Депутат-жебрак зібрав 29 гривень

Стаття 49 Конституції України гласить: „Кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровно-профілактичних програм…”. „Гласить-то вона, гласить. Але для кого і чиї інтереси захищає?”, — запитує калуський пенсіонер, депутат міської ради (фракція БЮТ) 63-річний Ярослав Іваницький.
Переглядів: 327

У понеділок, близько опівдня, під барельєфом Богдана Хмельницького, що на „п’ятачку”, Ярослав Іваницький облаштував собі невеличкий майданчик для акції протесту. Табуретка, милиця, картонна коробка з-під цукерок для збору символічної милостині і табличка на грудях з написом: „Я —український жебрак!!!” — ось і весь антураж цієї несподіваної і, водночас, цілком прогнозованої, як для звичайного українського пенсіонера з ослабленим здоров’ям і 529-ма гривнями державної „подачки” під назвою „пенсія”, акції.
Першим увагу на протестуючого чоловіка звернув якийсь п’яничка, яких на „п’ятачку” завжди багато. Спочатку він, мабуть, спробував долучитися до акції протесту, але за хвилину, побачивши кореспондента „Вікон” з фотоапаратом, вирішив залишитися „у тіні”. Навіть така дрібничка є предметною, адже може слугувати мікроскопічною моделлю нашого суспільства, у якому, незважаючи на декларовані права і свободи „у вільній і незалежній державі”, люди бояться сказати слово протесту.
— Я не маю на меті зібрати гроші, хоча вони зараз мені конче потрібні, — коментує подію сам Ярослав Іваницький. — Я хочу звернути увагу громадськості до того, щоб вони не стояли осторонь проблем загальнодержавних, щоб вони не „варилися” лише у своїх приватних проблемах, не погоджувалися з тими злидарськими умовами нашого існування, які нам останнім часом диктує держава. Ми ж маємо свою Конституцію — основний Закон України, де зазначено, що кожному громадянину гарантовано дуже багато прав: і на безкоштовні охорону здоров’я та освіту, і на соціальний захист, який має забезпечувати достатній рівень життя. Не знаю, для кого ці слова основного Закону писані: чи для Президента — гаранта Конституції, чи для Кабміну, чи для Верховної Ради і тих, хто там „трудиться на благо народу”, а народ їх годує і мовчить. Але те, що Конституція писана не для нас, пересічних пенсіонерів, — це точно. Вірніше буде сказати — не пересічних, а пересічених, перекреслених і забутих.
Скажімо, яким може бути мій „достатній рівень життя”, якщо при 529 грн. пенсії я маю віддати за 14-денний курс лікування на гарантовану Конституцією медицину, як мінімум, 500 грн. Самі розумієте: благодійні внески, пігулки, краплі, крапельниці і навіть за той клаптик пластиру, щоб ним голку до руки приклеїти, треба заплатити. А ще лікарям, медсестрам і санітаркам треба „позолотити ручку”, бо ніхто у твій бік і не подивиться. Але ж я хотів би чимось і харчуватися. На 29 гривень, які залишаються після курсу лікування, не розженешся.

