Ірина та Ігор Очкур познайомилися 19 років тому, і відтоді вони постійно разом. Ірина зізнається: тоді її та її подруг вразила не так приваблива зовнішність молодого студента, як вроджені вихованість та інтелігентність. Як з’ясувалося, така риса притаманна всім членам родини Очкурів. Зараз Ірина твердить: багато чого із родини чоловіка хотіла би спроектувати на власну сім’ю. Особливо теплими є стосунки зі свекрухою — Ганною Йосипівною, яка стала консультантом не тільки у побутових, але й у професійних питаннях.
У інтерв’ю „Вікнам” Ірина Очкур розповіла ще багато цікавого про сімейне життя із публічною особою, заступником міського голови, головою міської організації політичної партії „Народний Союз „Наша Україна” Ігорем Очкуром.
— Ірино, як відбулося Ваше із чоловіком знайомство?
— Ми обоє були студентами Чернівецького державного університету. Я — родом із Ланівців, що на Тернопільщині. Навчалися на різних факультетах: я — на філологічному, а Ігор — на математичному. Мій батько — Григорій Михайлович — дуже хотів, щоб я обрала журналістську спеціальність, або ж навчалася у виші мистецького спрямування. Адже він сам не реалізував свій великий художній талант. А зазвичай батьки те, що самі не реалізували у житті, намагаються втілити у своїх дітях. У мене від батька також дар до малювання. Проте часто діти хочуть бути тим, хто їм у школі найбільше подобається. Мені страшенно імпонувала моя вчителька російської мови та літератури. Тому моя перша спеціальність — філолог.
З Ігорем ми познайомилися в університеті. Після другого курсу на час сесійного періоду я проживала у профілакторії. Там і познайомилися. Нас там було три подружки і всі троє звернули увагу на те, що Ігор — дуже вихований, чемний та інтелігентний. Після третього курсу, у 1990 році, ми одружилися. Були два великі весілля — реєстрували подію у Ланівцях, а шлюб брали у Бовшеві Галицького району, де проживала бабця Ігоря. Вона хотіла, щоб у неї зібралася вся родина.
Після одруження проживали у сімейному гуртожитку. У нас була чудова, ще студентська традиція: усі жінки, які жили з нами на одному поверсі, збиралися на кухні і готували їжу, а потім збиралися чоловіки, за якими було миття посуду та прибирання.
— Після закінчення навчання не було бажання залишитися у Чернівцях або переїхати до Ваших батьків?
— Я не пам’ятаю, щоб було бажання залишитися. А взагалі це рішення приймав Ігор. Я закінчувала університет уже в очікуванні первістка. Тому поїхала на деякий час до своїх батьків у Ланівці. Там і народжувала.
— Якою була реакція молодого батька?
— Звичайно, як кожен батько, радів сину. Було все: і пісні під пологовим, і квіти кидалися на третій поверх. Навіть шматочок торта намагалися докинути. А загалом ніхто навіть не сумнівався, що буде син: в Ігоря у сім’ї домінує чоловіче начало. Їх у мами двоє синів, у брата Ігоря — теж син. Тож, коли через кілька років у нас народилася дочка, тоді це справді стало для всіх несподіванкою. Із іменем первістка у нас проблем не було: у чоловіка у сім’ї люблять ім’я Андрієм. У нього брат Андрій, тож сина ми назвали Андрій. А коли у брата народився син, то вже просто не могли назвати Андрієм. Тож назвали Ігорем — на честь мого чоловіка.
Приблизно півроку ми з Андрійком жили у моїх батьків. Ігор тоді працював у Калуші в Ощадбанку. Приїжджав кожних вихідних. Він шкодував нас, а ми — його, бо розуміли, що щодня вставати зранку на роботу, а тоді у вихідні з кількома пересадками добиратися до Ланівців — дуже важко. Він, коли приїжджав, намагався внести хоч якусь лепту у виховання сина. Я за ним постійно залишала прасування пелюшок.
— Як склалися стосунки зі свекрухою?
— Десь за півроку після народження сина ми переїхали до Калуша. Трохи пожили в Ігоревих батьків, а тоді знімали квартиру на вул. Б. Хмельницького. Пам’ятаю, це були такі часи, коли вимикали електроенергію. І от коли вимикали світло у нас, ми ходили до батьків на вечерю, а коли — у них, тоді вони приходили у гості до нас. Зараз з електропостачанням все гаразд, а добра традиція залишилася. Ми протягом 15 років щонеділі ходили до батьків у гості на вареники (зараз батьки переїхали у Бовшів, де мама працює на посаді сільського голови). Таких смачних вареників, як варить свекруха, я ніде не їла. Крім нас із Ігорем, до батьків приходять його брат із сім’єю. Такі зустрічі — суцільний позитив: ми і спілкуємося, і ділимося всім, що за тиждень назбиралося. Намагатимуся це привити своїм дітям. А загалом Ганна Йосипівна стала мені другою мамою. Так званий період притирання відбувся абсолютно безболісно і непомітно. Я про себе відзначила: у моїй родині я сприймала якусь річ всерйоз тільки після того, як про це вже сказав батько. У сім’ї Ігоря у вирішенні питання беруть участь всі члени сім’ї незалежно від віку. Намагаюся це також реалізувати і у нашій із Ігорем сім’ї, прислухаючись до точки зору сина.
— Як розжилися на власне житло?
— Ми разом із батьками Ігоря купили їм більшу квартиру, а самі перейшли жити у їхню трикімнатну на проспекті Лесі Українки. Там живемо і тепер. Як перспективу розглядаємо можливість проживання за містом.
