Скупі дані зберігають документи про наше місто часів ІІ Світової війни. Що бачили і відчували прості калушани тоді? Чим жили у роки окупації? 1996 року вийшла друком книга колишнього директора торговельної школи нашого міста Дмитра Гуцуляка „Чи сказав правду вітер?”, доля якого закинула у Канаду. У спогадах ідеться про Калуш часів війни. Автор проймається головною думкою: людина має залишитися людиною за будь-яких обставин. Подаємо з незначними скороченнями першу частину зі спогадів Дмитра Гуцуляка.
Початок війни з Німеччиною. Прихід мадярів
Вдома довідався, що НКВД розпочав арешти в місті й повіті, тож довелося ночувати не в хаті, а в комірці. Зі своєї комірки майже не виходив аж до приходу німців, точніше мадярів.
Большевики вибралися з Калуша досить несподівано (в домі лікаря Жовніровича енкаведисти навіть залишили недоїдену зупу). Негайно по цьому, ще до приходу мадярів, у місті організувалася українська влада на чолі зі старостою — директором моєї школи Омеляном Сливкою. Він уже за радянської влади належав до ОУН Бандери. Туди ж входили шкільний інспектор Шлемкевич (заарештований опісля большевиками), колишній учитель Банах, також інспектор, — але цей відчув, що і його можуть заарештувати, тож пішов у ліс і з’явився аж під час відступу большевиків. Останні схопили та вивезли його дружину з дітьми. Ця подія дуже пригнобила калушан, і багато хто (і я в тому числі) засудили цього вчителя.
До мене ніхто ні за чим не звертався, а тому, щоб не стояти осторонь, зголосився я до знайомого кооператора Ярослава Рубчака (батько сучасного поета-модерніста Богдана Рубчака). Він призначив мене до крамниці, де продавалися яйця. Кількома днями пізніше покликав мене до себе Омелян Сливка й по довгих розпитуваннях призначив командиром міської й повітової поліції, що її фактично ще треба було організовувати. Одначе вже другого чи третього дня знизив мене до заступника, а поліційним командантом призначив колишнього поручника Мирона Сілінського.
Сілінський не дуже-то пильно займався справами поліції (а на мою думку, й не дуже на тому розумівся), більше заглядаючи до чарки та ночами ще з одним підстаршиною вишукуючи уявних, а може, й справжніх комуністів, котрих, одначе, ніколи не міг зловити. Довелося мені самому вести і водночас організувати поліцію в місті, а також частково і в повіті. До цього я ніколи не мав нічого спільного з поліцією та її організацією, тому робив усе інтуїтивно — як наказували розум і сумління. Треба було мати багато терпцю, щоб не настроювати проти себе місцевих патріотів, а також не кривдити жидів і поляків. Деякі з наших поліційних функціонерів, заражені німецькою пропагандою, почали масово зганяти жидів до праці, головно з прибирання міста, а деяких навіть самовільно заарештовувати. Все це я з місця припинив і до фізичної праці наказав набирати тільки придатних до неї.
Незабаром у Калуші з’явилися мадярське військо та жандармерія. Найгірше давався взнаки якийсь їхній майор, що сконфіскував, а простіше кажучи — пограбував всяке матеріальне добро, не оглядаючись на те, чи воно державне, чи комунальне, чи приватне. Коли він нарешті виїхав із міста, всі легше відітхнули. Командантом жандармерії був літній капітан, а його заступником — молодий лейтенант. Обидва розмовляли тільки по-мадярському. Я заприязнився із заступником і за допомогою української та німецької мов непогано розумівався з ним, а тому всі справи, що заторкували їхню або нашу поліцію, полагоджував дуже легко.
Все ж поліційна праця мені не підходила, бо в такій установі треба бути суворим і мати тверде серце. Тому вкоротці, напередодні приходу до Калуша німців, я зрезигнував з цієї посади, тим більше що командант Сілінський полюбляв наказувати, але нічого не робити. Це вийшло мені на користь, бо німці, замінивши мадярів, розпочали своє урядування арештами чи не всіх освічених жидів (лікарів, адвокатів, професорів та інших). Вони забрали всі їхні особисті речі, а самих їх напівголими вивезли тягаровими автами десь за місто й там порозстрілювали. Ця “процедура” відбувалася майже на моїх очах, бо я випадково якраз сидів тоді на лавці в парку в середмісті разом із магістром Петром Яцівом. Ще в Рівному я покинув був палити, але, побачивши такий звірячий злочин серед білого дня, з поденервування й трагічного переживання знов узявся за цигарки…
Під час німецької окупації
Покинувши поліцію, я постановив собі не ангажуватися на працю в німців. За гестапо вкоротці прийшла й цивільна німецька влада із крайсгауптманом на чолі, бо німці створили з повітів Калуш, Галич і Долина один округ з осідком в Калуші. Й досі не знаю, хто порекомендував крайсгауптманові мене як такого, хто накреслить план і заповнить відповідними урядовцями його канцелярію та бюра всіх відділів, що входили до складу крайсгауптманшафту. Хоч я свого часу і студіював право, однак в адміністрації ніколи не працював. Тому попросив собі до помочі місцевого адвоката В. Сенежака. По кількох днях нам удалося спланувати всі уряди та загалом заповнити їх відповідними людьми з-поміж українців. Переглядаючи план, крайсгауптман здивовано запитав, де ж тут моє місце, бо він не знаходить у списку мого прізвища. Відповів йому, що хочу працювати у шкільництві, а тому ніде себе й не визначив.
