Те збурення, яке має місце сьогодні на найбільшому виробництві Калуша — ЗАТ „ЛУКОР”, було цілком прогнозованим. Невдоволення працівників тим, що їхню зарплату майже не змінюють з 2001 року, рано чи пізно мало себе проявити: якщо ще чотири роки тому середня заробітна плата на рівні 527 гривень виглядала цілком пристойно і перевищувала середню зарплату середньостатистичного бюджетника у кілька разів, то тепер за цим показником „ЛУКОР” перегнали не тільки переважна більшість виробництв, а вже наздоганяють традиційно низькооплачувані вчителі та медики. Відбулося не тільки падіння престижу роботи на „ЛУКОРі”, донедавна ще бажаної та вигідної. Нині кваліфікованого працівника сюди вже заманити нічим. Навпаки, маємо логічний процес відтоку найкращих кадрів.
Середня зарплата — не показник
Точніше сказати, за тими методиками, які застосовують сьогодні при розрахунку середньої зарплати, виходить тільки узагальнений показник, який не дає жодного уявлення про рівень доходів більшості працюючих. Так, якщо начальник цеху отримує на руки 1500 гривень на місяць, а двійко підпорядкованих йому робітників по 300 гривень відповідно, то вийде, що середня зарплата на трьох становить 700 гривень. Виходить така собі спотворена реальність.
Для того, щоб побачити справжню ситуацію з оплатою праці і не тішитися ілюзіями, що, мовляв, все не так погано, то як мінімум треба змінити саму методику обчислення середньої зарплати. І відповідні методи існують. Полягають вони у так званій класифікації, коли окремо визначається середня заробітна плата для робітників різних категорій, інженерно-технічних працівників, керівництва тощо.
Та, попри застарілу методику визначення середньої заробітної плати, порівняння її на „ЛУКОРі” та інших підприємствах Калуша — найкраща ілюстрація справедливості вимог працівників хімічного гіганта.
Подаємо вибірку даних по середній зарплаті за квітень 2004 р. (на „ЛУКОРі” вона (з врахуванням винагороди за підсумками роботи за 2003 рік). не перевищувала 850 гривень:
Калуський дослідно-експериментальний завод — 1215 грн.;
„Вінісін” — 1072 грн.;
ДП „Калуська ТЕЦ” — 852 грн.;
ЗАТ „Синтра” — 950 грн.;
середня зарплата в Україні — 547,9 грн.;
у промисловості — 704,38 грн.;
у нафтопереробній галузі — 1088 грн.
„Лукорівці” явно не встигають за стрімко зростаючою на інших підприємствах міста зарплатою. І проблема ця виникла не цього року. Принаймні, відставання було помітним ще у попередньому, 2003-у. Так, якщо торік на ВАТ „Нафтохімік Прикарпаття” середня зарплата вже була 842 грн., на Бурштинській ТЕС — 812 грн., то на „ЛУКОРі” люди отримували в середньому 678 грн.
Непристойна пропозиція
29 листопада на засіданні спостережної ради „Лукойл-Нефтехим” прийнято рішення про те, що з 1 січня наступного року тарифи і посадові оклади на „ЛУКОРі” будуть збільшені на 10%. Так само зростає і премія, яка з нового року становитиме 22% від зарплати. А з урахуванням усіх надбавок та доплат, підвищення мало б сягнути 20%.
Ця ініціатива явно запізнилася: 10-відсоткова надбавка, без сумніву, знеціниться приблизно таким же (якщо не більшим) рівнем інфляції, який на наступний рік вже проголосили урядовці. Виходить, надбавка, яку пропонують, є нічим іншим, як консервацією існуючого жалюгідного стану із зарплатою на „ЛУКОРі”. То ж не дивно, що працівники сьогодні об’єдналися і виступили єдиним фронтом з вимогою нормальної зарплати, не гіршої, ніж на подібних виробництвах.
На боці колективу і профспілковий комітет підприємства. До честі останнього, він перестав бути таким собі додатком до адміністрації і своїми виступами демонструє якщо і не еталон поведінки профспілок у кризові моменти, то принаймні напрямок, у якому мали б рухатися організації інших підприємств. Що там говорити, якщо навіть адміністрація не може заперечити проти того, що зарплата має враховувати не тільки фінансовий стан підприємства, а й шкідливість та важкість умов хімічного виробництва для працівників і як мінімум забезпечити нормальний життєвий рівень.
А об’єктивні економічні труднощі, про які на зустрічі з представниками трудових колективів говорив генеральний директор товариства Сергій Чмихалов (держава заборгувала „ЛУКОРу” більше 33 мільйони гривень податку на додану вартість), ніяк не зроблять з чорного біле і акцентів конфлікту на змінять. Проблеми з митницею і з податками — це не більше, ніж проблеми власника контрольного пакета акцій. А люди, які працюють в шкідливих умовах, і при цьому з місяця в місяця їм стає все важче утримувати власні родини, до цього жодного стосунку не мають. Адже є об’єктивні дані зростання об’ємів виробництва з 2001 року. Так, за цей період виробництво поліетилену зросло з 49 тис. тонн до 101 тис. тонн, хлорвінілу — з 73 до 239,2 тис. тонн, соди каустичної — з 53 до 114,8 тис. тонн. Одне слово, люди працюють і за чотири роки виробництво зросло в два-три рази. Але фонд заробітної плати за цей період, на жаль, не змінився (якщо зарплата трохи і зростала, то тільки за рахунок скорочення числа працюючих). Мало того, з року в рік через інфляцію платня середньостатистичного „лукорівця” вартує все менше. Тому ніхто і не сумнівається, що горезвісні 10%, пропоновані зверху, — не більше як насмішка над жалюгідним фінансовим станом переважної більшості трудяг на загалом процвітаючому виробництві.