— Ігор Очкур — суворий батько?
— Якщо спитати про це дітей, вони скажуть, що я суворіша. А я скажу, що він. Просто у ньому поєднується водночас і суворість, і безмірне балування дітей. Він може на якусь ситуацію зреагувати одним словом, тоді як мені потрібна для цього ціла розмова.
— У ваших дітей велика різниця у віці. Це добре чи погано?
— Андрію — 16 років, а Софії — 6. І така різниця — це дуже добре. Просто з часом людина змінюється, уже зовсім по-іншому ставиться до батьківства. Крім того, відчуваю велику підтримку з боку сина. Він усім каже, що не ходить у жоден гурток чи секцію, бо у нього є гурток „Софія”. Вони страшенно люблять один одного. Вона дуже легко його перепрошує, а він її страшенно балує, відводить її у садочок. А коли у нього канікули, то просить, щоб не водити сестричку у садок, бо любить сам її доглядати.
Софія змалку виховувалась серед дорослих. У мене таке враження, що коли вона пішла у садок, то вперше для себе відкрила існування дітей. Доньці від мене та дідуся передався хист до малювання. Софія страшенно переймається своєю зовнішністю — єдина проблема, яка у нас була під час відвідування садочка, у що одягтися і яку зачіску зробити. Цьогоріч йдемо у перший клас.
Щодо сина, то він дуже добре розбирається у комп’ютерній техніці, йому легко даються іноземні мови. У нас з ним повна довіра і взаєморозуміння. Наприклад, мені можуть зателефонувати зі школи вчителі і сказати: ми бачили, як ваш син палить. Андрій пояснює: це був не я. І я йому вірю. Адже цю проблему ми вже пройшли.
— Хто ходить у магазин за продуктами? І хто готує їсти у сім’ї Очкурів?
— Я люблю готувати і готую їсти. Проте є страва, яку готує тільки Ігор — це окрошка (його коронна страва). Він готує, коли у нас свято. А ще наша сім’я любить рибу, м’ясо, салати. Без картоплі, круп і всього іншого можемо обійтися. Діти люблять також піцу. За продуктами переважно ходить Ігор. Я йому кажу: ти знаєш, що купити. Зрідка він може спитати: а що ще купити, крім того, що я знаю?
— Одяг купуєте, зважаючи на думку чоловіка?
— Я завжди прислухаюся до його думки. Він — перший рецензент. Навіть якщо мені щось страшенно подобається, а Ігор скаже, що мені це не личить, то я, швидше за все, таки річ не придбаю. Чому? Бо я вважаю, що поряд зі мною — людина, яка завжди мені скаже відверто свою думку. Крім того, з чоловічої точки зору.
Для Ігоря багато речей купую я, багато — разом. Для мене не важить, де купувати, головне — чи гарна річ. Ми купуємо і в Калуші, і в Івано-Франківську, Києві, і за кордоном.
— Де проводите відпустку?
— Взагалі, якщо на вихідних я вдома, якщо чоловік не зайнятий, то завжди стараємося поїхати за межі міста. Ми дуже легкі на підйом. А у відпустку переважно їздимо за кордон, щоб поєднати відпочинок із розвитком дітей. Крім того, за кордоном відпочивати дешевше, ніж в Україні.
— Чи спілкуєтеся із дружинами інших заступників міського голови?
— Ми знайомі, знаємося, вітаємося, але особливо багато часу разом не проводимо. Тобто немає такої традиції дружити сім’ями.
— Чи не відображається зайнятість Ігоря Очкура на сім’ї?
— Звичайно, кожна жінка хоче, щоб кохана людина була поряд якнайбільше часу. Але я розумію, що таке робота, державна служба. Ігор у політиці ще зі студентських лав, і все життя у нього активна життєва позиція, до якої ми обоє вже звикли. Тож різких змін від його приходу у владу сім’я не відчула.
— Зараз у заступника з економіки не найкращий період кар’єри: за плечима — два суди з міським головою, а після того і до сьогодні вони перебувають у стані холодної війни. Ви підтримуєте позицію чоловіка?
— Мені і йому страшенно подобався початок роботи їхньої команди: вони справді були одним цілим, дуже переживали роботою і намагалися зробити якнайбільше для міста. Зараз ситуація кардинально змінилася. Вважаю, що публічна людина (міський голова) має бути обережніша у висловлюваннях, бо будь-яка її репліка сприймається багатьма людьми. Моя друга вища освіта — юридична. І для мене була дуже важлива перемога Ігоря у суді. Ігор сам — юридично грамотний, у нас велика юридична бібліотека. Інколи чоловік у деяких питаннях радився зі мною. Загалом він міг би і сам представляти себе у суді.
За Ігорем стоїть багато людей (чимало калушан приходять чи телефонують зі своїми проблемами безпосередньо до нас додому), і у нього величезна відповідальність за них. Тому просто так, через одне бажання однієї людини, він не піде.
Довідка „Вікон”. Очкур (Осипчук) Ірина Григорівна народилася 10 жовтня 1970 року у м. Ланівці. Мама — Ніна Іллівна — працювала бухгалтером у районній лікарні; батько — Григорій Михайлович — державний службовець. Закінчила ланівську школу із відзнакою, вступила до Чернівецького державного університету. 1990 р. — Ігор та Ірина одружилися. 1992 р. — народився син Андрій, у 2002 році — народилася Софія. 2006 р. — закінчила Прикарпатський державний університет — магістр права. Працює головним спеціалістом Калуського відділу РАЦС.
Ватикан: коли час зупинився