8 грудня 2002 року близько першої години ночі на вул. Будівельників було виявлено тіло чоловіка з ознаками насильницької смерті. На місце події негайно виїхала слідчо-оперативна група у складі колишніх прокурора м.Калуша Юрія Тацюна та начальника Калуського МРВ УМВС Володимира Бойдуника, начальника відділення кримінального розшуку Миколи Кручкевича, працівників обласної прокуратури та міськрайвідділу міліції. В ході проведення першочергових слідчо-оперативних дій було встановлено, що потерпілим виявився водій служби радіо-таксі „056”, 35-річний ветеран-афганець Ігор Бринда.
Виклик диспетчера трохи далі за опівніч, на який квапився таксист на своїй „Ладі”, став для нього фатальним. Переживши усі страхіття нікому непотрібної війни, пройшовши перевалами холодних гір Афганістану під прицільним вогнем душманів і чи не щодня бачачи крижані очі смерті, Ігор Бринда і гадки не мав, що знайде свою загибель на рідній землі від руки звичайного п’яного хулігана.
Дорога до гріха
Михайло народився і виріс у Калуші. Змалечку виховувався у цілком нормальній сім’ї, ходив до школи, мав своїх друзів. Коли хлопець перейшов у шостий клас, батьки переїхали жити до обласного центру, а відтак Михайло, змінивши місце проживання, змінив і своє коло товаришів. Після закінчення школи-інтернату, юнак вирішив вступити у ВПУ №15 в Івано-Франківську, обравши собі майбутню професію водія-кранівника-автослюсаря. Хтозна, як би склалася його подальша доля, якби не знайомство в стінах училища з новими друзями. Саме ця дружба невдовзі привела 17-річного юнака до лави підсудних. Якось, тиняючись містом, кілька молодих та цілком здорових хлопців, серед яких був і Михайло, вирішила напасти на водія приватного таксі і забрати його авто. За цю „невинну витівку” 8 лютого 2002 року Івано-Франківський міський суд позбавив Михайла Н. волі на термін 1 рік і 7 місяців.
У Самборській виправно-трудовій колонії хлопчина мав змогу познайомитися із середовищем неволі, відчути смак тамтешнього життя „по понятіям”, споглядаючи небо через заґратовані віконця та колючий дріт на огорожі. Але довго томитися у колонії йому не довелося, адже уже 11 серпня того ж року Михайло з місця позбавлення волі умовно-достроково звільнився і вже згодом повернувся до рідної оселі. Щоправда, на шлях виправлення хлопцеві ставати чомусь не дуже хотілося. Йому було більше до душі відчувати себе якимось іншим, ніж його пересічні однолітки, можливо, навіть бути хоча б яким не яким, але „авторитетом”. Адже за плечима у нього був цілий „букет” статей Кримінального кодексу, про що при нагоді він не забував усім нагадувати. Чи може темне минуле стати для когось з оточуючих прикладом для підняття авторитету у їх оточуючих — Михайла не хвилювало, а тому він здебільшого тинявся без діла і пиячив за батьківські гроші.
Щоб хоч якось відтягнути сина від хиткої кримінальної стежини, батько Михайла пообіцяв йому придбати автомобіль для початку якоїсь власної справи. Водійській майстерності хлопець вирішив навчитися в одній з автошкіл Калуша, оскільки тут жили його родичі і було багато колишніх друзів дитинства. А наприкінці жовтня права водія уже були в Михайловій кишені, і він з батьком саме обговорював питання майбутньої купівлі легковика, підраховуючи, в яку суму автотранспорт обійдеться сімейному бюджету. Усе складалося досить успішно і про біду, яка знову насувалася на їхню сім’ю, ні батько, ні мати Михайла не могли навіть подумати.
Горілка, геройство, таксі, ніж, убивство…
Саме таким вибудувався страшний логічний ланцюжок дня, прожитого Михайлом Н. 7 грудня 2002 року. Приїхавши з батьками до родичів у Калуш, хлопець трохи побув у дідуся з бабусею, а потім, сказавши усім, що йде по справах, зачинив за собою двері гостинної оселі. Бабуся, бачачи, що її внук іде у морозяну погоду без шапки, дала йому на прощання 20 гривень на обновку. Михайло вирішив цими грошима розпорядитися трохи по-інакшому, придбавши собі пачку сигарет і спиртного. Підігрівшись оковитою, він пішов у гості до свого колишнього однокласника Олександра. Двері відчинив незнайомий хлопець і повідомив, що господаря нема вдома, але він скоро повернеться. Михайлова душа бажала свята, а тому він вирішив почекати Сашка, адже для продовження пиятики потрібні були гроші. Проте його сподівання не увінчалися успіхом, оскільки і у Сашка, і у його двох товаришів у кишенях того вечора було порожньо.