Однак школи ще не можна було відкривати, тим більше що ще тривали вакації. Отже, щоб не сидіти без діла — а німці на таких, як і большевики, дивилися з підозрою,— я на пропозицію колишнього директора Коваля (він за німців став посадником, тобто мером) та колишнього директора Сливки, що його крайсгауптман усунув із проводу української влади, котра функціонувала до приходу німців навіть під час мадярської окупації,— на спілку з обома ними почав організувати ресторан. Дім для цього та частково відповідні меблі надав посадник Коваль, а завідувачкою стала моя дружина Марія. Сливка завідував коштами та вів книговедення. Мені припала функція виєднувати (під німецькою опікою) в господарських установах харчові приділи, напої та опал. У виєднуванні приділів мені часом допомагав посадник Коваль, але, здається, найприємнішим його заняттям було смачно попоїсти (про це дбала завідувачка) та випити в товаристві.
Крім того, Сливка відкрив ще овочеву крамницю. Овочі він звичайно оптом скуповував на базарі та перепродував у роздріб через дівчину-продавщицю. Внедовзі по відкритті крамниці мені дали знати, що німці під багнетами забрали Сливку та потягли до крайсгауптманшафту. Не гаючи часу і не здаючи собі справи з небезпеки, удався я до згаданого уряду, де й застав Сливку сидячого на лавці під вартою в коридорі біля дверей бюра якогось німця. Без вагання сів на лавку побіч ув’язненого і розпитав про справу. Сливку заарештували за те, що брав надто високі ціни за овочі. Не озираючись на вартового, застукав до дверей німця в бюрі та пояснив йому, що колишній директор дорого платив за овочі на базарі, а з націнки, одержуваної з розпродажу, мав платити продавщиці й покривати інші видатки. Німець погодився зі мною й наказав звільнити Сливку, однак порадив купувати овочі дешевше й дешевше продавати, бо за паскарство (спекуляцію) німці карають суворо. Ясно, що Сливка негайно покинув і крамницю, і взагалі торгівлю овочами й залишився при ресторані. Що ж до мене, то я дуже незручно почувався в ролі прохача приділів (бецугшайнів) і тому незабаром покинув це неповажне заняття. До нього я вдавався лише аби вижити разом із родиною, яка вже за большевиків нерідко напівголодувала.
Як відомо, німці дозволили відкрити лише кілька гімназій — у великих містах Галичини. Калуш, звісно, такої нагоди і щастя не мав, тож довелося просити в німецької шкільної влади дозволу відкрити в Калуші торговельну школу. В наказі німецької адміністрації виразно стояло, що торговельні школи мають готувати персонал для торгівлі та урядів, однак не на керівні посади, котрі належать тільки німцям.
Організація торговельної школи в Калуші
Десь наприкінці серпня чи на початку вересня 1941 року я оголосив вписи до торговельної школи та почав набирати вчителів. У Калуші знайшлися такі сили, як Іван Дуда — книговод (бухгалтер), Д. Дуда, Тчінська (з походження полька), пані С. Білецька, Левко Король (виконував також функції інспектора по Калуському повіту), О. Сливка (колишній директор української десятирічки за большевиків), о. Роман Монцибович. На торговельні дисципліни була заангажована з-поза Калуша Лідія Бурачинська (тепер редакторка жіночого журналу “Нове Життя” у Філадельфії). Дещо пізніше з Бучача приїхала навчати німецької мови своячка судді Винницького — літня й дуже мила пані, прізвище якої призабув. За два з половиною роки існування школи доводилося прилучати ще деяких позамісцевих учителів. Назагал я мав дуже добрий викладацький склад, аж мені заздрили місцеві патріоти та дивувалися, як то мені поталанило стягнути такі добрі сили до провінційного містечка.
