В роки тоталітарного режиму на території Казахстану було розташовано 11 таборів, найстрашнішими з яких вважалися Алжир, КарЛАГ і Степовий. Згідно з даними, загальна кількість засуджених за сумно відомою 58-ю статтею склала близько 4-х мільйонів чоловік. А за даними відомого історика Риючи Медведєва, з 1927 по 1953 роки на території СРСР було репресовано 40 мільйонів чоловік. Майже половина з них були відразу розстріляні. У таборах знаходилися біля мільйона ув`язнених з 15-ти країн світу. До того ж, не забуваймо про те, що жертвами репресій у ті роки стали цілі народи. У Казахстан були депортовані біля восьмисот тисяч німців, понад 120 тисяч корейців, більше ста тисяч поляків, більше п`ятисот тисяч представників народів Північного Кавказу.
Уся географічна карта Казахстану всіяна скорботними і печальними місцями, про що свідчить і карта-схема КАРЛАГівських таборів. Саме у Казахстані було розташовано найбільше таборів страшної системи ГУЛАГ (державне управління таборів).
Столиця КАРЛАГу — Долінка
„Столицею” КАРЛАГу (відділення Державного управління таборів, Карагандинський табір) було селище Долінка. Заснували її переселенці ще у дореволюційний час. Селище нараховувало 1200 дворів. У час колективізації тут утворили колгосп ім. Тельмана. Але в 1931 році влада запропонувала селянам перебратися в інше місце, оскільки територія селища була включена у будівництво в цих краях табору.
Рішення про утворення в Центральному Казахстані філії ГУЛАГу — КАРЛАГу було прийнято 19 грудня 1931 р. У степу Сари-Арка стали поетапно прибувати жертви політичних репресій. Перший етап був чисельністю всього 2567 чоловік, але з кожним роком чисельність їх зростала. Столицею КАРЛАГу стало селище Долінка (33км від Караганди), а воротами — станція Карабас, куди прибували всі в’язні.
У Долінці був навіть дитячий відділ, в якому перебували діти до 3-х років. Їхніх матерів приводили на зустрічі під конвоєм. А ті матері, яких не годували дітей грудьми, бували тут 1 раз на 3 місяці. Сюди ж їх привозили прощатися з тими дітьми, яких розвозили по дитячих будинках.
Уся Долинка була оперезана колючим дротом. Вхід на територію здійснювався за спеціальними пропусками. Всередині табір поділявся ще на дві зони. По кутах кожної — сторожові вишки. Ув`язнені розміщалися по всій території КАРЛАГу.
Режим таборів ГУЛАГу був розрахований на повне придушення і знищення людини. Потрібно було зробити безвладного, роздавленого, безпомічного раба, який механічно їв баланду, спав на нарах і працював. Про нестерпні трагічні умови життя ув`язнених свідчать спогади колишніх ув`язнених, опубліковані на сторінках періодичних видань, а також документи архівних фондів.
Для перековування свідомості ув`язнених у КАРЛАГу проводилася політико-виховна робота. Тут проводився цілий комплекс виховних заходів — від поліпшеного харчування до “вищої міри соціального захисту” — розстрілу, соціалістичне змагання, була добре поставлена агітаційна робота.
КАРЛАГу було відведено 120 000 га родючих земель, 41 000 га сінокісних площ. Довжина території КАРЛАГу з півночі на південь — 300 км, а зі сходу на захід — 200 км. Крім того, поза цією територією були два відділення: Акмолінське, розташоване за 350 км від центру табору, і Балхашське відділення, розташоване за 650 км від центра табору.
На усій відведеній табору величезній території знаходилося 4000 казахських юрт із населенням 80 тис. чоловік, 1200 дворів німецького, російського, українського населення. Після примусового виселення місцевого населення, опустілі землі зайняли численні колони ув`язнених. Вони розтікалися по всій території табору: будували залізницю, бараки для ув`язнених, ферми, казарми для воєнізованої охорони, житло для начальницького складу…
Табірна економіка працювала на розвиток… СРСР
Однієї з головних цілей утворення КАРЛАГу було створення великої продовольчої бази для вугільно-металургійної промисловості Центрального Казахстану, яка бурхливо розвивалася: Карагандинський вугільний басейн, Джезказганський і Балхашський мідноплавильні комбінати. Крім того, для створення і розвитку цих галузей промисловості необхідна була робоча сила.
