Розгромивши німецькі війська на Дніпрі і звільнивши Київ від фашистської нечисті, війська Першого Українського фронту під командуванням генерала армії Миколи Ватутіна успішно просувалися на захід…
Готувалася Проскурівсько-Чернівецька операція для могутнього удару по ворогу. Удар планувалося нанести силами трьох армій. Забезпечувати ударне угруповання зліва повинні були війська 18-ї та 38-ї армій. 29 лютого Ватутін виїхав у штаб 13-ї армії для перевірки військ до наступу. Вже з Рівного після зустрічі з командуванням 13-ї армії виїхав у штаб 60-ї армії у Славуту. Побачивши польову дорогу, Ватутін сказав: „Нащо нам робити крюк по шосе? Цей присілок теж веде у Славуту. За якихось 25 кілометрів Черняховський (генерал армії. — Авт.), мабуть, зачекався на нас. Давайте не будемо робити об’їзду через Новгород-Волинський”.
Повернули. Дорога петляла по баюрах та ямах. Проїхали одне село, друге. Ніде не було ні душі, ніби все вимерло. Машина з охороною виїхала на околицю с.Милятин і раптом дала задній хід.
Засідка
Почалася стрілянина, зав’язався справжній бій. Нападники розсіялися по засніженому полі. Їх було багато, а охорона генерала налічувала десять автоматників. Спалахнув автомобіль командуючого. Згодом загорілася друга машина. Миколі Федоровичу рекомендували взяти портфель з оперативними документами і вийти з бою. Та він відмовився і наказав винести документи офіцеру штабу, давши йому для супроводу автоматника. Вони таємно пробралися по кювету до лісочка.
Під час перестрілки Ватутін був тяжко поранений. Охорона поклала його на „газик!, який вцілів під час бою. Під обстрілом машина, дуже мало проїхавши, зупинилася: пробили мотор. Миколу Федоровича спішили занести в укриття, а бій продовжувався. На зустріч виїхали сани з парою коней і Ватутіна вивезли на них до Рівненської дороги.
В одній із хат біля дороги знайшли військового лікаря, який і надав генералу першу медичну допомогу.
Член воєнної Ради 1-го Українського фронту генерал-майор Крайнюков надіслав доклад про цей випадок:
„Товарищу Сталину.
Докладываю о происшествии с генералом армии т.Ватутиным.
22.02.1944 г., возвращаясь из штаба 13-ой армии вместе с тов. Ватутиным в составе четырёх машин и с личной охраной в количестве 10 человек, в 18.50 при въезде на северную окраину деревни Милятин, что 18 км южнее Гоща, подверглись нападению бандитов численностью 300-350 чел. При перестрелке Ватутин был ранен.
все меры по вывозу раненого тов. Ватутина из района нападения приняты.
Характер ранения: сквозное пулевое правого бедра с переломом кости.
По предварительному заключению хирурга 13-й армим, ранение относится к категории тяжёлых, требует лечения минимум два месяца. К оказанию мед. Помощи привлечены все лучшие силы. На 3.00 1.03.44 года состояние Ватутина удовлетворительное. Находится в 506-м армейском госпитале в г.Ровно. Врачи настаивают в течение суток не трогать, а 2.03.44 года обязательно эвакуировать самолётом «Дуглас» в Москву».
Отримавши рапорт, Сталін з докором сказав: „В Вашем распоряжении такая огромная армия, а вы беспечно разъезжаетесь по фронту, не взяв даже надёжной охраны. Так не годится!»
9 березня 1944 року Верховний Головнокомандуючий розіслав терміновий наказ:
„При всех выездах командующих фронтами и армиями, лиц высшего командного состава, а также при перевозке важных оперативных документов выделять для сопровождения надёжную личную охрану».
Став Героєм СРСР через… 20 років
Ватутіна евакуювали до Києва санітарним потягом. Для лікування з Москви були направлені найдосвідченіші спеціалісти. У Воєнну Раду і штаб фронту надходили радісні звістки про стан здоров’я Ніколаєва (псевдо Ватутіна), адже генерал почав виздоровлювати.
Та через місяць його стан здоров’я різко погіршився. В Київ терміново прилетів академік Бурденко. Зробили високу ампутацію бедра. Та в ніч на 15 квітня 1944 року Микола Ватутін помер. Йому було тільки 42 роки.
Гріб генерала був встановлений у Київському палаці піонерів. Протягом двох діб почесну варту несли бійці та офіцери Першого Українського фронту на чолі з членом Воєнної ради генералом Крайнюковим.
У лютому 1944 року Віра Єфимівна (мати Ватутіна) отримала повідомлення, що від тяжких ран помер її син Афанасій Ватутін; через місяць загинув молодший син Федір. А тепер віра Єфимівна стояла біля гробу третього сина разом з невісткою та внуками…
1 березня командування військами Першого Українського фронту прийняв маршал Костянтин Жуков.
Довідка „Вікон”. Генерал армії Микола Ватутін приймав участь у Сталінградській і Курській битвах, провів блискучі операції з форсування Дніпра, звільнення Києва та правобережної України. До речі, за форсування Дніпра та звільнення правобережжя 1000 солдатів та офіцерів отримали звання Героїв Радянського Союзу. У списку не було тільки генерала Миколи Ватутіна. Тільки напередодні 20-річчя перемоги над фашистською Німеччиною Президія Верховної Ради СРСР присвоїла йому звання Героя Радянського Союзу посмертно.
Сьогодні над могутнім Дніпром піднявся пам’ятник генералу Ватутіну: скульптор Вучетич зобразив фігуру полководця, одягненого у похідну шинель…
Чи можна було уникнути трагедії?
Ватутін не міг не знати, що територія, яку він вибрав, щоб „зрізати” 25 км, називається „партизанським краєм”. Тут діяли великі і розрізнені партизанські загони, які воювали з фашистами, а іноді — і між собою. А були це загони Ковпака, Сабурова, Федорова, Наумова, Бегми; діяли і незначні відділи, зокрема, — молдавський під командуванням Андреєва, чотири польські, київське з’єднання під орудою Хитриненка, сумсько-волинське Кабанова. На Волині була створена і діяла могутня Українська повстанська армія, обороняючи українське населення перед нападами, грабунками, вбивствами з боку польських підпільних формувань, вела бої з німецькими окупантами. Коли Червона армія вступила на землі УПА, повстанці отримали наказ у бої з нею не вступати. Так і було. Ватутіна вбивати ніхто не мав наміру…
На світлині: легендарний генерал Першого Українського фронту Микола Ватутін.
Ватикан: коли час зупинився