Калуські діабетики знають про клятву…бюрократа

У травні виповнився рік з часу заснування у Калуші громадської організації „Калуський благодійний фонд „Діабетик”. Створена вона була для того, щоб об’єднати людей, чиє життя пов’язане з цією невиліковною недугою, привернути увагу громадськості до проблем діабету, захищати права та інтереси діабетиків, вирішувати питання їх соціальної адаптації. Директор фонду „Діабетик” Віктор Загородній, ініціюючи створення організації, і не підозрював, наскільки складно буде втілювати задумане в життя, чи не щодня стикаючись з нерозумінням нагальних проблем діабетиків та з черствістю місцевих чиновників. Свою першу річницю члени організації зустріли без особливих зрушень у благодійній діяльності. Адже крім бажання допомогти хворим на діабет, людям для реального втілення своїх завдань потрібне, хоча й невелике, та все ж фінансове та матеріальне забезпечення.
Переглядів: 385

— Наші спроби знайти розуміння у міської влади, — ділиться проблемами Віктор Загородній, — інакше, ніж митарствами, не назвеш. Скільки разів ми не зверталися до міського голови та його заступників — завжди натикалися на глуху стіну повного нерозуміння суті проблем діабетиків і відвертого небажання хоча б на мізинець нам допомогти. Адже вимоги у нас не такі вже й позахмарні: виділити для нашої організації якесь приміщення, де б ми змогли створити своєрідний центр соціальної адаптації дітей, хворих на діабет, і, при можливості, посприяти у оснащенні такого центру необхідною оргтехнікою, завдяки чому ми б мали змогу створити базу даних про діабетиків нашого міста, оперативно зреагувати на виникнення певних проблем з медикаментозним забезпеченням. На превеликий жаль, нам наразі доводиться констатувати неприємний факт: якщо до проблем діабетиків влада прислухається, то лише не в наш час і не в нашому місті.
Днями відбулася зустріч кількох ініціативних членів фонду „Діабетик”, на яку вони вирішили запросити і журналіста „Вікон”. Зустріч відбулася за філіжанкою кави у кафе „Бонаві”. І це не дивно, адже зазвичай члени організації проводять свої зібрання саме у кав’ярнях, зрідка — у власних домівках.
— Приміщення нам потрібне не тільки для того, щоб ми мали де зустрітися, — каже Віктор Загородній. — В першу чергу, ми хочемо створити кабінет самоконтролю хворих цукровим діабетом, в якому кожен, хто цього потребує, зможе дізнатися про новинки у лікуванні його недуги, знайти відповіді на запитання юридичного характеру. Тут же можна було б і запропонувати діабетикам засоби самоконтролю, адже не в кожного є можливість придбати, наприклад, новий глюкометр (визначник вмісту цукру в організмі), найдешевший з яких коштує не менше 300 гривень. Врешті, тут знайшли б підтримку і ті діабетики, які переходять межу до самостійного дорослого життя. Адже держава піклується про хворих лише до настання 18-річного віку, забезпечуючи їх безкоштовним інсуліном та засобами самоконтролю. Далі у житті кожного діабетика настає момент, коли за себе і своє здоров’я необхідно боротися самотужки. Не кожен має достатнє матеріальне забезпечення, не кожен може витримати соціальних навантажень, які завдає реальність, а тому існування такого центру є цілком нормальним явищем для цивілізованого світу.
Мабуть, до цивілізованого світу, про який мріє Віктор Загородній, нам ще дуже далеко. Якщо у Європі цукровий діабет вважається способом життя, то в Україні про нього говорять лише як про одне із захворювань. Кожна окремо хвора людина, кожна сім’я, у якій є хворі на діабет діти, — це окрема ланка суспільства, яка живе своїм окремим життям. Щоб спільно вирішувати постійні проблеми, зрештою, знайти близьких  товаришів і було створено фонд „Діабетик”. Щоправда, не всі діабетики чи їхні родичі усвідомлюють те, що діабет має стати способом життя. Але завдяки ентузіазмові та ініціативності членів організації з часом число зневірених у потрібності діяльності фонду постійно зменшується.
Антоніна Іваськів:
— Моїй донечці Христинці 14 років, 7 з яких її переслідує ця тяжка хвороба. Звістка про те, що Христинка захворіла на діабет мене просто приголомшила. Спочатку дитина різко почала втрачати вагу: в 6-річному віці вона важила лише 17 кг. Була підозра на наявність в організмі глистів, але поки їй робили аналізи, ставили діагноз, то до лікарні мені довелося нести донечку на руках. Чотири місяці лікарі виводили дитину із коматозного стану. Зараз Христинка мусить лягати в лікарню по чотири рази на рік, щоб підтримувати в нормі життєдіяльність організму. Крім необхідних інсуліну, засобів самоконтролю, дієтичного харчування, дитині потрібна і увага до неї оточуючих, адже вона, як і її однолітки, хоче жити і насолоджуватися повноцінним життям. Якщо держава забезпечує безкоштовними медикаментами, то на інші витрати їй просто начхати. А життя діабетика надзвичайно дороге. Хотіла „вибити” Христинці путівку в Миргородський санаторій, який, до речі, є єдиним лікувально-профілактичним закладом для діабетикив в нашій країні. Але ця спроба не увінчалася успіхом. Минулого року через міськрайонну організацію ветеранів Афганістану, членом якої є мій чоловік, написала листа до тодішнього президента Кучми. Незабаром прийшла відповідь про те, що путівку моїй дитині виділили. Проте наш, калуський, Кучма — головний лікар дитячої лікарні, повідомив, що треба з нею трошки зачекати, оскільки вона лише одна на всю область. От і чекаю вже другий рік. Може, до повноліття дочки і дочекаємося.
Марія Романів:
— Моя донька Людмила захворіла цукровим діабетом у 3 рочки. Зараз їй уже 28. Коли Люда була ще дитиною, я думала, що її проблеми зі здоров’ям дуже великі. Коли ж вона стала дорослою — проблеми збільшилися у кілька разів. Добре, що я сама за фахом медик, а тому до сприйняття діабетичної реальності я підготовлена набагато краще, аніж інші. Ми пройшли з Людою усі етапи, починаючи з найважчого. Адже раніше не було таких можливостей для самоконтролю, як зараз. Ендокринологи можуть відрегулювати хіба що дозу інсуліну. Решта турбот про здоров’я лягає на плечі самих хворих, оскільки потрібно постійно визначати рівень цукру в крові і підтримувати свій загальний стан за допомогою глюкометрів, спеціальних тест-смужок та дієтичного раціонального харчування. Якщо дітьми частково опікується держава, то дорослі залишаються наодинці зі своїми проблемами. Лікування і самоконтроль — це надзвичайно дорогі речі. Приміром, найдешевший в Україні глюкометр коштує 300 грн., 50 тест-смужок — 170 грн., один шприц (а їх потрібно використовувати кожного дня) — 50 коп. Необхідна багата на білки їжа (м’ясо, риба) — також задоволення не з дешевих. А тепер порахуйте, чи вистачить 307 грн. пенсії (донедавна розмір пенсії складав 63 грн. — Авт.), яку призначають діабетикам, на нормальне існування. А якщо лягати до лікарні на стаціонар — то додайте до цієї суми ще й оплату за всі аналізи, обстеження, ультразвукову діагностику, не кажучи вже й про ліки та шприци.
— Про стаціонарне лікування я знаю по собі, — підтримує розмову 30-річна Наталя Лаврук, — адже хворію діабетом уже 20 років. Два тижні лікування в обласній лікарні мені обійшлися у 620 грн. Для нормального життя мені необхідно лягати в лікарню хоча б двічі на рік. Але найбільше мене хвилюють не гроші на лікування, а відношення до діабетиків у нашій країні. Нас відносять до категорії інвалідів ІІ групи. Ті, в кого прогресують ускладнення (а це насамперед хвороби очей та нирок), мають І групу інвалідності, як, наприклад, Люда Романів. Тому в мене виникає запитання до нашої влади: чому з такими витратами на лікування діабету ми не маємо пільг за комунальні і транспортні послуги? Скажімо, у Києві громадський транспорт для інвалідів ІІ групи безкоштовний. Чи може Калуш належить до іншої держави? А найбільше мене болить те, що кожні рік-два нас змушують ходити на перекомісію для підтвердження інвалідності. Кому, як не вам, шановні медики, має бути відомо, що діабет не виліковується, а навпаки — з часом прогресує, даючи важкі ускладнення? Чи може ви давали клятву бюрократа, а не Гіппократа?

Створення кабінету самоконтролю хворих на цукровий діабет є для фонду лише програмою-мінімум. В ідеалі калуські діабетики хотіли б бачити не лише кімнату чи кабінет, а просторе приміщення, де б можна було обладнати і спортивний зал, і зал для різноманітних засідань та конференцій. Хоча на даному етапі і програма-мінімум, і програма-максимум видаються не чим іншим, як нездійсненною мрією. Шкода, але такою є наша сумна реальність, коли до проблем діабетиків, які, до речі, відносяться до категорії інвалідів, не бажають повернутися обличчям ні влада, ні суспільство.
Кажуть, що між товариською порадою і дружньо протягнутою рукою є суттєва різниця. За словами членів фонду „Діабетик”, у нашому місті цієї різниці немає лише тому, що немає ні порад, ні допомоги.