Досліджуючи тему Другої Світової війни у долях калушан, „Вікна” продовжують друкувати спогади колишнього директора торговельної школи у нашому місті Дмитра Гуцуляка „Чи сказав правду вітер?..” про період окупації Калуша німецькими загарбниками (з деякими скороченнями. — Ред.). У свідченнях доктора Гуцуляка, доля якого закинула до Канади, — живий відгомін тих подій.
Коли не помиляюся, навесні 1942 року до Калуша загостив професор В. Кубійович — голова Українського Центрального Комітету, який мав свою головну квартиру у Кракові; Кубійович візитував допомоговий комітет у Калуші, головою котрого тоді був, здається, інженер Р. Бариш.
При принагідному побаченні (принагідному, бо професор не відвідав моєї школи) він невдоволено висловився щодо створення по всій Галичині такої великої кількості торговельних шкіл. Він особисто волів би бачити на їхньому місці ремісничі школи. У відповідь я сказав, що німці дали дозвіл тільки на кілька гімназій на всю Галичину та на дві чи три вчительські семінарії; отже, торговельні школи хоч би частково мають заступити гімназії, бо дають певну загальну і фахову освіту. Крім того, вони готували нашу молодь до купецтва (а ця господарча галузь у нас занедбана), навчали урядовців до бюр (на що ми також дуже бідні). І ще: учнів не вивозили до Німеччини на фізичну працю. Щоправда, під час окупації гітлерівці часто влаштовували облави й хапали молодь не перебираючи. Тож мені доводилося йти до начальника уряду праці в Калуші з кількома пляшками горілки й визволяти спійманих учнів. Це легко вдавалося, бо той начальник дуже полюбляв горілочку…
Ремісничі школи нам було важко створювати, бо ми не мали відповідного устаткування, а найголовніше — фахових викладачів. До того ж такі школи тоді були б якраз на руку німцям, які потребували вишколених молодих ремісників до своїх фабрик. За спонукою, здається, Кубійовича в Калуші таки відкрили ремісничу школу, що нею завідував згаданий вище інженер Бариш. Але її успіхи були дуже мізерні через некомпетентність завідувача й викладацького персоналу.
Ще по відході большевиків моя родина переселилася з попереднього помешкання до іншого, багато кращого, в середмісті, яке звільнилося по радянських “достойниках”.
Туди раз прийшов до нас якийсь тип і просився на прожиття, але ми відмовили, бо не мали місця. Зате його прийняли молоді Ковалі — Орест, син Генріка, та його дружина Ольга, з дому Белей, — напевно не знаючи, що цей тип — поляк Беньковський — був гестапівським агентом. Він увесь час крутився поміж українцями та відвідував наш ресторан.
Одного разу він звернувся до Сливки, щоб йому продали якусь кількість пива в пляшках. Зле зробив Сливка, що не забажав продати того пива, бо, по-перше, німці могли покарати його за те, що він притримував цей напій для свого ужитку, а по-друге, не треба було за таку марницю наражати собі агента. Я дораджував професорові не задиратися з такою людиною, одначе він, маючи попертя від Генріка Коваля, не послухався. Вкоротці по цім несподівано приїхали гестапівці, заарештували Сливку та Ореста Коваля, забрали їх і за кілька днів обох розстріляли. Дуже сумнівно, аби причиною арешту та розстрілу було оте нещасне пиво.
В чому полягала справжня причина цієї трагедії, мені й досі не відомо. Сливка належав до ОУН Бандери (тоді підпільної), але Орест Коваль, здається, не входив ні до якої організації. Ця подія дуже сильно прибила нас, калушан, і ще раз переконала: гітлерівські німці — це наші вороги, не менші, ніж московські большевики. Так нещасливо закінчився 1942 рік.
Нерідко над нами дамокловим мечем нависала примара нальоту гестапо та арештів. Громадського життя в Калуші майже не було, і хоч місцеві українці мали своє казино, або клуб, через ненормальну обстановку збиралися там дуже рідко.
Дивізія “Галичина”
Весна 1943 року принесла звістку, що німці замислюють організувати українську дивізію “Галичина”, на що дав свою згоду УЦК, очолюваний професором В. Кубійовичем. Почалася сильна агітація добровольців. Усю організаційну працю здійснювала так звана Військова Управа у Львові на чолі з полковником Бізанцем. Конкретними справами займався сотник О. Навроцький (тепер живе у Вінніпезі). Військова Управа поназначувала по округах, на які була поділена Східна Галичина, окружних військовоуповноважених, а на місцях діяли повітові, пов’язані з окружними. В округ Калуш — складався початково з повітів Калуш, Долина і Галич — призначили уповноваженим Ізидора Пігуляка (вітчим знаного в Канаді редактора й письменника д-ра Зиновія Книша).
