Життя без обох ніг

Балкон 3-го поверху будинку на вул. Ковжуна — єдине місце, що напряму пов’язує калушанина без обох ніг Дмитра Головчака з навколишнім світом
Переглядів: 502

Першу ногу Дмитру Головчаку ампутували у грудні 2001 року, другу — у жовтні минулого. Діагноз: радіаційна гангрена. Ось уже майже рік чоловік з дому взагалі не виходить.

— Балкон — це мій пункт візуального спостереження, місце роботи і відпочинку одночасно, — каже 62-річний Дмитро Головчак. — Але не подумайте, що спостерігати за людьми з третього поверху — це якесь особливе задоволення чи надмірна цікавість. Просто у такий спосіб я єднаюся зі світом і це мені додає трохи інтересу до життя. Філософом можна стати і сидячи на балконі.
Дмитро Головчак виріс у звичайній селянській сім’ї у селі Дорогові Галицького району. Коли йому минуло ледь півроку, помер його батько. Змалечку Дмитро звик до роботи, але найбільше він тягнувся до техніки. Тому, закінчивши сім класів, 16-річним хлопчаком пішов на роботу слюсарем Войнилівської сільгосптехніки. Через рік Дмитро Головчак вступив  до Снятинського сільськогосподарського технікуму. Там він познайомився зі скромною дівчиною Ганною, яка вчилася на агронома, і їхнє знайомство незабаром вилилося у пристрасть, а відтак — у, хоч і скромне, та все ж весілля.
Здобувши освіту і попрацювавши кілька років у сільському господарстві, Дмитро Головчак разом з дружиною і маленькою донечкою переїхав у Калуш. Дмитро працював механіком, завгаром. Останнє місце роботи — шляхово-ремонтна будівельна дільниця.
— Якби я тоді знав, що посада головного механіка незабаром відіб’ється на моєму здоров’ї, — згадує Дмитро Іванович, — ніколи б туди не пішов.
У грудні 1986 року Головчака відправили у відрядження за новим грейдером до Брянська на завод дорожньої техніки. Туди за якісною технікою з’їжджалися з усього Союзу і черги були неймовірні. Поїхав навмисне на день Конституції, 5 грудня, сподіваючись, що наплив буде меншим. Але де там!
— Була тоді на брянському заводі начальником відділу збуту така собі Зінаїда Андріївна, — згадує Дмитро Головчак. — Яка ж то була непробивна баба! Підходів до неї найти було просто неможливо. Хабарів тоді не давали — не ті часи були. Та й на „сивому коні” не під’їдеш, бо жінка була вже у літах. Чого я тільки не придумував, як не крутився — добитися бажаного результату ніяк не вдавалося. Через два тижні у Брянськ приїхав мій начальник. Хто ж то, каже, бачив: двадцять днів вибивати грейдер і не вибити. Але при зустрічі з Зінаїдою Андріївною йому було досить однієї фрази, щоб зрозуміти, що справа це зовсім нелегка. Люди по півроку не могли оформити документи. Мені ж вдалося взяти грейдер із заводського конвеєру трохи менше, ніж за місяць. Таки маю певні дипломатичні секрети!
Виїхати з Брянська „Колхідою” з „безцінним” вантажем вдалося 30 грудня. Дмитро Головчак з водієм подивився першу серію „З легкою парою” ще у Росії, а другу вже додивлявся наступного дня, лежачи на своєму дивані вдома.
Місячне відрядження у забруднене Чорнобильською катастрофою російське місто Дмитро Головчак змушений був згадати уже наступного року, коли відчув загальне ослаблення організму. Цей дивний стан лікарі могли пояснити лише дією певної дози радіації. З року в рік завжди здоровий та веселий чоловік почав все частіше занедужувати. А у 1998-му навіть переніс інфаркт і вийшов на пенсію за станом здоров’я. Ще через три роки стала постійно нагадувала про себе права нога: то нестерпно свербіла, то колола у стопі, то неймовірно боліла, ніби хтось зсередини її розривав на шматки. Лікарняне ліжко змінювалося домашнім диваном і навпаки. Лише згодом, після тривалого лікування та масажів, лікарі поставили страшний діагноз: радіаційна гангрена. Дмитрові Головачку ампутували першу ногу.