У 1948 році на базі Джезказган-Лаг, де серед 20 тисяч засуджених було 8 тисяч військовополонених німців та японців, створили особливий табір №4 виключно для „ворогів народу” — Степлаг. 25 тисяч в’язнів утримувалися в шести табірних відділеннях. Саме їхніми силами були побудовані: місто Джезказган, рудний комбінат, Жездинський рудник, місто Балхаш, радгоспи по всій області.
Довідка. Кенгірський „Степлагер” розташований у центральному Казахстані недалеко від Джезказгану. Ця гігантська будова розділена стінами на 4 зони: жіночу, чоловічу, господарську і тюремну. Тобто всередині тюрми були ще тюрми. В зонах утримувалися в основному політичні, вони ж „бандерівці”. Тут було і багато радянських військовополонених.
Про харчування ув’язнених розповідає начальник санітарного відділу Драгун:
«Имеется много заболеваний у заключённых кожной и подкожной клетчатки. Объясняются они в основном отсутствием требуемого внимания к контингенту… По этим заболеваниям лагерь понёс убытков около 700 тысяч человекодней. Причиной этих заболеваний является неудовлетворительное состояние с питанием. Весной и летом кормили контингент некачественной рыбой. Запас мяса на 1953 год был большой, но к лету это мясо потеряло свои питательные и вкусовые качества в силу того, что отсутствует надлежащее холодильное хозяйство…»
У 1952 році в’язні Степлагу виконали будівельних робіт і видали руди на 132 млн. рублів, у 1953 році — на 139 млн. Витрати ж а утримання табору у 1953 році склали 108 млн., отож чистий прибуток склад понад 40 млн. рублів, оскільки на утримання інвалідів ще доплачували з державного бюджету. На той час табір був найефективнішим „підприємством”, оскільки витрати на нього були мінімальні, не потрібно було платити зарплату, та й споживали в’язні небагато. До речі, в оці 108 млн. рублів табірних витрат входили всі витрати на 2-тисячний персонал табірної охорони, адміністрації та обслуги загалом. А вони отримували високу платню і гарні пайки. Утримання ж самих засуджених, включаючи витрати на колючий дріт, ремонт загорожі і освітлення зон прожекторами становило 80 млн. рублів. Однак „трудовые победы” досягалися великою чисельністю і 10-годинним робочим днем. В ті роки в’язні добудовували греблю Кенгірського водосховища і гідровузол, ТЕЦ, збагачувальну фабрику…
Розстріли на Верблюжих пагорбах
У Мугоджарських горах, що за 25 км від Актюбинська, були виявлені захоронення жертв сталінських репресій 1937-38 років. А все розпочалося зі студента Актюбинського медичного інституту, якого зацікавили незрозумілі нічні вогні на Верблюжих пагорбах. Його не зупинили розмови про те, що вогні від „нечистої сили”. Його цікавість призвела до виявлення на пагорбах яму, в якій був людський череп з діркою в потилиці. Коли він почав розкопувати землю, то виявив оправу від окулярів, інший череп, гільзи, поношену галошу, на якій зберігся надпис „Красный треугольник”. В Актюбинському управлінні КГБ знали, що в 1937-38 роках за несправедливим обвинуваченням було арештовано близько 3 тисяч чоловік, а 1046 — розстріляні.
Начальник обласного управління КГБ В. Ф. Налпін розказував: „...чтобы не вызвать подозрения, что все по-прежнему скрывается, мы поставили себе задачу во что бы то не стало найти места расстрелов”. Слідчий з особливо важливих справ Актюбінського управління КДБ підполковник Бауржан Жекибаев, старшый помічник обласного прокурора Віктор Пертыш, прокурор слідчого відділу Амангельды Елимурзаев, прокурор-криміналіст Ержай Харисов вивчення обставин почали з розкопок на Верблюжих пагорбах. Одночасно вони почали збирати речові докази. З ям і печер дістали 80 черепів, 127 кісток. У більшості черепів були сліди від кульових поранень. Вік розстріляних був від 23 до 70 років. В деяких черепах було по чотири дірки, що свідчить про безмежну жорстокість катів.
Розповідає свідок Ж. Оразулов:
„...в пяти километрах от места казни в то время находились подсобные хозяйства и санаторий НКВД. Я там работал комендантом. Среди аулчан ходил слух, что их города на „полуторках” привезут врагов и в этих ямах будут расстреливать. Осенью 1937-го, я тайком сходил туда. Вокруг ям и оврагов все еще валялась верхняя одежда, а на дне — свежая земля”.
