Катерина Ющенко вітала героя з Калуша

Два роки тому в Україні за ініціативи телекомпанії „Новий канал” та газети „Факти” стартував проект „Гордість країни”. В рамках акції відзначають наших співвітчизників — простих людей, які самовіддано, керуючись власними добротою, сміливістю та самовідданістю і абсолютно безкорисливо, не сподіваючись на якісь нагороди та відзнаки, творили справжнє добро, допомагаючи іншим. Тепер, завдяки проекту, про цих людей та їхні, варті захоплення та наслідування, вчинки знає вся Україна.  Серед перших 12 лауреатів звання „Гордість країни” у 2003 році — і калушанин, відомий та шанований далеко за межами нашого міста лікар Василь Питлик.
Переглядів: 615

Тоді на самий Старий новий рік, 13 січня 2003 року, поспішаючи ввечері на термінову операцію, Василь Питлик упав у відкритий каналізаційний люк. Проте, долаючи біль, зі струсом головного мозку, переломом ноги та кількох ребер, знайшов у собі сили і мужність та виконав професійний обов’язок. Таким чином, Василь Михайлович, перемагаючи власні страждання, врятував життя людині…
У грудні 2003 року в якості переможця у номінації „Почуття обов’язку” Василь Питлик за свій неординарний вчинок отримав нагороду на сцені Національного театру ім. І. Франка. Нещодавно, 22 квітня, лікар з Калуша з’явився на сцені цього ж театру вже як ведучий грандіозного дійства — нагородження лауреатів „Гордість країни” 2004 року. Щоправда, відзначення лауреатів спочатку запланували на грудень минулого року, але корективи внесли революційні події президентських виборів. Судячи з розмаху заходу та кількості присутніх на ньому представників влади та знаменитостей, проект набуває дедалі більшого розмаху та популярності. Принаймні, жодне інше свято досі не збирало на одному майданчику стільки гіперзірок. Це, зокрема, геній українського оперного співу Володимир Гришко, силач Михайло Старов, режисер Роман Віктюк, перша леді України Катерина Ющенко, віце-прем’єр Микола Томенко. Співом вітали переможців найяскравіші зірки української естради. Звісно, особливо приємно було побачити Василя Питлика серед цих славетних українців його землякам — калушанам. Цікавими спостереженнями та враженнями від дійства Василь Михайлович поділився з „Вікнами”.
— Насамперед, про сам проект „Гордість країни”. Хотілося б дізнатися, яким чином відбирають учасників до конкурсу, хто цим займається? Адже глядачі можуть побачити тільки його заключну стадію, яскраву „обгортку”  — телевізійне шоу нагородження переможців та розповіді про окремих героїв у програмах новин.
— Ідея відзначати неординарні, часом — героїчні вчинки звичайних простих людей є не новою, але реалізувалася вона тільки у 2003 році. Перший конкурс був, без перебільшення, найконкурентнішим. Річ у тім, що до участі в ньому приймалися усі випадки з часу незалежності України, тобто від 1991 року. На „Новий канал” та на адресу редакції „Фактів” надійшли тисячі життєвих історій. Для того, аби позбавити відбір найяскравіших та справді гідних будь-якої упередженості чи заангажованості, було утворено спеціальну спостережну раду, до складу якої увійшли зокрема співачка Ніна Матвієнко, актор Богдан Ступка, спортсмен Сергій Бубка, музикант Юрій Башмет, письменник Андрій Курков, філософ та історик, академік Мирослав Попович, народний депутат Віктор Пінчук. З усієї маси історій було відібрано 60-70. Тобто, конкуренція на перемогу була близько десятка претендентів на номінацію.
В перший рік конкурс проводився у 8 номінаціях: „Дитяча мужність”, „Видатні приклади відваги”, „Досягнення всього життя”, „Особисте досягнення” та інші. Цьогоріч стало вже на одну менше — не було конкурсу на „Кращого сусіда”. До слова: в номінації „Почуття обов’язку” моя перемога була беззастережною. Якщо подеколи членам спостережної ради було важко визначитися, а в кількох конкурсах було навіть по кілька переможців, то на „Почуття обов’язку” серйозних суперників я не мав.
— Наскільки мені відомо, окрім символу премії — статуетки у вигляді скульптурного зображення жінки, кожен переможець отримав ще й солідну грошову премію…
— Так, розмір премії становив 10 тисяч гривень. З них більше 9 тисяч відразу ж витратив на ремонт підлоги у своєму рідному урологічному відділенні лікарні Калуського ТМО. Гадаю, вчинив правильно, бо те, що прийшло від людей, має людям повернутися.
