І, нарешті, чи не найголовнішою підвалиною суверенного буття українського народу є місцеве самоврядування — тобто право громадян самостійно вирішувати локальні питання життя територіальних громад.
Всього в Україні діють 456 міських, 784 селищних і 10 279 (на Івано-Франківщині — 477) сільських рад. На Калущині органи самоврядування — це Калуська районна рада, 84 депутати, Войнилівська селищна і 27 сільських рад. Муніципальним активом громад району є, відповідно, 27 сільських і один селищний голова, сотні депутатів сільрад, членів сільвиконкомів, численний загін працівників апарату управління сільрад.
Проблем — безліч, грошей — мінімум
Сільські ради — базова і, напевне, найважливіша ланка влади. Адже саме тут, у селах, великих і малих, де всі знають один одного, люди найчастіше зустрічаються з болючими проблемами, що негативно впливають на реноме влади в цілому і місцевої зокрема.
Здебільшого позитивне розв’язання питань, що турбують громаду (зруйновані дороги, розмиті прибережні смуги, холодні заклади і установи, пошарпані народні доми, соціальні негаразди малозабезпечених, убогість адмінприміщень, відсутність елементарного благоустрою території тощо) належать до безпосередніх повноважень сільрад. Однак, через мізерну фінансово-господарську забезпеченість, кожен, навіть найменший крок до врегулювання проблеми, можна сміливо оцінювати як приклад надзвичайної самовідданості та винахідливості сільських голів і небайдужих представників громадськості.
Зокрема, практично кожен сільський бюджет — це виключно кошти на заробітну плату працівників закладів культури і медицини (причому власне кадрові питання клубів і ФАПів, всупереч законодавству, вирішують відповідно відділ культури РДА та ЦРЛ. — Авт.), мінімальне забезпечення оплати праці апарату управління сільради та енергоносії. Все інше — поле для фантазії сільських голів: ходіння високими кабінетами, пошук інвесторів і меценатів, залучення коштів громадян, а дуже часто доводиться перекривати численні фінансові діри власним коштом.
До честі керівників місцевих громад, навіть у таких, не дуже сприятливих умовах, є приклади позитивних результатів діяльності. Наприклад, високо оцінюється громадою участь сільського голови Романни Романишин у газифікації Станькови, Василя Пастуха — у бурхливому будівництві розвідних газопроводів у Кадобній, Віктора Ляховича — у відкритті і забезпеченні нормальної діяльності дитячого садочка у Голині, Петра Кінаша — у продовженні будівництва Народного дому у Підмихайлі, Михайла Савчука — у ліквідації наслідків стихії у Пійлі, велика частка особистої заслуги голови в цьогорічному чемпіонстві футбольної команди Сівки Калуської. Дива винахідливості у пошуках нових джерел фінансування сільських установ виявляють Галина Пукіш (Мостище), Василь Хомич (Вістова), Василь Кучерак (Добровляни),Микола Федун (Копанки).
Місцеві реформації: наявні і бажані
Останні вибори, вперше проведені за пропорційною системою, призвели до певного політичного розшарування у середовищі голів. Природно, найбільше керівників належать до „Нашої України” та БЮТу, КУНу. Однак працюють у сільських радах також представники УНП, НДП, „ЕКО+25”. Через надмірну фракційність втрачено безпосередній зв’язок депутатів районної ради з громадами, але більшість із них тісно співпрацюють з активом сіл, з яких походять.
Водночас новітні реформації у самоврядуванні стали детонатором консолідації активу сільських громад. За одностайним рішенням сільрад відразу після виборів 2006 р. було створено Асоціацію самоврядних громад Калущини „Бандерівський край”. Відрадно, що голови РДА і райради, прихильно сприймають прагнення сільрад до єднання — не механічного, яким погрожували ініціатори „безсмертної” адмінреформи, а добровільного, задля спільних проектів, розв’язання схожих проблем. Віднедавна сільські голови мають можливість приймати участь у роботі президії районної ради, прозорішим стало обговорення різних питань життя району, особливо, що стосується бюджету.
Маючи кожен свій пріоритет проблем, всі переживають за проблеми сусідніх громад: недобудована школа у Завадці, невідкрита амбулаторія у Боднарові, зруйновані мости і кладки, довгоочікуване подання газу у Завій, Яворівку. Залишається проблемою матеріально-технічне забезпечення сільрад, особливо невеликих і, відповідно, небагатих. Численні управління і відділи РДА справно „спускають” численні циркуляри і чекають миттєвого реагування, „журять” за потік письмових та усних звернень. Додають роботи нечисленним співробітникам сільських рад різноманітні служби та інстанції, з іншого боку — дій, а не розмов і паперів вимагають люди на місцях. І все це в умовах хронічного безгрошів’я!
Які ж перспективи? Насамперед, — у спільній, цілеспрямованій, праці над наповненням бюджетів. Будь-яка ініціатива має заохочуватись, а не ставати предметом „пошуку відьом” і нездорових політично-амбіційних ігор. Віриться, що прийде час і „левову” частину зведеного бюджету району (що не має райцентру) становитимуть саме видатки безпосередньо на села.
Спільний обов’язок усіх обранців народу (хоча б на рівні району) впритул зайнятись дорогами (а не кивати один на одного). Доцільно формувати резервний фонд не тільки на рівні району, але і в сільських бюджетах (як і передбачає Бюджетний Кодекс), щоб незначні наслідки стихії селянам, хоча б частково, компенсовувалися місцевими коштами. Бо поки що кожна повінь — це разючий удар по владі: сільські голови бігають, складають всілякі акти-кошториси, чиновники наобіцяють людям „золоті гори”, насправді не дадуть нічого, а потім позаочі звинувачують сільських голів у якихось формальних недопрацюваннях.
Поки остаточно не розбазарені землі (потім знову звинуватять сільських голів) мусить бути вирішене питання її достовірного обліку і регулювання земельних відносин, а це неможливо без введення/відновлення у штаті сільських рад посад землевпорядників. Нарешті, перед громадою за все відповідають сільські голови, а вимоги Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні” про обов’язкове погодження з місцевими радами призначень усіх керівників установ державної форми власності на відповідній території ігнорується…
Може, колись на рівні держави зрозуміють, що основа держави — це її народ. І свою волю вони реалізовують насамперед через органи самоврядування, саме їм треба надати не тільки формальні права, але і реальні засоби для виконання вимог простих виборців. Коли влада стане справді народною, то не жахатиметься смертельно кожних виборів і матиме авторитет у своїх громадян, від села і до масштабів всієї України, чого їм і собі бажаю.
Ватикан: коли час зупинився