Під школу пішла частина будівлі колишньої польської народної школи. Тут знайшлося й помешкання для мене з родиною (з попереднього обійстя, зайнятого мною з приходом мадярів, німці випросили нас, тому що воно було нове й гарне та розміщувалося в доброму районі).
До моєї школи вписалося чимало дівчат і хлопців, котрі закінчили не менш ніж 6 класів народної школи, із самого Калуша та околиць і навіть із дальших містечок, таких, як Рожнітів і Перегінсько. Всі мусили складати вступні іспити з української й німецької мов та з математики.
Цікаво: вже в перші дні до нас зголосилася група польських дівчат, колишніх гімназисток, які просили, щоб при українській торговельній школі створили окремий польський відділ. Я відповів їм, що поспитаю влади, але вони більше не зголошувалися, хоч німецька шкільна влада на те погодилась. Лише кілька польських дівчат вписалося до школи. Деякі вписувалися тільки для того, щоб забезпечити себе від вивозу до Німеччини.
В. Дозорський організував при школі хлоп’ячий інтернат (бурсу), одним із настоятелів якої був Зенон Чекалюк. Пізніше такий же інтернат для дівчат організувала мама Лідії Бурачинської, й обидві пані зразково провадили разом цю бурсу.
Завдяки вдалому доборові вчителів торговельна школа в Калуші розвивалася дуже добре й дістала від шкільних властей спеціальне признання. Лише із боку кількох директорів різних економічних установ вона викликала заздрість своєю зразковою поставою.
Деякі свідомі жінки Калуша за прикладом нашої школи заснували жіночу кравецьку школу, — її провадила Наталія Вараниця. Навіть Генрік Коваль під тиском громадськості мусив відкрити народну школу.
Навесні 1942 року відкрилася школа для дітей фольксдойчерів, яку організував колишній викладач польської народної школи — великий польський шовініст, командант колишнього “Стшельца” в Калуші.
Незважаючи на всякі перешкоди, навчання в новому приміщенні відбувалося регулярно, а його рівень і дисципліна були високі.
Як тільки школа почала діяти, не пригадую вже яка влада — чи шкільна, чи, може, крайсгауптманшафт — прислала портрети Гітлера та наказала оправити й повісити в кожній шкільній кімнаті. На горищі я знайшов рами з портретами Сталіна. Тоді попросив дуже інтелігентного жида, який напередодні війни тримав у Калуші крамницю з кухонним начинням, склом, рамами та іншим товаром, й він оправив ті портрети Гітлера. Перевіряючи його працю, виявив, що він Сталіна лишав, як був, а на нього накладав фюрера. На мою ж заувагу він відповів: у рамах вони між собою мирно житимуть, а то ще не знати, чи не доведеться ще Сталіна виймати та ставити поверх. У тому цей жид не помилився! Тоді-то він попросив мене, чи не взяв би я його молодшу дочку Мату до школи на працю. Я погодився, і невдовзі Мата вже допомагала сторожеві прибирати шкільні кімнати та порядкувала в канцелярії.
Незабаром німці почали розстрілювати жидів, і задля цієї екзекуції до Калуша зі Станиславова приїздили гестапівці. Одного гарного дня восени 1941 року прийшло таке гестапівське військо й зараз по обіді стало на відпочинок на подвір’ї нашої школи. Дітей тут уже не було, але я ще сидів у канцелярії. Раптом увійшов сторож (може, двадцятькількалітний) та заявив: Мата не хоче йти додому й десь заховалася. Я відповів, що вона ще має прибрати в канцелярії, а тоді вже піде. За той час дівчина непомітно вийшла через задні двері й укрилася під лавками, накиданими великою купою під стіною у дворі. Незабаром сторож знайшов її та доповів гестапівцям, які розляглися на подвір’ї, що ось тут переховується жидівка. Але вояки йому відповіли: мовляв, вони тепер не на службі, а на відпочинку, й ця заява врятувала дівчину.
Вкоротці по цьому випадку я навмисно залишив на своїм бюрку метрику і свідоцтво якоїсь християнки з підхожим віком Мати. І справді, наступного дня тих документів на моєму бюркові вже не було. Чи використала їх Мата, врятувавшись тим самим від навислої смерті, того не знаю, бо скоро вона була змушена покинути працю. Ще раз бачив її 1942 року, коли вона одного осіннього дня, смерком, уже з гетто прибігла до моєї хати і попросила якоїсь їжі. Дав Маті майже весь хатній запас і більше відтоді її не бачив. Яка доля її зустріла?..
Редакція висловлює подяку за допомогу старшому науковому співробітнику історико-краєзнавчого музею Калущини Уляні Паньо.
Ватикан: коли час зупинився