Ярослав Мельник народився у багатодітній родині у с. Бережниці Шляхотській Калуського повіту у січні 1919 року. Хрестив його о. Андрій Бандера, у якого згодом теж народиться син Богдан, який стане з Ярославом Мельником друзями-нерозлийвода. Оскільки був дуже здібним учнем, то більше 200 сімей села зібрали кошти для його навчання у Рогатинській гімназії. Цікаву історію про поїздку у Рогатин залишив на пам’ять житель Бережниці Володимир Манелюк:
„Віз гімназиста на науку у Рогатин Манелюк, родич по бабі Марії. І зламалося колесо воза якраз напроти брами Королів у Войнилові. Поки направлялося колесо, господарі Юліан і Настя Королі запросили хлопців до своєї хати. Почастували.
— Ваша донька буде моєю дружиною, — заявив сімнадцятилітній Славко, коли з Манелюком покидали гостинну хату Королів.
— Та що ви таке говорите, юначе. По гімназії будете великим паном, а моя Антоніна ще школярка. Їй лишень чотирнадцять літ, — мовив Король.
— Ви мене не знаєте. То буде моя жінка”.
Провчившись у гімназії два роки, Ярослав Мельник повернувся у рідне село, де працював вчителем початкової школи. Був надто вимогливим до дітей, але справедливим.
Війна
і любов
З початком війни Ярослав йде у підпілля і працює у повітовому проводі Калущини. За спогадами двоюрідної сестри провідника Марії Базюк, у Мельниковій стодолі було багато зброї: Славко казав, що для боротьби з ворогом. Згодом зброю переправили у Чорний ліс. У 1941 році родину Ярослава Мельника вивозять у Сибір. Вдається порятуватися тільки батьковій сестрі Оксані і братові Василеві. Але останній був вимушений повернутися і допомагати матері на засланні.
З липня 1942 року Ярослав Мельник очолює обласний провід ОУН Станіславщини. Але, з часу серпневої зустрічі 1937 року з донькою Королів, його не покидає думка про дівчину з Войнилова. Через зв’язкового поцікавився: як там Тося Король? Антоніна на той час закінчила вчительську семінарію, працювала.
Хто бачив Роберта, згадують: то була людина надзвичайної енергії та активності. Сон та їжа були у нього на останньому місці. На добу йому вистачало 2-4 годин відпочинку, склянки чаю і сухарика. Славко був дуже говірливий, мав чорні кучері.
Наприкінці жовтня 1944 року у Чорному лісі проводився великий збір Крайового проводу ОУН, який мав на меті виробити тактику боротьби з червоним загарбником. Охороняв збір відділ Гамалії і ще 60 стрільців охорони Роберта. День 1 листопада Роберт пам’ятатиме до смерті і картатиме себе за загибель побратимів. Напередодні командир Різун попередив: у навколишні села — Грабівку, Завій, Яворівку прибуло багато військ НКВС. Готується облава на Чорний ліс. Не послухав поради: у кривавому бою з чекістами загинули 26 повстанців, у тому числі — троє провідників, включно з Гамалією. 4 листопада біля могили загиблих не промовлятиме. Йому залишалося жити два роки…
Ярослав Мельник та Антоніна Король побралися влітку 1945 року у Грабівці у церкві Різдва Христового. Весілля справили у хатині лісника, що на краю Чорного лісу. Гостями були тільки товариші по боротьбі.
Дружина провідника Роберта припала повстанцям до душі. Працьовита, інтелігентна, безкорислива. Була водночас і лікаркою, і друкаркою. Варила їжу. Позаду були три роки навчання медицині у Львові.
Згодом Роберт почув від дружини таку бажану звістку: він буде батьком.
Зима 1945-1946 років видалася дуже важкою. Повсюдно лютувала „червона мітла”. Чекісти великими силами блокували цілі райони, де діяла УПА. Кілька тижнів повстанці Роберта не виходили з криївки, що на горі Яворині, адже навколо були облави, а сліди на снігу могли привести сюди ворога. На щастя, води було достатньо, адже через криївку протікав струмок.
У ніч з 12 на 13 травня 1946 року Ярослав не спав: санітарка Марійка повідомила, що Тося от-от народить. На світанку почув дитячий крик, а згодом — ще один голосочок.
— Друже! Маєте двоє діточок: народився ще і синочок, — повідомила санітарка.
Бункер Роберта шукали 4 дні
21 жовтня 1946 року Роберт отримав вістку, що чекісти полонили пораненого слідчого крайової Служби Безпеки Лимана. Він знав про криївку на Яворині, але у самій криївці не був. Було вирішено у перших числах листопада переходити в інший зимовий бункер.
Лимана мучили цілодобово: пекли вогнем, заганяли під нігті голки. Той не витримав і згодився провести чекістів до місця зустрічі з провідником Робертом на Яворині. Під вечір 27 жовтня чекісти у кількості 300 чоловік були на горі.
— В останній раз я зустрічався з Робертом на цьому місці на початку вересня, — сказав Лиман.
— Якою була погода? Чи були у Роберта і охоронців заболочені чоботи? — уточнював питання майор Костенко.
— Напередодні йшов дощ, але чоботи у них були не дуже замащені.
— Видно, не здалека йшли. Бандитська криївка десь тут!
