Дізнавшись про це від Гімлера і Ріббентропа, Гітлер, як звір, метався по своєму кабінету:
— Я відчуваю свою безпомічність! Мене хочуть посварити з армією, посварити з нацією! Де, коли, кому й при яких обставинах я обіцяв незалежність України, скажіть мені?! Я постійно стверджував, що земля від Одера на схід, аж до Уралу, підлягає колонізації. Ці землі будуть віддані німецьким військовим і колоністам.
Далі фюрер звернувся до Шмундта, свого ад’ютанта, Розенберга та Гімлера:
— Гімлер, по-моєму вам необхідно вилетіти до гауляйтера Коха. Він представляє інтереси партії, а не туманних утопій Розенберга, який говорить, що українці будуть підносити нам квіти. І викликати у Берлін усіх чиновників, які допустили це слов’янське свинство! Винних розстріляти!
Створена українська адміністрація була негайно зліквідована і замінена гітлерівською. В Україні почалися арешти й розстріли. Першим був арештований Бандера, 10 липня арештували Стецька та інших членів УДП, яких негайно заслано до концтаборів смерті.
Терористична гнобительська політика фашистських окупантів в Україні довела в результаті до поглиблення й поширення боротьби українського народу за свою незалежність.
Поневолений народ проти фашизму
А почалося все із невеликих збройних боївок у кількості до 20 чоловік і збройних відділів самооборони до 100 чоловік, які у 1942 році переросли у справжні військові частини. Як стверджує генерал-хорунжий Василь Кук („Коваль”, „Леміш”), який з 8 липня 1950 по 1954 рік обіймав посаду Голови генерального секретаріату Української Головної Визвольної Ради і головного командира УПА у 1943-1944 роках, у відділах УПА нараховувалося до 200 тисяч осіб, з громадськими допоміжними службами (медичні, господарсько-виробничі, харчові, зв’язкові тощо) — понад 500 тисяч.
„Поряд з УПА у західних областях України існувало у 1941 році ще 3 300 осередків (станиць) ОУН, — пише Василь Кук, — у яких було 20 тисяч членів. В наступних роках чисельність членів ОУН. Та їхніх прихильників значно збільшилася.
Національно-визвольна боротьба українського народу за свою незалежність поширювалась, опановувала нові терени, виганяла з них окупантську владу й встановлювала свою.
В бойових групах, крім членів ОУН, також опинилися люди, які співчували деколи різним іншим політичним групам, в минулому деколи до цих груп приналежні, а те ж тут опинилося багато безпартійних українських патрійотів. З цих то причин прийшло до переорганізування всіх збройних відділів у Загальнонаціональну понадпартійну Українську Повстанську Армію…”.
В лавах УПА опинилося багато грузинів, азербайджанців, білорусів, татар та представників інших національностей. Всіх їх зорганізовано при УПА в окремі національні відділи під їх власним командуванням.
Розвал гітлерівської Німеччини ставав щоразу виразнішим, передові ідеї свободи народів і людини, що їх оголосила УПА, притягувала у її лави багатьох втікачів з німецьких таборів для військовополонених та різних допоміжних військових формацій, зорганізованих гітлерівцями з поневолених більшовицькою Москвою народів.
Незабаром новоорганізована УПА відбила 7 гітлерівських і більшовицьких наступів на українське населення Волині та Полісся і обмежила панування фашистів на цих теренах.
У зв’язку з цим командуванню УПА необхідно було займатися також адміністративною діяльністю, економічною, культурно-освітньою тощо.
У 1943-1944 роках актуальною для командування УПА стала також і дипломатична діяльність, а це — переговори з організаціями польського підпілля і представниками Угорщини, Румунії та інших країн. У листопаді 1943 року на Рівненщині відбулася Велика Політична Конференція поневолених Москвою народів і в боротьбу з гітлерівською Німеччиною включились народи Кавказу та Середньої Азії.
