Україна і Діаспора. Діаспора і Україна. Століття розлуки

Цей лист редакція отримала кілька місяців тому, коли калушанин начальник управління освіти нашого міста Олександр Челядин повернувся з поїздки у складі офіційної делегації в Канаду. Тоді ще лист видавався не на часі. Нині ж, коли впевнено постає нова Україна, думки представника діаспори постають у новому світлі.
Переглядів: 379

Україну Бог наділив красивим краєм, але те стратегічне багатство, яким володіє Україна (родючі землі, вигідне географічне положення на євроазіатському континенті, чудовий клімат, вихід до моря. наявність багатьох корисних копалин та інше), протягом сотень років були причинами багаточисельних навал завойовників, інтервенцій, війн, репресій, насильних переселень, голодоморів. Мільйони  українців покидали Україну, шукаючи іншої долі. Так за століття виникла багатомільйонна українська діаспора у всьому світі.
Столітні мрії про єднання здійснилися 13 років тому, коли Україна стала незалежною. В перші роки незалежності, під цим враженням та з жовто-блакитними прапорами і тризубом, діаспора і Україна перебувала в стані якоїсь ейфорії і, як показав час, суцільних ілюзій. Після перших обіймів наступив аналіз.
Як з’ясувалося, всі мріяли про самостійну Україну, але бачили її по-своєму. Після більш як десяти років існування України як держави, до багатьох прийшло розчарування. Особливо для діаспори. Не про таку Україну діаспора мріяла і боролася, не за таку Україну виходили на площі мільйони людей.
На жаль, сьогодні ми маємо три сторони: Діаспору, Україну і офіційну Україну.
Якщо між першими двома існують проблеми, то вони з часом вирішуються і приходить розуміння. Але для офіційної України існують проблеми як всередині самої України, так і з основною частиною діаспори. Офіційна Україна будує „свою” Україну, незалежну від своїх громадян. Як результат — за роки незалежності мільйони громадян України покинули її і продовжують покидати. З’явилась так звана четверта хвиля.
Ті політично-фінансові сили (чи інші), які організували і провели приватизацію та прийшли до влади, не розуміють, що сидять на гілці, яку самі пиляють. Всі їхні приватизовані підприємства можуть стати своєрідними пам’ятниками, як єгипетські піраміди, на яких нікому буде працювати. Вже сьогодні в Україні існує великий дефіцит кваліфікованих кадрів.
На початку незалежності діаспора була необхідна офіційній Україні для підтримки політично, інформаційно, а інколи і фінансово. На сьогодні офіційна Україна накопичила достатньо сил і грошей, щоб ігнорувати діаспору. Про це можна судити з висловлювань і дій деяких керівників України.

Чи потрібна Україні діаспора, а діаспорі — Україна?
Але чи це насправді так? Чи потрібна Україні діаспора, а діаспорі — Україна? Діаспора десятки років жила без України, хоч і з тугою за нею, але добре жила. І буде жити (я маю на увазі діаспору в західних країнах). Діаспора чекала і чекає від України,  в основному, моральної і духовної підтримки. При цьому треба відзначити, що роки розлуки зробили своє. Діаспора в основній своїй більшості не розуміла і не розуміє, що таке реальна Україна сьогодні з національного, політичного, економічного і особливо промислового боку. Тільки невелика частина людей в діаспорі зрозуміла, що таке Україна наукова, технологічна, промислова.
Аналогічні проблеми існують і для громадян України. Але часи, коли через відсутність правдивої інформації, реальних контактів було неможливо себе з кимсь порівняти, пройшли. Останні 10-15 років були дуже корисними як в позитивному, так і в негативному сенсі. Перш за все, приємно відзначити, що середній громадянин України за рівнем освіти, ерудиції, професійної підготовки стоїть на одному з найвищих рівнів в світі. На мою думку, основними причинами невикористаних Україною можливостей є:
— недооцінка себе і переоцінка інших;
— невміння реалізувати свої знання і можливості;
— спотворений менталітет по відношенню до своїх обов’язків, до своєї роботи, до своєї країни;
— безініціативність, сподівання, що хтось прийде і все зробить.
Це все накопичувалось століттями через відсутність України як держави. Тому зусилля державних інститутів мусять бути направлені на зміну менталітету народу, відновлення почуття власної гідності та віри у власні сили.
Але я хочу говорити тепер тільки про економічні аспекти. Володіючи величезними науково-технологічним та виборчим потенціалами, кваліфікованими кадрами, Україна не може себе реалізувати ні всередині країни, ні поза її межами. Якщо ми прослідкуємо ситуацію за останніх 10-12 років, то побачимо, що лейтмотив багатьох виступів та висловлювань керівництва України, різних представництв за кордоном, візитів різних делегацій один – дайте нам гроші, кредити, інвестиції, прийдіть до нас та допоможіть нам. Щось знаходиться і хтось приходить, але в основному тільки для вивчення ринку та майбутніх перспектив. Для такої країни, як Україна – це майже нічого. Тобто грошей як не було, так найближчим часом і не буде. НЕ БУДЕ! Але чому, це так — вже інша тема.
