загрузка...


Майстер Петро

Дата публікації: 2008.08.16 | Коментарів: 0 | Переглядів: 9293

Визнання до калушанина, художника-наївіста Петра Савчина прийшло тільки після його смерті: міська рада у липні при-своїла йому звання „Почесний Громадянин міста Калуша”. У жовтні у Національному художньому музеї має пройти персональна виставка Петра Савчина. Нині виповнюється п’ять років із того дня, як митець покинув наш світ.

Савчин Петро Гаврилович народився 29 березня 1923 року у селі Чертіж Жидачівського району Львівської області.
Народжений невдовзі після закінчення Першої світової у галицькому селі хлопчик у 7 років залишився без матері. Батько одружився вдруге, і мачуха для дітей Гаврила Савчина стала важким випробуванням. У 14 років Петро став заробляти на хліб власною працею.
Талант до малювання виявився у Петра ще у шкільні роки. Мрія вчитися професійного малярства у Львові не збулася. Вчитель малого Петра, інженер Трильовський, намагався пояснити очевидну вигоду науки для такого обдарованого хлопця, але позиція родичів була непохитною — ні. Рік провчився різьбярству по дереву у Жидачеві, а потім пішов у науку до шевця.
Про міжвоєнний період життя майстра можна сказати: дуже типовий галицький хлопець. Пізніше він теж буде типовим представником свого покоління. Протистояння польській санаційній політиці, неприйняття реалій першої радянської окупації, участь у загоні самооборони після початку війни, активна боротьба з гестапівцями, підпільна робота у сотні Гонти — Гамалії, мобілізація до червоної армії, поранення, демобілізація, повернення в УПА, арешт, табори.
Війна залишила й особистісні переживання: вигляд прогулянкового двору Стрийської тюрми після відступу радянських військ у 1941 році, вивіз на примусову працю до рейху, підпали українських сіл прихильниками Армії Крайової, участь у боротьбі УПА, винищення євреїв нацистами. Всі ці речі пізніше стануть темами художніх робіт, але буде це ще не скоро. Під час війни Петро втратить зв’язок із братом Данилом, вивезеним на роботу до рейху, і вже наприкінці 1980-х буде активно шукати через Червоний Хрест його сліди.
Обставини склались так, що Петро Савчин все ж потрапив до червоної армії. Коли стало зрозуміло, що цього не уникнути, потенційний новобранець вирішив взяти все можливе від обставин — отриману  зброю і знання військової справи використати у підпільній антирадянській боротьбі. Але реалізувати такий план було складно. Новобранців без вишколу, зброї і форми гнали аж до Сяну. Сценаріїв було два: втікаєш з армії — тебе ловлять аківці (бійці Армії Крайової), знищують або передають більшовикам — для розправи; або ж тебе ловлять більшовики й урочисто розстрілюють у присутності „бойових товаришів” — на пострах іншим.  Все ж Петро Савчин встиг повоювати з німцями, був поранений, залишився інвалідом на все життя (осколок ранив ліву ногу). У березні 1945 року повернувся додому. У день повернення відбувається важлива і знакова для нього подія — перша зустріч з „червонопогонниками”. Розлючені невдалою сутичкою з бійцями УПА, вони вирішили перевірити фронтовика у підозріло пошарпаній шинелі. Саме вбогий вигляд шинелі замалим не призвів до арешту та розстрілу Петра Савчина. Справді, важко уявити собі щось подібне в іншій країні. Арешту на цей раз Савчин уникнув, а ввечері з нещасливої одежини вже сміялись вояки УПА. У спогадах Савчин так характеризує свій стан того вечора: „Я зрозумів, хто мені кат, а хто — брат”.
Посвідка про інвалідність стає добрим прикриттям для підпільної боротьби. До 1946 року фронтовик Савчин успішно підтримує вісім бійців із бункера біля села Чертіжа. Він постачає їжу, одяг, боєприпаси. Але все ж потрапляє під підозру „органів”. Його кілька разів провокують, щоправда, без успіху. Врешті, коло замикається, і Петро Савчин потрапляє у мордовський табір за статтею 54 — 1 „А”, 54 — ІІ КК УРСР (десять років позбавлення волі з конфіскацією майна). Заарештований 1 серпня 1947 року, звільнений 21 червня 1956 року. Вісім років, 10 місяців і 20 днів життя. 21 вересня 1992 року прокуратура Львівської області реабілітує громадянина Савчина Петра Гавриловича. На печатці прокуратури незалежної України буде красуватись герб СРСР, а матеріально реабілітація буде виражена у виплаті 75 мінімальних зарплат. Графік виплат розтягнеться з 1993 року до 1998. Фактично це становитиме 90 гривень на рік.