— Повернімся до подій кількатижневої давнини. Далеко не всі переможці-2003 мали честь стати ведучими урочистого нагородження лауреатів 2004 року. Яким чином вибір випав саме на Вас? До слова: ви виглядали доволі розкуто та органічно на сцені.
— В березні мені зателефонували з Києва і запросили взяти участь в церемонії нагородження лауреатів. Річ у тім, що в організаторів акції виникла оригінальна ідея, аби шоу вели попарно зірка та проста, звичайна людина. Звісно, досвіду ведучого на великій сцені я досі не мав, тому спочатку почувався невпевнено. Так і сказав: „Спробую, але гарантії успіху не даю”. Далі ознайомився зі сценарієм, провів дві репетиції. Насправді, концерт тривав близько 6 годин — вдвічі більше, ніж могли побачити телеглядачі. Але, гадаю, загального враження я не зіпсував.
Адаптуватися на сцені дуже допомогла і Руслана, яка була ведучою зі мною на пару. З Русланою я познайомився ще на концерті у 2003 році і вона сама запропонувала собі до пари мою кандидатуру. Додам, що з нею було надзвичайно приємно працювати: проста, інтелігентна, чудова людина, абсолютно позбавлена вичурності та „зіркової хвороби”. А під час спілкування виявилося, що ми ще й земляки: бабуся Руслани з Конюшок, що на Рогатинщині. А там маю родичів і я.
Під час репетицій мені довелося багато часу провести і з Олександром Пономарьовим та Марічкою Бурмакою. 
Крім „зірок”, на урочистостях я мав нагоду поспілкуватися з людьми, які отримували нагороду одночасно зі мною.  Так, Володимир Мартинець, який сам, після смерті дружини, виховує чотирьох дітей, був ведучим разом з Марічкою Бурмакою. З ним я вже встиг заприятелювати, ми часто телефонуємо один одному.
— Хто з лауреатів-2004 вразив вас своїм вчинком найбільше?
— Усі переможці та їхні історії варті щонайменше окремої публікації. Але всі вони — звичайні люди, і їхні вчинки — людяні та природні. Це і Надія Халімон, яка сама опікується десятьма своїми молодшими братами та сестрами, і студент-медик Іван Бугера, який сівши за кермо некерованого автобуса, врятував життя пасажирам, і Борис Возницький, який протягом 40 років віднайшов та врятував десятки тисяч цінних історичних експонатів. Особливо запам’ятався український шаховий вундеркінд, наймолодший у світі міжнародний гросмейстер та олімпійський чемпіон Сергій Карякін, який переміг у номінації „Особисте досягнення”.
— На відміну від першого конкурсу, де Ви стали переможцем, на урочистостях 22 квітня не бракувало і відомих політиків…
— Загалом „Гордість країни” планувалася і є абсолютно аполітичною акцією. Але, з іншого боку, проект є доволі вартісним, і тим важливішою і ціннішою для нього  є підтримка та сприяння влади. В театрі ім. І. Франка 22 квітня мали бути присутніми і президент Віктор Ющенко, і прем’єр Юлія Тимошенко. Але через державні справи (Ющенко якраз брав участь у засіданні міждержавного утворення ГУААМ) перші особи на урочистостях не з’явилися. Натомість переможців вітала перша леді Катерина Ющенко та віце-прем’єр з гуманітарних питань Микола Томенко. Між іншим, Томенко говорив про те, що потрібно продовжувати пошук простих людей, справжніх українських героїв та ревізувати звання, які щедро протягом тривалого часу роздавалися наліво-направо, часто — за сумнівні досягнення та успіхи. Ще мене приємно здивувала привітність дружини президента: Катерина Ющенко мене впізнала, була чудово поінформована про мене та щиро вітала. Одне слово, у подальшому проект „Гордість країни” обіцяє стати ще масштабнішим, адже тепер він перебуває під опікою української влади.
— Після дебюту в якості ведучого Вас, напевне, вже впізнають на вулицях Калуша. Як прореагували на несподівану популярність Василя Питлика колеги та знайомі?
— Всі, хто мене бачив на „Новому”, загалом зійшлися на тому, що виглядав я непогано і відведену роль зіграв якщо не досконало (важко тягатися з розкутими „зірками”), то принаймні цілком пристойно. Виявилося, що „Новий” дивляться у всьому світі: буквально наступного дня після концерту мені телефонували і вітали знайомі та колишні пацієнти з Іспанії, Португалії, Франції, Німеччини, де я двічі стажувався, та інших країн. Усім, судячи з відгуків, і видовище, і сама акція дуже сподобалися.
— Вітаємо та бажаємо подальших успіхів.