На жаль, Пігуляк недовго виконував функції військово-уповноваженого, бо з початком літа 1943 року загадково помер. Його посаду, за намовою відомого городянина, кооператора Прокопа Матійцева, доручили мені. Школа відбирала багато часу, а тут дійшов ще новий обов’язок… Треба було їздити по більших осередках повіту (Рожнітів, Перегінсько та інші) з поборовою комісією, а де-не-де й виголошувати відповідні промови й давати пояснення. Треба було також організувати канцелярію військовоуповноваженого, і приміщення для неї знайшов на вул. Салінарній — неподалік від школи та помешкання. Секретарство перебрав на себе професор Левко Король,— він виконував усю канцелярійну працю й полагоджував усі питання під час моєї відсутності. Звичайно мав до помочі одну або й більше дівчат, бо справи військовоуповноваженого сильно розросталися, особливо коли приспіла потреба допомоги родинам, сини яких зголосилися до дивізії. Допомога була грошова й натуральна — мука, цукор, тютюн тощо. Доводилося збирати та виряджати до Львова новобранців, не раз великими партіями, а також реєструвати відпустковців і припильновувати їхній від’їзд. Часто приходили й такі, хто боявся німецьких арештів, але були й такі, що вступали до дивізії, аби навчитися військового ремесла для майбутньої української армії.
В обох випадках дивізія була їхнім порятунком. Деякі ішли до неї за дорученням ОУН бандерівців, щоб пройти вишкіл, а опісля влитися до лав Української Повстанської Армії.
Обшук у бурсі та розстріл учнів
У червні 1943 року настав час кінцевих іспитів для других класів торговельної школи, на які приїхав зі Львова інспектор А. Ковалисько. Іспити відбулися добре, й багато випускників одержало роботу в різних німецьких та українських установах.
Десь уже під осінь випало мені разом з адвокатом Сенежаком зайти з однієї справи до великої німецької імпортово-експортової фірми, де працював наш випускник Євген Крайківський. Поки чекали прийому, Сенежак несподівано побачив на столику Євгена агітаційну брошуру ОУН і порадив йому таких речей до бюра не приносити, а оцю добре заховати. Небезпека була ще більша й тому, що з іншого боку цього столика сиділа урядничка-полька.
Напевно, за кілька днів по цій пригоді вона таки побачила заборонену брошуру, прочитала її й передала своїм хлібодавцям-німцям. Управителі підприємства, мабуть, тут же зателефонували до гестапо, яке наказало їм придержати Крайківського до їхнього приїзду. Німці з фірми передали його під опіку українця-райхсдойча, однак усе це були цивільні люди й не мали права силоміць затримувати кого б то не було. Тож Євген вільно пішов додому (жандармерію чомусь не повідомили).
Замість того, щоб зголоситися до УПА — а це можна було зробити навіть у місті,— Крайківський кружляв довкола хати своїх батьків разом зі своїм приятелем Петром Келебаєм, також абсольвентом нашої школи (за кілька днів Петро мав від’їхати на вишкіл до дивізії “Галичина”). Там-то, біля хати, їх і заарештували гестапівці. По кількох добрих ляпасах Крайківський видав кільканадцять учнів торговельної школи — переважно тих, котрі мешкали в бурсі,— а також свого батька та служницю (мати не жила з батьком й мешкала окремо). Досвіта в неділю (був початок жовтня) гестапо легко виарештувало названих Крайківським осіб та зі всіма схопленими від’їхало до Станиславова.
Близько шостої години ранку мене розбудив сильний стукіт у вікно моєї канцелярії, а водночас і спальні. Це учениці з бурси з плачем повідомили про трагедію, яка тільки що сталася. Коли ж я кінчав убиратися, надійшов командант німецької жандармерії та повідомив: гестапо наказало йому провести у хлоп’ячій бурсі докладну ревізію. Він запросив мене на свідка. Прийшовши до бурси з чотирма жандармами, застав там лише кілька перестрашених учнів, та й ті, бідаки, швидко десь зникли. Жандарми докладно переглянули все, переважно книжки та зошити, вишукуючи заборонені летючки та брошури, але тільки один із них умів трохи читати по-українському. Іноді вони просили мене прочитати чи пояснити те або інше.
Не знаю, чи то жандарми не вміли, чи то не бажали знайти те, чого шукали, але по кількагодиннім бушуванні вони пішли собі ні з чим і більше не з’являлися.
Безладдя в бурсі, яке застали учні і про яке згадує у своєму дописі колишній учень тієї школи, інженер В. Мацьків, мало місце, вочевидь, уже після обшуку жандармерії, бо гестапо цієї “ревізії” не повторювало. Ось що пише про це згаданий інженер: “І так, одної неділі всі учні, що жили “на приватках”, зійшлися коло церкви на час, але бурсаків не було. Вони не явились. І не явились також учителі. Щоб не спізнитися на Службу Божу, вирішено післати кількох хлопців до бурси, що знаходилась недалеко школи, приблизно за півтора кілометра. По якомусь часі перестрашені хлопці вернулися і розповіли, що бурсаків у бурсі нема. Всі книжки і ліжка поперекидувані, всюди по кімнатах повне безладдя. З початку ми думали, що це був наслідок нападу совєтських партизанів, але незабаром виявилось, що всіх бурсаків виарештувало гестапо. Також виявилося, що причиною того арешту було запідозріння бурсаків у співпраці з українським підпіллям” (“Новий Шлях”, 25 червня 1966 р., ч. 26).
Ще таки в неділю домігся я побачення з крайсгауптманом і просив його інтервенювати в гестапо, покликуючись на те, що ревізія не дала жодних доказів вини заарештованих, одначе цей несимпатичний німчисько відповів, що він нічим не може зарадити. Всі заходи в гестапо з української сторони були безуспішними.
У злощасний другий четвер по цім випадку гестапівці привезли до Калуша на розстріл 12 чоловік, і серед них вісім наших учнів. Довідавшись про це, я негайно поспішив ще раз до крайсгауптмана та з великою настирливістю благав його зробити все, щоб урятувати учнів. Нетерпеливо чекаючи на наслідки обіцяної інтервенції, довідався, що екзекуція вже відбулася…
Гестапо розстріляло тоді найсвідоміших і найгарніших хлопців із Перегінська — Ярослава Глушка, Ярослава Панька, Ярослава Писаря, Перегінця та Петра Келебая й Мандрику з Калуша (прізвищ решти учнів, на жаль, не пригадую). Розстріляли і двох згаданих вище абсольвентів нашої школи, батька Крайківського, його служницю та 64-річного Василя Тилічака, уродженця села Кропивник. Це був свідомий громадянин того села: тривалий час належав до сільської ради, однак не захотів стати війтом, хоч йому кількакратно це пропонували. Заснував кооператив, “Просвіту”, “Рідну Школу”. Заарештований же був за те, що його двох синів Петра і Михайла довго не було вдома,— подейкували, що вони належали до УПА.
Розстріл відбувся на ринку, біля аптеки, у присутності зігнаних сюди людей, котрі прийшли на ярмарок. Калуський лікар д-р Дмитро Капітан пише: “Мені випало бути свідком тієї трагедії. В той час я якраз вийшов із своєї ординації, щоб оглянути деяких хворих. Раптом почув сальву з машинового карабіна. На ринку біля аптеки я побачив багато селян, уставлених в квадрат, а всередині гестапівця, який щось до них говорив по-польськи. Наблизившись, я почув останні слова: “...ми вас вивішаємо, здесяткуємо, якщо будете бунтуватися проти німецької влади! Зрозумійте це”. На хіднику, під муром, лежали розстріляні діти” (“Новий Шлях”, 16 липня 1966 р., ч. 29).
Що сталося з рештою заарештованих, у тому числі й із 14-літнім хлопчиною, який цілий місяць чекав на місце у школі,— годі сказати щось певне. Правдоподібно, їх вислали до концентраційного табору. Ця подія була величезним лихом не тільки для родин, які втратили своїх синів, — вона була великим горем для школи та всієї Калущини. Виную в цьому головно тих, хто, не оглядаючись на наслідки, вербував без розбору шкільну молодь для не дуже то й важливих цілей (кур’єрство й таке інше) та взагалі втягав до підпільних організацій майже дітей.
Редакція висловлює вдячність за допомогу старшому науковому співробітнику історико-краєзнавчого музею Калущини Уляні Паньо.
Ватикан: коли час зупинився