На сьогодні в світі нараховується близько 200 великих та малих країн з населенням 6 млрд. людей. Але нам вистачить пальців на руках, щоб підрахувати так звані розвинені країни з загальним населенням 600-700 млн. людей. Сотні країн з величезними природними та матеріальними ресурсами, дешевою  робочою силою дивляться на розвинені країни з надією щось отримати, пропонуючи набагато вигідніші і стабільніші умови, ніж Україна. Тобто,  повторюю ще раз – масовий капітал в Україну не прийде. І це підтверджує історія останніх років.
Який же може існувати вихід?
Вихід з економічної кризи в Україні можливий
Перш за все, треба навчитись заробляти гроші, а не просити їх. Основою основ будь-якого бізнесу є продаж. Можна говорити про бізнес роками, читати лекції  і т. д., але коли немає продажу, то немає і бізнесу. Україна не вміє продавати свій потенціал, свої товари, свої технології і т. д.
Україна досі не може визначитись з напрямком, де і як це робити. Україна має вибір – Схід чи Захід. Схід володіє величезними запасами природних ресурсів, і це дуже добре. Але це не той напрямок, де можна сподіватися заробити великі гроші. Схід теж шукає гроші, а тепер ще й людські ресурси. Західні фінансові ресурси значно більші (і до того ж з кращими принципами ведення бізнесу). Для прикладу, в Північній Америці існує мережа крамниць Wal-Mart. Так-от, фінансові можливості Wal-Mart і бюджет Росії можна порівняти. З одного боку — велика країна, з другого – тільки мережа крамниць.
Повернімося трохи в минуле. Такі країни, як, приміром, Німеччина, Японія, Гонконг, Тайвань, Південна Корея, зробили різкий стрибок вперед, ведучи бізнес в першу чергу з Північною Америкою. Мій вчитель в бізнес-коледжі розповідав, що ще 30 років тому, якщо хтось говорив, що купив японський автомобіль, то з нього сміялися. Сьогодні японські автомобілі найпопулярніші в Північній Америці. З них сміялися, а вони тихенько вчилися і заробляли гроші. В Північній Америці важко знайти місто (навіть рівня найменшого райцентру в Україні), де б не було представництва японської автомобільної чи якоїсь іншої компанії. Цим шляхом пішла колись Південна Корея і тепер — Китай. На сьогодні 60-80 % всіх товарів, які продаються в крамницях Північної Америки, вироблені в Китаї. Деяка частина цих товарів неякісна і на другий день після купівлі просто викидається. Що буде з китайськими товарами через 10–20 років, ми можемо тільки здогадуватися. Але на сьогодні вони тихенько вчаться і заробляють гроші.
Відомо, що жодна країна не хоче пускати до себе іноземного виробника, а навпаки — хоче більше вивозити. За зовнішньою ідилією розвинених країн стоїть невидима, а інколи і видима економічна боротьба. Конкуренція є величезна.
При цьому треба зрозуміти, що ніхто не прийде в Україну, не піде по заводах і фабриках, шукаючи товар для купівлі. Світовий ринок перенасичений. Виробник мусить сам іти до покупця, шукати його, переконувати його купити саме його товар. При цьому на перший план виходять: ціна, якість і стабільність постачання. Для цього треба стати поряд з акулами бізнесу, і почати вчитися продавати свої товари. Зрозуміло, що цьому не будуть раді. Ніхто не хоче мати ще одного конкурента. Але Україна мусить руками, ногами, плечима відкривати ці двері, ввійти, стати разом з акулами бізнесу і сказати: „МИ ПРИЙШЛИ”.
На Заході в бізнесі є позиція №1 – це продавець, людина, яка першою зустрічає потенційного покупця, проштовхує товар на ринок. Вміння продавати доведене до рівня мистецтва. Йде відбір таких людей, а потім тренування. Найбільша проблема для будь-якого бізнесу — пошук таких людей. І це є золотий фонд бізнесу. Найкращі продавці отримують дуже великі гроші і компанії прагнуть отримати їх за будь-яку ціну. За статистикою, 20% таких людей в будь-якому колективі приносять 80% прибутку, інші — тільки 20%. Україні потрібні такі люди на всіх рівнях. Це мусять бути не просто торгові представники, а „тигри в лисячій шкірі”. Це повинні бути сотні, тисячі людей, які займалися б маркетингом для українських підприємств, рекламували їхню продукцію, проводили презентації, виставки, семінари, налагоджували контакти і т. д. І єдиним критерієм для будь-якого українського представництва за кордоном (на сьогодні) мусить бути принцип не скільки ти знайшов інвестицій (тому що не знайдеш), а скільки ти продав українських товарів, скільки контактів налагодив між підприємствами, скільки зробив презентацій, виставок і т. д.

Україна має відправити за кордон свій бізнес-десант
Зрозуміло, для України, як молодої держави, це завдання зараз важке через:
— недостатню кількість людей, які б могли це робити;
— незнання західного ринку і його правил гри;
— мовний та психологічний бар’єри;
— незнання менталітету людей, які проводять бізнес на Заході;
— відсутність контактів і невміння налагоджувати їх;
— проблема отримання віз для громадян України в деяких країнах.
Перед Україною стоїть величезна робота, яка розрахована не на один рік. Я маю на увазі організацію своєрідного бізнес-десанту за межі України. Це буде вимагати людських, матеріальних ресурсів та часу. На мою думку, в Україні вже є підприємства, які можуть дозволити собі таку роботу. Це під силу Україні як державі, Спілці малих підприємств і т. д.
Україна вже має свій десант за кордоном. Це українська діаспора. (Велику роль у успішному просуванні Китаю на Західний ринок відіграє китайська діаспора). Україна – єдина з колишніх республік Радянського Союзу, яка має величезне багатство – багатомільйонну діаспору по всьому світі. Це в більшості люди, які живуть в розвинених країнах  і яких ситуація в Україні виганяла, виживала останніх 100 років. Це люди, які щоб врятувати своє життя, життя своїх дітей, мусили покинути свою батьківщину. Але вони змогли зберегти і виховати у своїх нащадків велику любов до України. Діаспора заснувала велику кількість різних українських інституцій за кордоном: школи, інститути, церкви, газети, мережа різних організацій і т. д. Фактично діаспора побудувала свою Україну поза межами самої України, зберегла мову, традиції, культуру, релігію, а головне — любов до України. Діаспора накопичила великий досвід життя на Заході у всіх сферах: політиці, економіці, бізнесі, юрисдикції, культурі і т. д. Майже в кожному місті, де є українська діаспора, існує об’єднання українських підприємців та промисловців. Тобто, Україна має вже свій „економічний десант” за кордоном. Об’єднання цих двох сторін, України та її діаспори, може дати великий результат. Але, перш за все, офіційна Україна мусить змінити своє ставлення до діаспори, бачити в ній прихильника, а не ворога.
На сьогодні офіційна Україна ігнорує діаспору, а діаспора – офіційну Україну.
Але я веду мову не про ті сили, які й досі виживають своїх громадян зі своєї країни, а про мільйони людей, які не мають роботи, надії на краще і змушені залишити родини, країну в пошуках кращої долі.
Про які інвестиції може йти мова, якщо робоча сила залишає країну? Хто буде повертати інвестовані гроші через 5-10 років? Збільшення експорту з України створить додаткові робочі місця, дасть гроші.
Тепер слово за Україною, за її підприємствами, областями, які хочуть розвивати їх експортно-імпортні можливості. Але це мусить і буде розвиватись тільки на взаємовигідних умовах. Чи будуть при цьому проблеми? Будуть! Будуть помилки, невдачі, втрати, непорозуміння, але це є нормальний процес вперед. Але будь-який негативний результат є досвідом.
Підприємства України мусять самі прийти і рекламувати себе і свою продукцію через свої представництва за кордоном так, як, приміром, це робить „Тойота”, „Хонда”, „Хюндай”. Майже в кожному місті Північної Америки вони мають по декілька крамниць, які займаються рекламою, продажем і сервісом їхніх товарів. Те ж саме мусять зробити і підприємства України з допомогою діаспори. Іншого шляху я не бачу.
Практичне втілення цієї ідеї в життя може йти декількома різними шляхами, якщо буде бажання і можливості окремих зацікавлених сторін, груп або людей. Для цього:
— почати роботу зі створення бази даних зацікавлених в цьому сторін і підприємств в Україні;
— визначитись, хто буде проводити цю роботу в Канаді;
— через існуючі українські (і не тільки) засоби інформації провести рекламну роботу на кшталт: конкретне підприємство підшукує свого представника в містах Північної Америки;
— можливе використання інформаційних і кадрових можливостей існуючих українських бізнес-клубів;
— провести роботу по залученню до співпраці студентів (і не тільки етнічних українців), які планують працювати в бізнесі в майбутньому;
— Україною і діаспорою створити (або використати існуючий) центр (колектив), який почав би створювати такі центри по містах Америки (якщо це потрібно);
— почати створення бази даних зацікавлених в цьому людей в Америці.
Тобто приймаються будь-які ідеї, які допоможуть працювати в даному напрямку.
Я розцінюю цей мій лист як перший крок в цьому напрямку і запрошення до дискусії всіх сторін. Це моє бачення ситуації, в якій перебуває Україна, і один із виходів, який допоможе їй зайняти гідне місце в світі і історії.