До таких сумних роздумів Ярослава Іваницького спонукав стан його здоров’я, яке погіршується з кожним днем. Минуло уже 4 роки з того часу, як йому встановили діагноз блукаючого ревматоїдного поліартриту.
— Відчував я кожен свій суглоб — так крутило і нило, аж жах. Та найбільше дався взнаки кульшовий (тазо-бедровий) суглоб. Оглядав мене нещодавно професор, похитав головою і так спокійно сказав: „Нічого страшного немає. Просто треба зробити операцію і поставити штучний суглоб. З цим зараз жодних проблем нема. 15 тис. гривень — і ви бігаєте, як молодий!” Тоді я й згадав нашу Конституцію і її 49-у статтю. А заодно і математику, бо, рахуючи свої фінансові можливості і не враховуючи інфляцію, на таку операцію мені треба чекати, як мінімум, два з половиною роки.
Позаторік пан Іваницький спробував звернутися до соцзабезу за матеріальною допомогою і написав заяву. Отримавши на руки 80 грн. соціальної допомоги на лікування (для порівняння: 4 пігулки препарату „Алендрос”, необхідні для місячного курсу лікування його хвороби, коштують 70 грн. — Авт.), чоловік ідею пошуку гарантованого Конституцією соціального забезпечення облишив.
— Я прекрасно розумію, — каже пан Ярослав, — що бажано б було провести таку акцію у Києві і посидіти під Кабміном, Верховною Радою чи Адміністрацією Президента. Може, хтось із „слуг народу” відповів би мені, чому вони за наші податки їздять відпочивати у Баден-Баден, Каліфорнію чи на Гаваї. Якщо б промовчали, я б їм допоміг із відповіддю. Тому, що у нас досі не існує закону про відкликання депутатів. Не справляєшся зі своїми обов’язками перед електоратом, протираєш штани і лобіюєш чийсь окремо взятий бізнес, — прошу дуже: постав державну машину у гараж, віддай ключі від київської квартири і поверни гроші за свої пільги у державну казну. Тоді може би й порядку у країні було б більше.
Першу гривню до символічної скарбнички „українського жебрака” вкинула Зінаїда Матус, яка назвалася пенсіонеркою „Оріани”. Вона, вислухавши причину такого кроку Ярослава Іваницького, щиро йому поспівчувала і шкодувала, що пенсію отримує лише наступного дня. Тоді б і внесок був набагато більший.
— Я маю 42 роки робочого стажу. І до чого доробилася? — резюмує пані Зінаїда. — Добре, що діти допомагають, бо, якби надіялася лише на пенсію, то не знаю, чи могла б оце зараз з вами розмовляти. Я підтримую пана Ярослава повністю і бажаю йому якнайскорішого одужання.
Мовчазна акція протесту Ярослава Іваницького тривала до 15.00. За три години символічного „жебракування” співчутливі калушани накидали у коробку аж 27 гривень і копійки.
І ще два штрихи до повної картини акції.

Хоч і молодий, але з вигляду явно алкоголезалежний калушанин крутився біля протестуючого хвилин з двадцять. Потім підійшов ближче, прочитав по складах напис на табличці і несміливо попросив три гривні „на чвертку”. Ярослав Іваницький коротко відмовив: „На горілку не дам!” П’яничка зменшив своє прохання на гривню, але бажаного результату не отримав. Тоді миттєво вхопив єдину десятку з коробки і так само миттєво накивав п’ятами. „Цікаво, чи хоч за моє здоров’я вип’є?”, — каже пан Ярослав…

До протестуючого підійшов старший чоловік з томиком „Історії УПА” під пахвою. Назвавшись ветераном УПА, але чомусь без імені та прізвища, він почав вичитувати Ярославові Іваницькому нотації на тему вірності українській державі, її святиням (у тому числі — і Конституції), і закликав не ганьбити своїм „не гідним українця вчинком” (акцією протесту — Авт.) нашу державу. Вислухавши докори власника „Історії УПА” на свою адресу, пан Ярослав запитав його: „А як Ви думаєте, пане, якщо б зараз керували державою Бандера та Шухевич, чи допустили б вони таке життя українців в Україні, щоб отакі, як я, сиділи б отут і вимагали своїх конституційних прав?”. Відповіді не прозвучало. Втім, і до коробки не впало жодного „мідяка”.

P.S. Коли номер був готовий до друку, стало відомо, що Ярослав Іваницький вже перебуває у Чернівцях, де йому зроблять операцію зі встановлення штучного суглоба. Бажаємо Ярославу Йосиповичу швидкого одужання!

Довідка «Вікон»
2 січня 1944 року — Ярослав Іваницький народився у м. Калуші.
1958 рік — закінчив сім класів початкової школи.
1958-1962 — вчився у вечірній школі і працював на будівництві майбутнього Калуського хіміко-металургійного комбінату.
Жовтень 1966 року — одружився. З дружиною Вірославою виховали доньку і сина. Має двох онуків.
1971-1984 — художник-оформлювач житлово-експлуатаційної контори.
1984-1985 — працював у м. Волгограді художником-оформлювачем.
1987 — відкрив власну художню майстерню у м. Калуші.
2005 — вийшов на пенсію за віком.