Не буду розповідати про кількість хворих на цукровий діабет, про якість їхнього життя і про те, що робиться у місті та районі для поліпшення їх життя. Про це „Вікна” вже повідомляли. Зазначу лише один незаперечний факт: інсулінозалежних на Калущині найбільше в області. Непокоїть той факт, що вже цього року на цукровий діабетик знову захворіло ще троє дітей-підлітків. Але в даній публікації хочу повести мову про те, якою ми бачимо роботу фонду, тобто на „хлопський розум” донести до калушан принципові плани роботи фонду „Діабетик”.
Основна наша мета — діяльність на підтримку хворих цукровим діабетом, особливо дітей-підлітків. Плануємо дві програми — мінімум та максимум.
Програмам-мінімум включає в себе:
1/ створення бази даних хворих на діабет;
2/ вивчення матеріального та соціального стану хворих;
3/ відкриття школи діабету;
4/ створення відділу продуктів діабетичного харчування.
Програма-максимум:
1/ постійно контролювати виконання Державної комплексної програми „Цукровий діабет” на рівні району;
2/ впливати на формування політики в галузі діабетичної допомоги в районі;
3/ розповсюджувати інформацію про профілактику діабету та його ускладнень;
4/ вирішувати питання соціальної адаптації людей, хворих на цукровий діабет;
5/ організовувати спільні заходи з розробки та реалізації програми і проектів, спрямованих на поліпшення соціально-економічного стану;
6/ створити спеціалізовану аптеку та налагодити випуск діабетичних продуктів.
Найпотаємнішою мрією є створення в місті свого медико-реабілітаційного центру для діабетиків. Звичайно, наші плані — амбіційні, але дуже чіткі і вкрай необхідні для того, щоб зміст слів „Цукровий діабет — це спосіб життя, а не хвороба” набував реальних обрисів.
Проте мріяти і надіятися — це одне, а втілювати в життя — це вже зовсім інше. Робота в цьому напрямку ведеться і вона, не завжди буде позитивною і результативною, що цілком усвідомлюємо.
Основні принципи нашої діяльності — благодійна діяльність та неприбутковість. Держава згідно з Законом України „Про благодійні організації” в свою чергу повинна створювати умови для існування таких структур, гарантувати підтримку і т.д. Якщо говорити народною мовою, то це — „жебрацькі” організації, принцип яких — ходити по різних інстанціях, до керівників різних підприємств канючити, просити, плакатись — мовляв, зрозумійте і допоможіть.
На моє особисте переконання, така практика, яка існує в роботі благодійних організацій, не є перспективною. Спочатку — це необхідність, але для майбутнього структури не має перспектив. Звичайно, і ми будемо шукати однодумців, спонсорів, меценатів, та основний наш принцип — це самореалізація. Нам потрібен поштовх, підтримка, допомога на початку становлення. Нам потрібна підтримка людей, які хочуть і, що головне, можуть нам допомогти. А далі ми будемо працювати, творити і жити самостійно.
Спілкуючись з головою Київського фонду діабетиків Наталею Власенко при створенні нашої фундації, отримав пораду знайти порозуміння з головою міста, депутатським корпусом, політичними партіями. І я пішов до влади. Загалом таких „походів” було вже чотири.
На першій зустрічі з міським головою Романом Сушком було порозуміння — створюйте організацію, я не можу заборонити. На другій зустрічі виявилась тактика Романа Васильовича — ви ще за мною побігаєте. Ці слова виявилися пророчими. Бігаємо і досі, але змісту мало. На останній нашій зустрічі, яка відбулася о 7.30 ранку, міський голова на простій і доступній мові пояснив, що нас, діабетиків, мало, а хочемо багато (тобто тільки орендувати приміщення). А от сердечників набагато більше, а вони не бігають до голови. І взагалі — час у нашого голови розписаний до кінця травня (зустріч відбулася на початку цього місяця). Наступним терміном ділової розмови була обрана аж середина червня. На моє зауваження, що я теж не маю часу бігати, щоб виловити шановного голову, тому, можливо, „забіжу” на хвильку до області, голова на мене уважно подивився і сказав знову доступні та зрозумілі слова: „Я би вам не радив. Ви не знаєте мого кепського характеру”.
Думав, чи писати про мої „ходіння” і про зустрічі з головою, та все ж вирішив, оскільки справу, за яку ми взялися, — це справа нашого життя. Голови змінюються, а ми, шановні калушани, хочемо бути, жити і творити з тієї простої причини, що якщо не ми, то хто ж?..
Ватикан: коли час зупинився