Приреченим на загибель нічого не говорили про розстріл. Саджаючи їх на машину, казали: „будете картошку копать”.
Трійка, яка приймала рішення про розстріл, складалася з начальника УНКВД Титова, секретаря обласного комітету ВКП (б) Іночкіна і працівника прокуратури Короткова.
Протягом двох років поблизу Актюбинська в глибоких ямах знайшли свою смерть більше 1000 людей. Таємне стало явним.
Як ховали мертвих у таборах?
Могилою для спецпоселенців, які помирали, був весь степ. В перші роки заснування табору, у степу, холодному і злому взимку, у земляних ямах, куди були оселені спецпоселенці, від голоду вмирали цілими родинами. Життя і робота в КАРЛАГу були жахливими.
Як відбувалося поховання мертвих у таборах Казахстану? Бригади могильників отримували від чергових офіцерів „рабочие наряды”, а потім забирали трупи і переносили їх в табірні морги. Коли накопичувалося достатньо трупів для братської могили, бригада виконувала основну роботу. Робота та була в нічну зміну недалеко від табору. Оточена конвоєм, забезпечена акумуляторами, бригада у вічній мерзлоті вибивала ломами великі, але неглибокі ями.
У цей час інша бригада могильників у зоні під керівництвом старшого наглядача виносили трупи з моргу і за його вказівкою і складали трупи у возах (санях) головами назад. Після такої „укладки” наглядач звіряв написи масляною чорною фарбою на дерев’яних бірках кожного з померлих, на яких було „тавро” кожного. Перевіривши, наглядач сідав біля візника-зека і підвозив покійників до вахти, де їх чекав черговий офіцер. І тут відбувався акт дикого ритуалу: з вахти виходив „натренований” наглядач і залізним молотком на довгій дерев’яній ручці наносив два удари по кожному черепу. Тільки після цього відчинялися ворота табору і „похоронна процесія” направлялася до місця поховання. Покійників вкладали в ямі штабелями, як дрова. Можна тільки собі уявити, з якими почуттями в’язні засипали у братській могилі своїх друзів…
Штрих. За 45 км від Целінограда (сьогодні — Астана) у радгоспі „Целинный” в таборі „ЧСИР” було розташовано кладовище для в’язнів. За колючим дротом перебувало 7,5 тис. засуджених. Коли будували ГРЕС-2, цвинтар… затопили. Його ліквідували за допомогою екскаваторів, а тіла похованих перевезли на самоскидах і поховали у спільній ямі.
Що говорили і писали про репресії у Казахстані?
Ще й нині знаходяться ті, хто стверджує, що жодних репресій не було. Ф.Морозов з селища Долінка Карагандинської області писав: „Заключённых кормили только по нормам — суп, борщ. На обед второе блюдо, и всё мясное… Осуждённые содержались по «личным делам», в которых был приговор и т.д., а не как утверждают «без суда и следствия и по каким-то шпаргалкам».
А «совещание» чи «трійка» НКВС — це суд? І їх „рішення” чи „постанова” — не шпаргалка?
Морозов договорився до того, що „главная тяжесть по воспитанию осуждённых приходилась на партийную, комсомольскую и профсоюзную организации». Про яке «воспитание» йдеться? Вихователями КВЧ (культурно-виховної частини) у таборах були кримінальні злочинці, у кращому разі — „побутовики” (засуджені за крадіжки, халатність), а в більшості — „урки” або на половину освічені наглядачі виховували цвіт інтелігенції, яка сиділа в таборах?!
Про ворогів радянської влади той же Морозов, яких ще є тисячі, каже:
«О том, что в нашей стране до пятидесятых годов свирепствовали враги советской власти, говорят наши многочисленные фильмы. Вот аргумент! То, что у нас после революции 1917 года было много врагов, подтверждается и событиями в Афганистане, где контрреволюция и банды убивают невинных людей. Подобное происходит и в Никарагуа, Анголе, во Вьетнаме и Кампучии… Это отрицать может только тот, кто не хочет правду признать…»
Спогади очевидців
А.А.Белименко, житель Джамбула:
«Я проживал с папой в Успенском. Сама видела, как в суровый январь возили плохо одетых женщин из Долинки в лагерь Батык. Мы с родителями отогревали заключённых в своём доме, кормили картошкой и гарячим молоком! Ох, и ругались они на «проклятого Иоську». Моего отца тогда арестовали и мы с мамой поселились на Спасском заводе. Там в роддом привозили полураздетых голодных деток. Мама варила висель из ячменя им. Но всё же умирали они часто, всё больше от холода и болезней».
Згадує Д.Б.Рибкін з Джамбула:
„Моя трудовая деятельность началась в 1948 году в КАРЛАГе, был радистом одного из отделений. В моей памяти сохранились лагерные отделения, в которых по роду службы приходилось бывать.
Первая группа лагерных отделений находилась в 40-50 км от Долинки: Сарептинское, Самарское, Караджарское, Попарское. Вторая группа отделений находилась в 50-70 км от Долинки: Чуйбай-Нуринское, Жана-Аркинское, Актауское, Коктауское.
Третья группа лагерных отделений находилась непосредственно в самой Долинке: лагерно-санаторное отделение, где были сосредоточены больница, поликлиника, а также имелся участок от этого отделения, где содержались дети; совхозы №№1, 2, 3.
И наконец, на расстоянии 400 км от Долинки находилось Чуйское лагерное отделение, где занимались Овцеводством.
Мне приходилось встречаться с очень хорошими людьми, отбывавшими срок по 58 статье. Это были высокообразованные люди, даже в самые тяжкие годы своей жизни не теряли присутствия духа и надежды…»
Незважаючи на свідчення тисяч жертв радянської системи, досі частина нашого суспільства сумує за втраченим „раєм”, мріє в нього повернутися. Але повернутися можна тільки туди, де був, а жодного „раю” ми не спостерігали. Проте досі окремі „історики” стверджують, що засуджені почували себе в таборах краще, ніж ті, хто був на волі.
„...Дорогие мои, вы выжили и живёте до сих пор только благодаря тому, что были в КАРЛАГе. Зачем говорить о «баланде», которую давали вам в КАРЛАГе, об изнурительном труде под испепеляющим солнцем и в страшный мороз… Нужно совершенно не знать, как в то время жили на свободе, чтобы возводить в страдание то, о чём вы сейчас пишете», — такої думки притримується В.Парфьонов з Алмати.
„...Так вот, свидетельствую: за десять лет пребывания на «сталинских курортах» от Воркуты и Инты до Карабаса в КАРЛАГе мясо я ел только один раз, когда на кондворе сдохла старая лошадь и тушу отдали на кухню «зэкам», — стверджує А.Гордін з Караганди.
Проте можна навести ще чимало прикладів інших думок — сліпих, глухих і божевільних. Немало ще таких сталінських пристосуванців існує і сьогодні, які на „паровозе” летять до комунізму з „винтовкой в руках”. Проте нині вороття туди, де ми були, вже немає.
Забуттю не підлягає
31 травня цього року я з групою членів української громади Караганди, парафіян греко-католицької церкви вшанували у селищі Спаськ тих, хто був приречений „трійками” НКВС за 58-ою статтею на багаторічні страждання. Покарання в катівнях КАРЛАГу відбували такі відомі люди, як письменник Клим Поліщук, художник Сергій Кукурудза, академік Агатангел Кримський.
Тут відбувала останні роки ув’язнення і сестра Степана Бандери. Володимира Давидюк відбувала покарання у Красноярському краї на станції Ришоти. Тут вона пробула довгих шість років. Згодом усіх політичних в’язнів-жінок перевезли до Казахстану в табір „Карабас”. Через певний час Володимиру серед інших відселяють у Спаський табір смерті: щодня тут гинуло 100 людей. У 1953 році Володимиру Давидюк етапують до Москви, де вона просиділа в „одиночці” шість місяців. Тут їй дозволили побачитися з сестрами Мартою та Оксаною. Згодом знову був страшний Спаськ.
Довідка. Володимира Давидюк була звільнена у 1956 році. В останні роки проживала в м.Стрию Львівської роки, де і померла 2002 року.
...У Спаську відбували покарання 40 тисяч військовополонених, а загалом в Радянському Союзі їх було близько 5 мільйонів. Селище розташоване на відстані 30-40 км від Караганди поряд з автотрасою Караганда-Алмати. До 60-х років тут був розташований табір для політичних в’язнів, а в 1985 році на цьому місці була танкова військова частина і дисциплінарний батальйон.
За словами очевидця, табірне кладовище, що недалеко від Спаська, нараховувало близько 800 тисяч могил знищених політв’язнів, в основному українців та прибалтів. У колишній військовій частині збереглися бетонні підземні каземати, в стінах яких вмонтовано ланцюги, котрими кати заковували політв’язнів в „одиночках”. Проте, як засвідчили розкопки, на цьому кладовищі поховано близько двох мільйонів в’язнів. Більша частина кладовища була завалена сміттям, очевидно, ще з часів існування табору. Частина кладовища (приблизно 4-5 га) нагадувала стерню. Замість хрестів стирчали дощечки від продуктових ящиків, на яких були випалені табірні номери в’язнів. Дощечки зігнили, а між ними виднілися людські кості та черепи. Могло скластися враження, що тут не цвинтар людей, а якийсь скотомогильник, розритий звірами.
31 червня цього року на цьому страшному місці відбулося відкриття пам’ятного знаку усім жертвам радянської тоталітарної системи. Нині тут тихо шелестить золота ковила, а безхмарне сонячне небо видається не таким ясним, як завжди. Пам’ятник загиблим у Спаському таборі не один: на місці трагедії встановлено пам’ятні знаки японським, німецьким, італійським, румунським та угорським полоненим. А до знаку литовським полоненим прибула найповажніша державна делегація. Священики різних віросповідань відправили поминальні служби Божі на національних мовах.
Небагаточисельною була українська громада на чолі зі священиком УГКЦ Ростиславом-Романом Маланчуком. Біля пам’ятника українським вони в’язням взяли участь у релігійній відправі. Перший секретар посольства України в Казахстані Лілія Самойлова, яка була присутня на поминальній службі, зазначила, що молодому поколінню трагедія кількох поколінь українського народу відома тільки за книгами та розповідями. А далі ця скромна і красива жінка, відчувши скорботу серцем і душею, просто заплакала і відійшла…
На світлинах:
КАРЛАГ
(вірш невідомого автора)
Караганда – холодная степь, лагеря.
Страшный, безумный Карлаг,
Руками ЗКа построенный ад.
Жизнь здесь для жизни, что ни день, то потеря.
Как не узнавший все это, в это поверит.
В скотских вагонах везли в степь людей.
С каждым прожитым днем, становилось страшней.
Но мчится упрямо состав и горе людское колесами мерит.
Целые семьи сгоняли сюда.
В бескрайние степи твои Караганда.
И нету бараков – в ямах живут,
Зимою здесь многие в холод умрут.
Смотри вон, детишек умерших в тряпицах несут.
Оборван сердца детского стук.
Там по замершей степи голодные дети бредут.
Что-то едят, что под снегом найдут.
Строится быстро далекий Карлаг.
Гордо здесь реет советский флаг.
В темные шахты гонят людей.
Советам нужен угол скорей.
Им бы «буржуев» быстрей победить.
Ради победы свой народ загубить.
Руками несчастных здесь построен советский (с)ад,
Бескрайний и мрачный, злобный Карлаг.
Ветер холодный меж бараков свистит,
В черном тулупе охранник стоит.
Толпой из бараков выводят ЗКа.
За миску похлебки работать пора.
Сколько ж несчастных загубил ты – Карлаг.
В безымянных могилах, в степи все лежат.
Но детские слезы и их матерей
Святою рекою сметут палачей.
Пусть души мучителей к Ироду в гости идут,
Безумство и бурю в аду там найдут.
Не смеем мы детские жертвы забыть,
За души умерших, преклоньше колена, будем Бога молить.
Пусть в мире не будет страданья людей.
И детское счастье пусть будет у наших детей,
А в вольной степи не стоять лагерям.
Степные цветы пусть распустятся там…
Довідка. Михайло Іванович Атаманюк народився 1927 року в с.Кінашеві Галицького району. Здобув вищу педагогічну освіту. Закінчив аспірантуру. Учасник визвольних змагань. Мати загинула в 1949 році в Карагандинській тюрмі, батько — у 1945 році при перестрілці з військами НКВС в с.Нижні Серники. Михайло Атаманюк після реабілітації працював вчителем у школах Караганди, опісля — старшим науковим співробітником у науково-дослідному інституті педагогічних наук, а згодом — інспектором Міністерства освіти Республіки Казахстан. Автор 20 наукових праць. Відмінник освіти Казахстану і СРСР. В останні роки працював у Казахстані кореспондентом газети „Українські Новини”, що дало можливість зібрати багатий архівний матеріал для книг „Україна і Казахстан”, „Криваві сліди української землі”. Повернувся в Україну.
Ватикан: коли час зупинився