Чотири доби метр за метром промацували чекісти Яворину, а повстанської криївки не було.
— Ещё раз, ещё! — до хрипоти кричав Костенко. Сам, заляпаний болотом з ніг до голови, носився, як навіжений, по горі.
Криївку Роберта знайшли тільки під вечір 31 жовтня. Провідник наказав затягувати переговори, щоб спалити важливі документи. Підпільники вирішили живими у руки ворогу не здаватися. Ярослав Мельник-„Роберт” та його дружина загинули, як герої.
Син Роберта живий?
Сина і доньку Антоніна і Ярослав назвали Романом і Вірою. Діти росли кволими, часто хворіли. Не вистачало свіжого повітря, молока, овочів, фруктів.
— Я була здоровішою, а Ромчик від народження слабував, — згадує Віра Мельник-Юрочко. — Це і не дивно: яке могло бути здоров’я у новонародженого, коли ми майже рік жили у бункері? Десь за місяць до оточення бункера НКВДистами, мене віддали у село Мізунь на явочну квартиру. Але коли її видали зрадники, то перед захопленням явки мене забрали у село Слободу Болехівську, віддавши у сім’ю Ганни Бучко, яка була вдовою вояка УПА і виховувала трьох доньок. Я стала четвертою, і мене у свідоцтві так і записали — Віра Бучко. Коли мені виповнилося 7 років, до Слободи Болехівської приїхала бригада лісозаготівельників з Войнилова, серед яких був і мамин брат — Михайло Юрочко. Коли з’ясувалося, чия донька, він забрав мене з собою до Войнилова і переписав на своє прізвище.
За словами доньки Роберта, про її справжнє походження знало багато людей у Войнилові. Коли дівчинка пішла до школи, то відчула навіть особливе ставлення до неї однієї з вчительок Ганни Миколаївни Гречух, адже та була найкращою подругою Віриної мами і добре знала про справжнє походження дівчинки. Знали про це і багато людей у селі, але, незважаючи на ті тяжкі часи, ніхто не видав її тодішній владі.
— Мій дід (мамин тато) за Польщі був освіченою людиною і працював начальником пошти, — каже Віра Юрочко. — Коли прийшли „совіти”, діда залишили на державній службі і він працював бухгалтером, бо тоді освічених людей не вистачало. А от бабця потрапила у списки на виселення до Сибіру як куркулька. Але тільки-но ешелон виїхав зі Станіслава, бабці вдалося втекти. Роками вона переховувалася у Болехові, Великій Тур’ї, Брошневі. Дізнавшись про утікачку, енкаведисти шукали її у Войнилові, біля хати пантрували у засідках, але вона не з’являлася. Тоді діда забрали в тюрму, розташовану на той час у підвалі войнилівського костьолу. Там його катували, випитуючи, де його дружина, але він нічого не казав, бо й сам не знав. Так його і замордували у тій тюрмі. А бабця повернулася додому лише після смерті Сталіна.
Переслідувань зазнав і мамин брат — Михайло Юрочко, який мене виховував. Але оскільки він був на фронті, а після війни робив у колгоспі, то й уваги йому приділяли менше. Та і разом зі мною у нього було восьмеро дітей.
Коли Віра підросла, то лише тоді довідалася від бабці, що у неї був братик-близнюк і ким були її мама і батько.
— Пам’ятаю, як деколи у дитинстві була неслухняною, то бабця мені казала: „Ти, Роберте впертий!”, — згадує донька Ярослава Мельника. — Я тоді і гадки не мала, що означає то слово „Роберт”. Видно, за характером я бабі дуже нагадувала її зятя — мого тата. Коли я підросла, то вирішила знайти бодай якийсь слід, який би відкрив мені долю мого брата Романа. Хоча і баба, і люди у селі казали, що він помер маленьким ще до смерті моїх батьків. Кажуть, що мама, переодягнувшись циганкою, несла його, хворенького, від самого бункеру лісами аж до Суботова Галицького району, де мешкала її колєжанка — місцева вчителька, щоб віддати їй на виховання. Але чи донесла його живого, чи ні, так ніхто і не знає. На місцевому цвинтарі і сліду нема, адже тоді забороняли на могилах вивішувати будь-які таблички. Та мамина колєжанка своїх дітей не мала, але виховувала прийомного сина Михайла. Коли вона померла, то Михайло як поїхав на роботу десь на Північ чи у Сибір, то так там і залишився жити. Але де саме він перебуває — не знає ніхто. Чомусь у душі я надіюся, що це не Михайло, а мій брат Роман. Якби хоч фотографія його збереглася, то можна б було впізнати за зовнішністю, бо він же — близнюк.
Родину Ярослава Мельника повністю вивезли у Сибір. Багато хто там і залишився на постійне проживання. Сестра Роберта — Оксана, якій пішов уже 82-ий рік, мешкає у селищі Гощі Рівненської області.
— Відколи віднайшли залишки бункера на горі Яворині, то я щороку приїжджаю туди, — каже Віра Юрочко. — Приїжджала на Яворину і татова сестра, але зараз уже їй здоров’я не дозволяє.
З дня на день Віра Юрочко очікує народження онука. Може, Ярослава чи Роберта?
Використані матеріали книги Миколи Когута „Герої не вмирають”.
Ватикан: коли час зупинився