“Технічні” кандидати

Підтвердженням цього є і останні політичні новини: спроба запровадити бар’єр для обрання президента в 50% + 1 голос та провести політичну реформу між І і ІІ туром виборів. Для чого придумано 3 тижні. Приблизно 15 з цих кандидатів є виключно “технічними”, фактично цього не заперечують і переважно сприймаються виборцем позитивно, тобто зовсім не сприймаються. Вони не викликають ні зацікавлення, ні роздратування, і в сукупності навряд чи наберуть 3-4% голосів. Решта претендує на серйозність. Намагаючись все ж хоча б когось зацікавити і можливо звабити, частина з них означує себе як “третю силу” (А.Кінах і Ю.Збітнєв). Зрозуміло, що це — провладні кандидати, завданням яких є побавитись в опозиційність і хоча б 1-2% виборців відколоти від Віктора Ющенка.
Традиційним є сприйняття “третьої сили” як фашистської. Спроби окремих українських журналістів стверджувати, що українська “третя сила” не така, безпідставні. Основа ідеології фашизму — демагогія і популізм. Особливо на це хибує Юрій Збітнєв. І деколи стає шкода, що такого поважного чоловіка, як Анатолій Кінах, втягли в такі брудні політичні ігри. Хоча, з іншого боку, дійсно відповідальна людина відкинула б такі пропозиції. Соціальною базою фашизму є маргалізований люмпен, який втратив чи втрачає зв’язок з певним соціальним середовищем, чітко себе не ідентифікує, заздрить чужому багатству, не конче хоче працювати і хоче, щоб хтось сильний і жорстокий визначив для всіх місце, встановив ієрархію. В Україні “третя сила” інспірована олігархами (евфемізм, який ми застосовували для осіб, прізвища яких переважна більшість добре знає), тобто людьми заможними (не рідко доларовими мільярдерами). Але як свідчать їх політичні уподобання, душа їх так і залишилась маргінальною. Знання, кваліфікація, конкуренція, демократія і навіть багатство для них багато не важать, основне — сила.
Олександр Омельченко теж претендує на роль “третьої сили”. Але це вже сила анархічна. Він є прямим духовно-ідеологічним спадкоємцем Нестора Махна і усієї української отаманщини, що завжди найбільше докладалась до руйнування держави. Нестримна енергія, харизматичність при повній відсутності зацікавлень ширшими перспективами — географічними, історичними, культурними, що виходять за межі його хутора чи степу навколо Гуляй-Поле.
Наступна група — “ліві” кандидати. Петро Симоненко знову виявив себе у звичайному амплуа захисника влади. Досить епатажно виглядають заяви про “опозиційність” з уст людини, якій Леонід Кучма найбільше персонально завдячує своїм президентством. Перший раз — пряма підтримка, другий раз — “технічна”, зображення ролі “поганого” слідчого, замість якого краще обрати “хорошого”, тобто Кучму.
Олександр Мороз виконує роль реального кандидата від влади, яку чомусь майже усі приписують Вікторові Якуновичу. Мороз — людина досвідчена і добре усвідомлює провокативність своєї ролі. Чому це він робить — чи з несприйняття України як незалежної демократичної держави, чи через хворобливе самолюбство і честолюбство — достеменно невідомо, та це і не суттєво. Основне своє завдання — відбирати голоси у Віктора Ющенка, він виконує. Крім того, його претензії на вихід у другий тур не є голослівними. Якщо влада і буде займатись масштабнішою фальсифікацією результатів виборів, то тільки на користь Мороза, розуміючи, що другий тур між Ющенком і Януковичем для неї повністю програшний.
Скептикам щодо такого перебігу подій прошу згадати поведінку Мороза протягом останнього часу, фанатичну наполегливість щодо політичної реформи, завдяки якій він сподівався стати президентом, навзаєм зробити Кучму прем’єр–міністром (а швидше за все — Віктора Медведчука) з реальною владою. В цьому особисто мене найбільше цікавить позиція Юрія Луценка: чи він поділяє такі плани свого шефа.
Найбільшим розчаруванням теперішньої виборчої кампанії можна назвати Віктора Януковича. Незважаючи на ті фантастичні рейтинги, що він демонструє, справа не в тому, реальні вони чи ні. Справа в ньому особисто.
Вже всі зрозуміли, що життя Януковича складалося не просто. Це дійсно повинно було його загартувати, зробити людиною нехай не ідеальною, але вольовою, самодостатньою. Насправді ж ми бачимо повну відсутність цих рис. Свідченням цього є та легкість, з якою він згодився бути «технічним» кандидатом, брати на себе брудну роботу у протистоянні з Ющенком і розчищати дорогу для Мороза, «білого і пухнастого», який знову попробує реалізувати командно-адміністративну систему, померти якій ніяк не дає чинна влада, що знову спровокує інфляцію, зупинку виробництва і безробіття.
Таким чином, реально владі, що прагне встановити тоталітаризм, при якому вже неважливо буде, на якій мові говориш, до якої церкви ходиш і чи маєш серйозний бізнес, чи скромні заощадження на чорний день, бо вони “уже будуть не твої”, протистоїть Віктор Ющенко. Кожен неупереджений повинен усвідомити: його свободу, його життя, його майно забезпечує тільки перемога Ющенка, і бажано ще в першому турі. Усі ходимо під Богом.