Мабуть, лише одиниці наших краян не цікавляться нинішньою політичною ситуацією в державі, коли всі погляди спрямовуються до виборчого процесу і подій, пов’язаних з ним. Звичайно ж, така висока політична активність українського загалу дуже тішить, але не слід забувати і про свої буденні справи. А особливо, якщо це стосується тих добрих справ, які ми повинні творити тут, на місцях, а не, скажімо, у Києві. Доброю справою мало б бути і виконання службових обов’язків окремими людьми, що, на превеликий жаль, тепер є великою рідкістю.
У помешканні Марії Левішко ще з порогу у ніс вдаряє затхлий запах грибка, яким покриті чи не всі закутки квартири. Такий „аромат” можна відчути у підвалах, але квартира ж на четвертому поверсі! Про зацвілі шафи, одяг, білизну та інші предмети доволі бідного інтер’єру говорити, мабуть, зайве, бо самі можете собі уявити, які статки має сім’я 57-річної пенсіонерки, з якою тут проживають двоє її дітей-інвалідів і донька з 8-місячною дитиною.
— Обіцянки наших високих начальників гріють лише кілька перших хвилин, — каже господарка квартири Марія Федорівна. — Далі приходить сумнів, а за ним розпач: як в таких умовах жити далі? Їм цього не відчути, бо живуть у зовсім інших оселях, у нових квартирах чи будинках, якими в першу чергу опікуються наші комунальники. Першим дав нашій сім’ї обіцянку міський голова Роман Сушко, коли я приходила до нього на початку квітня. Тоді він сказав, що дійсно розуміє нашу проблему, оскільки моя дочка на той час перебувала у пологовому будинку. „От народить ваша донька дитину — тоді й підшукаємо вам нове і сухе житло”, — сказав тоді пан Роман. Але маленькому Сашкові уже 8 місяців минуло, а обіцяну квартиру „підшукати” ні міському голові, ні його заступникам так і не вдалося. Тоді ж, у квітні, очікуючи внука з пологового будинку, я зробила невеличкий ремонт: побілила стіни, стелю, підфарбувала вікна. Саме тоді до нас прийшла комісія — працівники санепідстанції і ЖЕО. Оглянувши квартиру, вони винесли вердикт: „Вологість висока, але жити можна”. Цікаво, чи прожили б вони у цій „сауні” хоча б тиждень. А ще мене тоді здивувало, що під готовим актом огляду моєї квартири вже були підписи панів Дембича (заступник міського голови з комунальних питань. — Авт.) і Березівського (екс-начальник УЖКГ. — Авт.), хоча насправді жоден з них не переступав порогу нашої хати.
Втративши надію на владу, Марія Левішко почала пошуки іншого житла сама. Знайомі підказали вірогідну адресу у сусідньому 5-му будинку, адже одна з квартир, за їхніми словами, пустувала ось уже більше 10 років. Не гаючи часу, пані Марія звернулася у ЖЕО №4, де їй відповіли, що такими питаннями займатися у них немає права, а відтак — знову до голови міста. І знову у відповідь — обіцянка: „Розберемося!”. „Поки розбиралися, — бідкається Марія Федорівна, — у квартиру заселилися якісь люди. Може, й справжні ґазди, а може, й ні. Попробуйте зараз це вияснити. І тоді я вирішила звернутися до Михайла Вишиванюка”.
На прийом до голови ОДА пані Марія потрапила у вересні. Реакцією на звернення був лист до Калуського міськвиконкому з вимогою допомогти у ситуації, що склалася. Перший заступник міського голови, керуюча справами міськвиконкому Наталія Рожковецька надіслала Марії Федорівні листа, датованого 1 листопада цього року, в якому засвідчила чергову обіцянку: „Враховуючи час перебування на квартирному обліку Вашої сім’ї, стан здоров’я дітей та умови проживання, міськвиконком вишукуватиме можливість вирішення Вашого житлового питання”. Добре, що хоч не вказано було терміни „вишукування”, адже очікування „вирішення” питання не буде таким тяжким та обнадійливим.
— Коли я ходила у житловий відділ, — з неприхованим сумом розповіла донька п.Марії — Алла Литвинова, — п.Оксана Селедець, вислухавши мої скарги, повідомила про єдиний можливий вихід із цієї ситуації. Виявляється, можна заплатити внесок у кооперативне будівництво і згодом отримати нову квартиру. Але де я маю взяти такі гроші, якщо перший внесок становить більше 2 тис. грн.? Як можна пропонувати такий варіант мені, якщо я не маю на що купити своєму Сашкові комбінезончик на зиму? Практично усі гроші з маминої пенсії і з моєї допомоги на дитину йдуть на придбання дитячого харчування, соків і фруктів, адже у Сашка дуже низький рівень гемоглобіну. А ще лікарі радять якнайшвидше перебратися в інше помешкання, бо через таку величезну вологість у Сашка уже проявляються перші ознаки астми. Мій брат, який також тут живе, — інвалід ІІ групи, хворіє туберкульозом. Гарантії уберегти дитину від ще одного лиха немає жодної, бо атмосфера надзвичайної вологості сприяє розвитку багатьох хвороб. Куди звертатися далі? Може, прочитавши вашу газету, хтось таки відгукнеться і порадить, як нашої біди позбутися.
Не знаю, чи крик душі молодої матері, яка самотужки виховує дитину, долине до тих, хто звик роздавати пусті обіцянки. Хотілося б, щоб перед світлим Днем Христового Різдва рука допомоги таки доторкнулася до складної проблеми простої сім’ї.
Ватикан: коли час зупинився