— Я ніколи не вірив у якісь там віщі сни чи ще щось таке містичне, — згадує Дмитро Головчак. — У дитинстві, коли мені було шість років, мене на полі вкусив великий пес. І не просто вкусив, а таки відірвав шмат м’яса і з’їв. Люди казали, що це поганий знак. Рівно через півстоліття у мене цієї ноги не стало.
А років з тридцять тому йому наснився сон, що біля під’їзду у нього страшенно заболіли ноги. Снилося Дмитру Головчаку, ніби так кричав, що дружина вийшла надвір, взяла його на руки і винесла на третій поверх. Рівно через 30 років чоловік залишився без обох ніг.
— Все-таки радіація — це страшна сила, — каже Дмитро Головчак. — Хтозна, може мене також можна було б зачислити до категорії „чорнобильців”, але я ніколи цього питання не зачіпав і ні до кого не звертався. Не хочу бути схожим на Потебенька, який якось недавно у телевізорі бив себе в груди і казав, що він „чорнобилець”. Не знаю, де він у 1986-му сидів, але не в брянських лісах — точно.
Коли позбувся першої ноги, час загоїв рану. Дмитро Головчак навіть звик до свого каліцтва. Через півроку після ампутації потягом з’їздив на Донбас на могилу свого брата Мирона. Поки брат був живий і у Дмитра були обидві ноги, ніколи не вистачало часу поїхати у гості. Після ампутації ноги відчував нагальну потребу поїхати на братову могилу, прибити табличку до пам’ятника.
— Одна нога — це не кінець життя, — каже Дмитро Головчак. — Я ще собі навіть „Москвича” придбав, „перебрав” мотор, ходову. Але що з того, як наша попередня міська влада мій перший металевий гараж у дворі знесла, а другий так і не дозволила побудувати.
Тоді до Головчака прийшла комісія по будівництву на чолі з колишнім міським головою Романом Сушком і виявила бажання з ним побалакати. У дворі. Інвалід на милицях був вимушений спускатися з третього поверху. Та поки одягнувся і зійшов униз, мер уже поїхав геть.
— Уявляєте, який мене тоді біль охопив? — згадує Дмитро Головчак. — Не фізичний, ні. Душевний. Фізичний ще можна якось перетерпіти. Але як перетерпіти черствість чиновників?
Ударом стала ампутація другої ноги у жовтні минулого року. З того часу Дмитро Головчак має кількох вірних друзів: балкон, інвалідний візок, телефон і пилосос. Нікуди з дому більше не виходить.
Живе разом з дружиною. Донька Світлана з чоловіком та внуками працює і мешкає в Іспанії.
Зараз Дмитро Головчак  порається по квартирному господарству: залюбки готує їжу, миє посуд, ладнає усю побутову техніку, яка є вдома. І все це — на інвалідному візку, який переробив відразу по тому, як отримав його у користування. Адже візок зовсім не пристосований до міжкімнатних дверей: він у них просто не пролазив. Крім того, Дмитро Головчак візок модернізував, адже той був дуже жорсткий у використанні.
Найбільше Дмитро Головчак сумує за машинами. Колись мав „Волгу”. Згодом купив „Москвича”, якого переробив на ручне управління.
Корисним заняттям пан Дмитро вважає читання технічної літератури і свіжої преси, особливо — місцевої, та глибокий її аналіз. Так що все, що діється у Калуші, Дмитрові Івановичу відомо набагато більше, ніж пересічним калушанам. Не оминає увагою і телепередачі, але якщо десь мова заходить про політику, то відразу ж перемикає канал.
— Не довіряю я тим нашим політикам, — резюмує чоловік, — бо вже мені так набридли своїми суперечками і „розборками”. От сидять у Верховній Раді 450 дятлів і не можуть придумати якийсь один нормальний закон, який би захищав просту людину.
Найбільше бракує Дмитру Головчаку живого спілкування зі своїми друзями та знайомими, яких мав на роботі.
Хлопці, може почитаєте у газеті про мене, — каже Дмитро Іванович на прощання, — то дзвоніть, не забувайте. Мій телефон той самий — 2-46-35. Буду радий вас почути, побалакаємо.