Про табірне життя Петро Савчин згадував скупо. Та людські стосунки, які були за колючим дротом, цінував надзвичайно високо. У довідках виправно-трудового табору він фігурує як людина з високими трудовими показниками і бездоганною поведінкою. Не зрозуміло тільки, за що ж тоді 10 років позбавлення волі.
У табірній реальності Савчин знову постає типовим представником — цього разу „бандерівцем”. Кримінальні звички не приживались у цієї категорії людей. Ненормативна лексика, поведінкові стереотипи „зека” — нічого не взяли вони з тієї специфічної субкультури. Мабуть, тому так гірко було Петру Савчину бачити і чути розквіт моди на кримінал у незалежній Україні.
Можна багато міркувати над тим, що ж допомагало вижити у жахливих умовах сталінського табору і зберегти людську гідність. Безперечно, люди, виховані у християнській традиції, знаходили підкріплення у вірі. І поняття віри тут було дуже багатогранним: віра у Бога, у людину як Боже творіння, віра у вищі закони. Практичний вимір цих факторів — споконвічні людські цінності: сім’я, дім, діти, праця.
Саме цим цінностям віддав перевагу майстер Петро. Після звільнення з табору у 1956 році він приїжджає на Закарпаття, а з 1957 року — у Калуш. Одружується з Анастасією Василишин, яка теж скуштувала „сталінського раю” на лісоповалі. Приїхали вони до Калуша з 1 карбованцем. Для початку Петро Савчин взявся за малювання популярних у той час букетів на склі — їх було модно чіпати на кухні. Такий крок яскраво демонструє характерну рису Петра Савчина — критичний і практичний розум. Букети допомогли вийти з матеріальної скрути. Пізніше Савчин працював на промкомбінаті, на автобазі, Калуській ТЕЦ. „Майстер Петро” — так часто називали його співробітники. Золоті руки та ясний розум навіть у радянській системі, а особливо у промисловому Калуші, цінувались. Трудова книжка Петра Савчина густо списана: подяки та премії за відмінну працю, раціоналізаторські винаходи. Всі ці відзнаки приурочувались до радянських свят. Що мав відчувати у такі моменти боєць двох армій — червоної і повстанської? Цього ми вже, мабуть, не довідаємось ніколи. Хоча відомо, що навіть формальне перебування фронтовика Савчина в організації ветеранів Великої вітчизняної було своєрідним тестом. „Бойові” ветерани сприймали його як побратима, натомість ветерани із „заградотрядов” ніяк не могли змиритись із фактом існування такого „ганебного” фронтовика.
Сім’я і робота допомагали Петру Савчину, але весь час було щось, що ніяк не давало заспокоїтись, „порости мохом”. Брав у руки пензель і малював.
Своєрідним ненасильницьким, християнським протестом проти безбожництва радянської системи стало малювання образів. Віддавав майстер їх дешево, „щоб люди брали”. Зараз ці ікони прикрашають не одну сільську хату. Більш масштабні роботи сакрального жанру є у старій церкві села Чертіж. Ще вісім великих ікон подарував художник церкві Київського патріархату у Донецьку.
Наприкінці 1980-х років майстер Петро відчув, що радянська імперія скоро перестане існувати. Можливо, йому знову снилися віщі сни — як колись, перед смертю Сталіна. Інтуїція художника?
І знову адекватні, чіткі дії. Потрібна нова наочна агітація — ефективна, якісна. І Петро Савчин малює плакати. Умовно їхню тематику можна поділити на дві групи. Плакати історичні — розвінчування радянських брехливих історичних міфів. Останні роки своєї творчої праці художник повністю присвятив  розкриттю теми злочинів тоталітаризму. У 1998- 2002 роках були створені 32 роботи, об’єднані темою боротьби з тоталітарними режимами — нацизмом та більшовизмом. Це був своєрідний подвиг: Петро Савчин на той час був смертельно хворим. Роботи майстер ще за життя передав у власність місцевому історико-краєзнавчому музеєві. Був лауреатом обласної премії ім. Я. Лукавецького (до речі, разом із ним премію отримала Параска Хома — теж яскравий представник народного примітиву. — Авт.). Помер Петро Савчин у серпні 2003 року.

загрузка...
загрузка...
Для того, щоб додавати коментарі, потрібно Авторизуватись.
Загрузка...

Авторизація


Запам'ятати та автоматично входити на сайт

Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах: