Чи ми діждемось Вашингтону з великим праведним законом?

Як повідомляли „Вікна”, з 7 по 25 вересня відбулась навчальна поїздка групи українських громадських лідерів, які здійснюють громадянське представництво в 10 регіонах України, з метою стажування в Інституті Едвокасі, що у Вашингтоні, столиці США. У числі лідерів була й автор цієї публікації — калушанка Лада Маланій. Друкуємо закінчення її розповіді про враження від поїздки.
Переглядів: 388

Про Ван Гога і… шпигунів
Ми нафотографувалися, як малі діти, тішилися кожному пам’ятнику, кожному ведмедику-панді (у Вашингтоні справжня пандоманія)... Ми зустріли те, що не забувається: від будинку ФБР, який здивував концептуальним різноманіттям американських прапорів, до Капітолію – справжнього, не з листівок. Він полонив римською величністю й опускав на землю нас, грішних, з царства небесних мрій риштувальними сходами і розмітками яскраво-оранжевого кольору (реконструкція міста буває і у Вашингтоні, але вона дуже швидко, на очах, завершується. — Авт.).
Капітолій – вісь симетрії Вашингтона. Він розділяє місто на чотири сторони світу і пускає промені вулиць та авеню на всі ці чотири сторони. Скульптор Уолтер, за офіційною версією, переніс модель бані Ісакіївського собору в Петербурзі безпосередньо на верхню частину Капітолію. Жодна будівля в межах міста не може бути вищою за Капітолій. Це закон. І  Відкрив мені його наш Хуан-Карлос Кампос – екс-волонтер Корпусу Миру в Калуші, який зараз обіймає посаду другого директора програми „Партнерство громад” Фундації „Україна-США” у Києві (знай наших! Тобто їхніх!..). Лише частина Вашингтону, яка належить штату Вірджинія має будинки вищі за Капітолій, але, все одно, далеко не хмарочоси.
Номери будинків викарбувані, намальовані, написані, вичеканені – нема жодного однаково виконаного на фасаді мальовничих будиночків та офісних центрів.
Музей Національної історії – це справжнє унікальне національне горище. Так його називають самі американці. Там значки, черевички актриси, яка виконувала головну роль у фільмі „Таємниця країни Оз”. Там старі трамваї та вагони метро, в яких можна уявно, покататися, там фільми про автомобілі і колекції фотографій (ми поптрапили на виставку „Бітлз”).
Бібліотека Конгресу. Комп’ютери замінили первісні концентричні каталоги: така технічна необхідність для книгосховища, що вміщує зараз 75 млн. публікацій на 533 км книжкових полиць.
Національна галерея мистецтв – картини „Дівчинка з лійкою” Огюста Ренуара, „Мадам Мюссе” Вінсента Ван Гога, „Чотири танцівниці” Едгара Дега, „Жінка з парасолькою від сонця/ Мадам Мане з сином” Едуарда Мане. Мамочко! Я бачила імпресіоністів! Все це дарунок Америці ексцентричного мільйонера Ендрю   Е. Меллана. Він так вирішив розпорядитися своїм багатством перед смертю – віддав його суспільству  у вигляді дивовижної галереї.
Східне крило галереї – це модерн, постмодерн, рух крапок і точок, які являють собою гігантський сплав каменю, бетону, металеві конструкції, що символізують кохання, ненависть, свободу і віру. Є ще сад скульптур Хіршхорна – вихідця з єврейського гетто, який у 28 років (як це йому вдалося?) став мультимільйонером. Там взагалі відвал голови!
Джордж-таун – найстаріші квартали молодого всього-на-всього 250-річного  міста. Вокзал Союзу – шедевр греко-римської архітектури. Білий Дім, який, виявляється, став білим лише після пожежі на початку ХХ століття. Всесвітній Музей Шпигунів – лікнеп для початківців у справах контрабанди та розвідки. Наша група пройшла музейний тест на шпигунські штучки одностайно і на найвищий бал. Ми ж вроджено підозріливі та обережні, не те, що наївні та довірливі представники західного соціально захищеного світу.
Якби можна було ще раз завітати до столиці Колиски демократії і була б змога  відвідати тільки одне місце, я б опинилася в Меморіалі Другої Світової війни. Я б обов’язково знайшла напис на гранітній дзеркальній стіні „Freedom is not free” („Свобода не дається за безцінь”) і зробила б це виключно для того, аби виміряти рівень свободи у своєму серці…

Петро Фединський знає про Калуш
У всіх американських неурядових організаціях є вихідці з колишнього Совка! У цьому ми вже переконалися на власні очі. „Інтерньюз” – недержавна інституція, яка досліджує можливості інформаційних технологій для неурядових організацій (НУО), впроваджує програми для вільної, незалежної преси, знаходить найефективніші  шляхи дотику між медіа та громадським сектором суспільства. Там нам компетентно і вичерпно давала відповіді дівчина Маша, колишня киянка, яка вже 14 років проживає у Вашингтоні.
IEP – Інститут Економічної Політики – це така ж неурядова організація, як наприклад, „Соціум-Еко-Арт” чи Союз українок, але бюджет IEP становить 1,5 млн. доларів в рік. Щороку Інститут видає аналітичну книгу (сторінок так на 700), де описує становище економіки в США на основі проведеного впродовж року дослідження. Це дослідження проливає світло урядовим структурам на ситуацію з бідністю та стабільністю в країні. Тобто, стає можливим побачити, які саме фактори впливали на зростання чи зниження безробіття, на підвищення прожиткового мінімуму чи на  збільшення соціальних виплат малозабезпеченим. IEP – незалежна структура, яка не продає дослідження ані комерційним фірмам, ані іншим недержавним інститутам. Проте це абсолютно затребувана і перспективна організація. Тисячі наукових співробітників працюють над програмами IEP. Говорила з нами аспірантка Юля, білоруска за походженням.
Під час візиту до USAID третій директор організації повідомила про те, що наступного року програма донорського фінансування в Україні закривається. Проте обов’язково буде залишено одну українську організацію, яка продовжуватиме справи філантропії та розвитку громадянського суспільства. Прозвучало запитання до кожного з нас 11 представників українського неурядового сектора: „То що ж повинні зробити ми, аби кошти уряду США не були витрачені на, без сумніву, корисні, але без продовження програми, а були примножені й привели врешті до досягнення великої мети?” Це питання ми привезли в Україну, щоб спробувати відповісти на нього нашими конкретними діями.
Конгрес. Це наймонументальніший похід нашої групи на Вашингтонській землі. Його монументальність – у пам’ятності владних коридорів, які такі ж недоступні, величні, помпезні, як і в Адміністрації Президента та у Верховній Раді неньки України. Нам не вдалося відвідати з екскурсією Капітолій, але після шести годин терплячого очікування, ми мали зустріч з двома конгресменами. Одна з них – Марші Каптур – конгресмен з Огайо – портрет якої висить в музеї Національної історії. Це видатний громадський лобі, якій вдалося проштовхнути не один законопроект для громадських організацій. Марші також відповідає за напрямок розширення зв’язків та співробітництва між США та Україною. Вона добре поінформована про події в ході виборчої кампанії на Україні: акцію сумських студентів „Пора!”, сфотографовану на фоні наметового містечка з Ющенком та Юлею Тимошенко.
У Фундації „Україна-США” нас чекав не тільки ланч, а й тепла (Україною повіяло) зустріч з Надією Мак-Конел, директором організації, та Вірою Андрушків, директором проектів Фундації. Калуш знає Віру як директора Вашингтонського офісу програми „Партнерство громад”.  Зустріч ця відбулася завдяки сприянню Хуана-Карлоса Кампоса і моєму кількарічному знайомству з пані Вірою. Мені було трохи не по собі, коли я сама не знала, куди веду групу. Стосунки з діаспорою завжди суперечливі. Чи не буде цей похід  відвідинами для галочки. Сядемо за стіл, посміхнемося стоматологічними посмішками і  будемо розказувати, як у нас погано і як в Америці добре. Не на тих напали! Більш дієвої і активної зустрічі ми не мали!
По-перше, ми спілкувалися українською без перекладачів і „нависаючих”, в прямому й переносному значенні, навушників. Надія Мак-Конел розповіла нам про свою особисту колосальну лобістську практику. Кілька перлин з її розповіді: „Вашингтон — то не Америка! Як і Київ – не Україна”; „Завжди, коли йдете до влади на переговори – не паліть за собою мости!”; „Коли звертаєтесь до влади – будьте не прохачем, а рівним опонентом”.
Наша група вела діалог вільний, цікавий і, головне, корисний. Ми, представники українських НУО, отримали змогу листуватися з офісом Фундації по поверненні в Україну, отримувати найсвіжішу і найцікавішу інформацію від справді живої і сильної української організації в столиці США. Віра Андрушків також організувала нашій групі ще один пам’ятний і не менш корисний візит: на легендарну студію „Голос Америки”. Це урядова студія, яка виглядає найсуперовішим чином. Там, до речі, ще донедавна були туалети для чорних і білих. Але не це суттєво. Ми бачили гігантську кузню пропаганди, устатковану найновішим обладнанням, комп’ютерною відео та аудіотехнікою, найбільшу з тих, які доводилося бачити раніше, і найповніше заселеною журналістами, кореспондентами, аналітиками… Наша група мала зустріч з Петром Фединяком, саме з тим ведучим „Вікна в Америку” для України. От він і спитав наших, за час моєї відсутності, знаєте що: „От ви з України, так? Та ні, ви не з України – ви з Донецька, Чернівців, Рівного – а Україна – це якийсь Калуш, якась Жмеринка . Оце Україна, а не те, що ваші мегаполіси”. Та група переможно заявила: „У нас є людина з Калуша!” І шановний журналіст був не на жарт здивований, як провінція пускає корені до великих справ! Я ж у цей час записувала інтерв’ю в студії №18 з Оленою Нечосіною, директором Одеського благодійного фонду „Дорога додому”, та з Олександром Міклевичем, керівником благодійного фонду „Касталія”. Сподіваюся, що Калуш чув його, а, може, ще почує, бо журналістка, мила львів’янка Уляна, обіцяла повідомити електронною поштою, коли ж наші голоси будуть почуті в ефірі. В інтерв’ю ми вели мову про нашу діяльність в Україні і про перспективи едвокасі.

Ліричний відступ
Тренінги. Музеї. Шопінги. Чи це головне? Вашингтонський неспокій, закрадаючись в кожну клітину дрібним тремтінням, паралізуючи апетит, та що там, потребу їсти, робить тебе полохливою канарейкою. Летіла через два океани в країну мрій. Прилетіла в тиху гавань американської культури, де всі тобі, здається, щиро раді, дають тобі спокій від хаосу та дестабілізації рідного краю. Вчора, коли я стояла під Plasa city на Silver Spring і чекала групу своїх українців, я подумала, що якби зараз рушити в це вечірнє місто, можна було б залишитися з ним, як десятки тих, в білих шкарпетках та нових черевиках, під картонними коробками. Але треба думати про сміття, яке залишилося вдома, про холод і обшарпані під’їзди, що ніяк не стануть домом. Просто, щоб не розридатися по поверненні, дивлячись на несподівано постарілу талановиту маму, на занедбаний відкритий простір доби мого раннього ренесансу.
Пам’ятник Шевченка у Вашингтоні – це пам’ятник молодості, свободі, красі і непереможній боротьбі. „Борітеся – поборете – вам Бог допоможе!” Спілкування у Вашингтоні з тими, від кого не залежить українське майбутнє, не те що надихає – змушує працювати над розвитком громадянського суспільства на рідній землі. Землю терзають то передвиборчі перегони, то безкінечний поділ сфер впливу. В Америці також вибори. Також дебати та політичні гасла двох політичних сил. Але люди більше спостерігають, аніж переймаються. Чому? Від того переможе Буш чи Кері, жодному штатові не стане жити гірше. Не зміниться ані економічний курс країни, ані рівень життя кожного громадянина. Як не дивно, більше тих, від кого залежить, хто переможе на виборах Президента США (не ті, хто рахують, а ті, хто голосують), не переймається війною в Іраку. Багато (може, й більшість) голосуватимуть за діючого Президента.
А що ж ми? На жаль, ми все ще не Вашингтона ждемо з великим праведним законом, а батька чи то папіка, що візьме в руки маріонеткові нитки й розставлятиме нас по сцені, що зветься суспільством. Чому людям більше подобається бути веденими, аніж іти самим? Громадянське суспільство потребує участі кожного з нас, участі в діяльності влади, у розвитку інституту самоврядування, у зростанні спроможності кожного з нас віддати щось добре й корисне взамін на те, що нам дали. Якщо не зважати на цінність цієї філософії, ми так і залишимось споживачами, а значить рабами. І Декларація Незалежності Джеферсона буде для нас лише чужою книжкою – нам своє робить?
А як же тоді заклик Шевченка?