знадобиться, адже треба звести каплицю. Тоді ніхто не пустив шапки по колу і не зібрав ні копійки. Прах Івана Мазепи нині покоїться в сейфі Батуринського заповідника. Ганьба!
Ватикан: коли час зупинився