Процес державотворення у нових підпільних умовах
На початку 1944 року командування УПА організувало ініціативний комітет, завданням якого було створити верховний політичний орган, свого роду підпільний парламент і уряд, які мали представляти воюючу Україну. Ініціативний комітет складався з 5 осіб: голова — Лев Шанковський, члени — Василь Охримович, Дарія Ребет, Михайло Степаняк, Ілля Сем’янчук. Членами майбутнього верховного органу, який згодом названо Українською Головною Визвольною Радою, мали стати активно діючі українські патріоти, незалежно від їх політично-партійної приналежності, які згідні боротися проти всіх ворогів українського народу.
Головним завданням Ініціативного комітету було підготувати Перший Великий Збір Визвольної Ради. 11-15 липня 1944 року у Карпатах, далеко від непрошеного ока, у лісництві біля села Недільна Старосамбірського району на Львівщині під охороною куреня УПА відбувся Перший Великий З’їзд Визвольної Ради.
Зібралися представники всіх українських земель, причому особливо чисельною були представники східноукраїнських земель. Зійшлися люди різних політичних поглядів, були і представники поза політичних українських кіл. Збори святково проголосили себе тимчасовим українським парламентом і назвали себе Української Головною Визвольною Радою.
Головою Великого Збору обрано відомого громадського діяча Волині Ростислава Волошина, члена бюро проводу ОУН, а секретарем з’їзду — Миколу Дужого.
Великий Збір заслухав доповідь про міжнародне становище, про військове становище, що її виголосив Головний командир УПА, про зносини УПА з представниками інших держав, зокрема про стосунки з польськими визвольними силами.
Після доповідей та дискусії схвалено й прийнято такі документи: Універсал УГВР; платформу і устрій УГВР; текст присяги вояків УПА.
Великий Збір постановив, що місцем перебування Визвольної Ради є українські землі, а за кордон виїжджають тільки окремі члени з окремими дорученнями. Така постанова убезпечувала УГВР від перетворення її в емігрантське представництво, як це було, наприклад, з урядом колишньої УНР, та робило її у політиці цілком незалежною від усяких сторонніх сил.
15 липня 1944 року відбулися вибори голови Президії Визвольної Ради, членів президії, генерального секретаря, генерального судді та генерального контрольного УГВР. Голова президії став перед Головою Великого Збору, поклав руку на український державний герб та почав повторювати слова присяги… То присягав президент України перед усім українським народом.
Члени УГВР, які брали участь у Першому Великому Зборі:
1. Ярослав Біленький;
2. Іван Вовчук;
3. Ростислав Волошин;
4. Іван Гринюх;
5. о.Микола Дужий;
6. Микола Лебедь;
7. Омелян Лопуш;
8. Катерина Мешко;
9. Василь Мудрий;
10. Кирило Осьмак;
11. Зенон Пеленський;
12. Йосип Позичанюк;
13. Василь Потішко;
14. Мирослав Прокоп;
15. Дарія Ребет;
16. Павло Турула;
17. Лев Шанковський;
18. Павло Шумовський;
19. Петро Чуйко;
20. Роман Шухевич.
Члени УГВР, які дали свою згоду на членство в УГВР, але не брали участі у Першому Зборі з технічних причин:
1. Іван Багряний.
2. Євген Врецьона.
3. о.Микола Галянт.
4. о.Олександр Малиновський.
5. Василь Охримович.
Кооптовані члени УГВР:
1. Осип Дяків-Горновий;
2. Г.Зелений;
3. Василь Кук;
4. Петро Федун-Полтава;
5. о.Микола Хмільовський;
6. Роман Кравчук.
Великий Збір вибрав Президента УГВР професора Кирила Осьмака, віце-президентів —професора Івана Вовчука, професора о.Івана Гриньоха і Василя Мудрого, членів президії, голову генерального секретаріату УГВР Романа Шухевича та членів генерального секретаріату.
Ватикан: коли час зупинився