Зарплату мали підняти ще в серпні
Принаймні, про це йшлося у листі до керівництва ЗАТ від імені профспілкового комітету. Тоді пропонувалося збільшити ставки та посадові оклади на 20%. У відповідь роботодавець затребував… індекси зростання споживчих цін. Статистика, в свою чергу, об’єктивної картини зростання цін не дає, тому тоді справа закінчилася нічим.
Але посилання на дані про зростання цін є як мінімум дивним, і воно аж ніяк не повинно слугувати критерієм визначення зарплати. Тим більше, коли є чітка, встановлена галузевою угодою на 2004-2005 роки тарифна сітка, де йдеться про те, що зарплата визначається рівнем мінімальної зарплати і прожиткового мінімуму. А у цій царині за чотири роки змінилося багато: у 2001-у мінімальна зарплата становила 118 гривень, тепер вона — 237 грн., а у 2005 році має сягнути 262 грн. У 2001-у за допомогою спеціально розробленої методики на „ЛУКОРі” визначили, що базова ставка робітника найнижчого І розряду має бути 207 грн. Ця ставка не змінювалася і з 1 вересня 2004 року, коли черговий раз зросла мінімальна зарплата, а зміни, які запропонували внести до неї з 1 січня, знову ж не відповідатимуть прогнозованим на 2005 рік мінімальним 262 гривням.
Здавалося б, що, як не галузева угода (передбачає з 1 вересня 2004 року мінімальну зарплату не менше як 290 грн.), може бути кращим документом для визначення мінімальної зарплати. Та, зрештою, прикро не те, що на це не зважають російські інвестори („ЛУКОР” працює на давальницькій сировині: отримує сировину, кошти і віддає готову продукцію, тому рівень зарплати визначають і затверджують в Москві.— Авт.), а те, що українська держава не може гідно захистити своїх робітників: наші люди кваліфіковані і гідні отримувати не менше, ніж сусіди. На жаль, сьогодні вони є масою дешевої робочої сили. І порухів з боку держави у напрямку захисту їхніх інтересів поки що не видно.
Робітники погрожують страйком
Якщо мовчить влада — говорять ображені люди. Дещо стихійний і емоційний початок підготовки до страйку (яким погрожують працівники у випадку невиконання їхніх вимог) перейшов у більш спокійну стадію консультацій та зборів трудових колективів на різних виробництвах. Результатом цього процесу має бути висунення узагальнених чітких вимог до роботодавця. Прогнозують, що це відбудеться наприкінці січня. Перший, ще дуже „сирий” перелік вимог до керівництва „ЛУКОРу”, оголосили на людній акції протесту 7 грудня. Серед них є чіткі і конкретні, як вимога про підняття середньої зарплати до рівня 300 доларів США, зменшення різниці у платні між робітниками і інженерно-технічними працівниками, а також зниження до 10% розриву у зарплаті між працівниками однакової кваліфікації.
Є і чисто декларативні вимоги. На кшталт таких, як „профкому забезпечити захист працівників” та „прийняти рішення про переговори на рівні трудових колективів”.
Більшу ж частину висунутих вимог профспілковий комітет вважає несуттєвою, а то й просто непотрібною. Сюди належить такий пункт, як відмова від утримання футбольних клубів та заміна колективу редакції „Калуського нафтохіміка” (від задоволення цих вимог робітники в зарплаті не виграють). Також люди говорили про відставку гендиректора Сергія Чмихалова та вимагали не ділити „ЛУКОР” на окремі юридичні підрозділи (задоволення цих вимог згідно зі статутом — поза компетенцією колективу). Серед вимог є і такі, що мають соціальне спрямування (переглянути вартість талонів на харчування та фонд оздоровлення). Але ж вартість талонів, вважає профком, і так постійно переглядається, а на систему оздоровлення працівників досі ніхто не скаржився. Є і зовсім несуттєві вимоги, які можуть викликати хіба що усмішку: на кшталт „зняти охорону з управління ЗАТ „ЛУКОР” та „забезпечити новорічними подарунками всіх працівників”
А щодо перспективи зупинки заводу, то так далеко заглядати не варто: небезпечне виробництво хімічної галузі, так, як і підприємства енергетики, комунальні підприємства, медичні установи тощо, то про їхню зупинку не може бути навіть і мови. Про це йдеться і в чинному законодавстві України.
Як далеко зайдуть працівники „ЛУКОРу”? Безперечно, наміри їхні серйозні, а запалу до дій (особливо після Помаранчевої революції) більш, ніж достатньо. Але економічний страйк дуже різниться від політичного: тут важливою є готовність страйкарів до тривалих, може і кількамісячних, переговорів, протягом яких, імовірно, зарплати не буде зовсім. То правда, що досвіду економічної боротьби калушани ще не мають. Але вони швидко вчаться. Як би там не було, люди мають твердий намір добитися виконання своїх вимог. Причому, не виникає сумнівів, що обидві сторони конфлікту будуть змушені піти на певні поступки, але „лукорівці” в будь-якому випадку не програють.
Ватикан: коли час зупинився