Наступна спроба розжитися кількома гривнями вдалася: Михайло зателефонував до однокласниці, яка жила неподалік, і та погодилася ненадовго позичити йому 25 гривень. До дівчини позичальник пішов разом з Сашком і його товаришами. А коли довгоочікувані купюри зашелестіли у кишені, він гонорово замовив таксі, щоб добратися до центру міста в пошуках пригод та розваг. Свою мандрівку Михайло вирішив розпочати з проспекту Лесі Українки, в одному з будинків якого проживало кілька його знайомих. Побачивши під під’їздом ватагу молодих людей, хлопець неабияк зрадів, адже провести вечір буде з ким. Розплатившись з водієм, він підійшов до гурту і привітався зі всіма. Юнаки з дівчатами саме збиралися до парку відпочинку ім. І.Франка кататися на санках.
По дорозі до парку Михайло запропонував комусь з хлопців зайти до крамниці за випивкою і закускою. А вже через кілька хвилин компанія пила горілку, запивала її пивом і закушувала крекером. Покатавшись трохи на санках, дівчата вирішили йти додому, адже година була доволі пізня. Вечеря на свіжому повітрі ще більше розігріла кров Михайла і його тягнуло до нових пригод. Повертаючись з парку, біля кінотеатру „Відродження” компанію обігнало таксі, і Михайлові раптом дуже закортіло проїхатися в авто. Але ніхто на його пропозицію не відгукнувся, адже ніхто не мав при собі грошей. Та все ж йому вдалося одну з дівчат та її хлопця вмовити покататися з ним нічним містом.
Близько опівночі до готелю „Прикарпатський” під’їхала біла „Лада” ВАЗ-2103, за кермом якої перебував її власник Ігор Бринда. Першим пунктом призначення мав бути проспект Лесі Українки, 14, де водій висадив двох пасажирів, а третій продовжив поїздку в напрямку „посьолка”. Дивна поведінка пасажира, який не називав конкретної адреси, мабуть, насторожила таксиста і він запропонував Михайлові розплатитись за виклик. Лише через два з половиною роки у залі суду правоохоронці почули версію Михайла про те, що далі відбувалося. Але чи так воно було насправді — знає лише сам Михайло, адже тієї грудневої ночі у салоні таксі були лише він та водій.
Не маючи біля себе ні копійки, молодик вирішив податися за фінансовою допомогою до друзів. Залишивши у заставу своє посвідчення водія, Михайло зайшов до одного з будинків на вул. Коновальця, де мешкав його знайомий Олександр С. На суді він розповість про те, що товариш йому відмовив у грошах, і про те, що таксист нібито погрожував йому розправою, а тому для самозахисту він був змушений взяти з квартири Сашка кухонний ніж. Насправді ж версії обвинуваченого та двох свідків, які на той час були у квартирі, трохи розійшлись.
Тієї злощасної години Олександр з товаришем пили на кухні каву. Пізнього та п’яного гостя не радий бачити у себе вдома, мабуть, ніхто. Але на здивовані обличчя хлопців Михайло не відреагував. Він був дуже збуджений, нервовий, бурмотів щось нерозбірливе, а потім забіг на кухню і взяв зі стола кухонний ніж. На запитання і спроби хлопців якось утихомирити гостя, адже в такій ситуації ніж міг слугувати зовсім не для нарізки хліба, Михайло вибіг з квартири, кинувши на прощання: „Хочу шуганути якогось кента!” Хлопці наздогнали його вже на сходах, але збуджений молодик вирвався і вибіг на вулицю.
Коли знервований водій замість грошей почув, що потрібно під’їхати ще на вулицю Фінську, де проживають родичі пасажира, то неабияк скипів. За словами Михайла, таксист почав себе дуже агресивно поводити і навіть вдарив його два рази по голові. А потім звернув в темне місце між будинками, щоб, на думку підсудного, розправитися з ним. Тоді Михайло, довго не думаючи, витягнув з кишені штанів ножа вдарив Ігоря Бринду в груди, а сам, відкривши дверцята, кинувся навтьоки.
Ігор знайшов в собі сили вибратися з машини і піти за допомогою до найближчих будинків, де було світло. Він спробував крикнути, але сили через пробиту праву легеню і втрату крові покидали чоловіка з кожним кроком. Коли мешканець вул. Будівельників, 6 Володимир Макула, почувши дивні нічні звуки, вибіг на вулицю і побачив пораненого, той ще був живий. Але за довгі хвилини, затрачені на пошуки телефону і приїзд карети швидкої допомоги, душа покинула непорушне тіло Ігоря Бринди…
На засіданні Калуського міськрайонного суду, яке відбулося у червні цього року, позиція прокуратури була строгою: згідно зі ст.115 ч. 1 КК України мірою покарання Михайла Н. призначити 11 років позбавлення волі. Cуд виніс вирок трохи м’якший — 10 років і 6 місяців позбавлення волі.
Коли Михайло вийде з тюрми, його дитині виповниться 12 років. Чи зуміє вона адаптуватися у нашому не позбавленому проблем і людської черствості житті з тавром нащадка убивці?
Ватикан: коли час зупинився