На зустріч дружина голови РДА приїхала автобусом. Пояснила — іноді трапляються непередбачувані зміни у графіку руху громадського транспорту, тому спізнилася на кілька хвилин.
— Пані Маріє, як відбулося Ваше із чоловіком знайомство?
— У 1978 році ми разом навчалися у Коломийському педагогічному училищі в одній групі. Я — родом із Калущини, народилася у селі Пійлі, а він — у Городниці Городенківського району. На початку наших стосунків ми спілкувалися практично суто в епістолярному жанрі: він постійно передавав мені записки. Після закінчення другого курсу я ціле літо перебувала у студентському будівельному загоні в Одеській області. Ми і надалі листувалися. По приїзді зустрілися на вокзалі у Коломиї, поспілкувалися. На третьому році навчання у Коломиї ми почали зустрічатися частіше. Дуже часто ходили у кіно — у кінотеатр та Будинок офіцерів. Тоді ми обоє завели щоденники, де записували всі хороші події у нашому житті. Через рік одружилися. Незабаром, 18 жовтня, ми відсвяткуємо 28-у річницю нашого весілля. Одружувалися ми у Коломиї. Весілля відбулося у ресторані і було суто „студентським”: ми запросили всю нашу групу та куратора.
Одружилися і продовжували навчання. Знімали квартиру. А потім народилася наша донечка Мар’янка, тож із січня до березня мені довелося поїхати до батьків. Після закінчення навчання батьки Івана наполягали, щоб ми за направленням працювали у Городенківському районі, але перед початком навчального року там не знайшлося місця для двох. Так ми осіли на Калущині. Я почала працювати вчителем молодших класів у Голині, Іван — у Сівці Калуській.
— Чи були якісь особливі подарунки від чоловіка?
— Подарунки від нього — найнесподіваніші й оригінальні. Презентував мені парфуми, картини, коралі. Якось приніс перстень з малахітом, сказав: „Пасуватиме до твоїх очей”. Водночас робить і практичні подарунки. Нещодавно подарував пральну машину. Щоправда, скупий на квіти, хоча я їх дуже люблю. Проте одного разу він мене просто вразив. Я святкувала свій 40-річний ювілей. А так сталося, що жили тоді у Тужилівській школі. Мене, зазвичай, приходять привітати чимало знайомих, тому я зранку готувала частування. А чоловік, який на той час був кандидатом в депутати обласної ради, повідомив мені, що має ще зустрічі з виборцями. Коли раптом відкриваються двері і заходить Іван з великим букетом квітів у руках. Це було несподівано і надзвичайно приємно.
— Ви зараз проживаєте у двокімнатній неприватизованій квартирі у будинку вчителя у Голині. Ніколи не задумувалися про власне житло?
— Після закінчення навчання ми жили три роки у моїх батьків, потім винаймали приватне приміщення. Згодом при Голинській амбулаторії збудували будинок на 4 квартири, три з яких віддали для медиків, а одну, трикімнатну, — нам. Щоправда, ми жили тільки у двох кімнатах (оскільки тоді у нас була тільки одна дитина), а в третій кімнаті — вчителька Оксана Тебешевська. Через три з половиною року ми обміняли цю квартиру на двокімнатну у будинку вчителя, і вже 20 років живемо тут. Звичайно, є думки про власне житло. Нещодавно наша донька, яка зараз у США, зателефонувала нам і сказала, що приїде — будуватиме свій будинок. Ми вже хіба їй допомагатимемо.
— У Вас уже дорослі діти…
— Так, Мар’яні — 27 років, вона зараз перебуває за океаном за навчальною програмою (закінчила Прикарпатський університет, факультет іноземних мов). Синові Андрію — 20 років, і він — студент історичного факультету Прикарпатського університету. Діти завжди були дуже самостійними, адже ми з чоловіком — фанати своєї справи, і досить часто пропадали на роботі. Діти купують багато книг і читають. У нас удома велика бібліотека.
— Відпочиваєте в Україні чи за кордоном?
— На відпочинку за кордоном ми не були жодного разу. Цього року тільки син їздив за туристичною путівкою у Єгипет. А відпочиваємо ми або десь близько біля річки, або у горах. Два роки тому були на Синевірі. Їздили оздоровлюватися до Трускавця.
— Який голова адміністрації у побуті? Хто готує їжу, за чиїми смаками Ви одягаєтесь?
— Переважно готую їсти я, бо люблю куховарити. Найулюбленіша страва, яка подобається і моїм рідним, і гостям, — це гречаники і голубці. Чоловік любить робити консервації. Так, три роки тому ми з дітьми були у Трускавці. Коли приїхали, вдома чекав приємний сюрприз: чоловік назбирав грибів, на дачі — огірків, і все це сам законсервував. Також він із сином посадили на дачі невеличкий сад: три види яблунь, грушу, сливи, черешню, абрикос. Взагалі, Іван любить щось садити. За ним добре приймаються огірки. А не так давно чоловік зацікавився пасікою. Це йому порекомендував його заступник Віктор Романів. Дідусь Івана на Городенщині раніше мав дуже велику пасіку. Іван привіз 5 вуликів. У травні ми вже навіть зібрали перший мед.
Одяг для чоловіка купуємо разом. Надаю перевагу ринку в Івано-Франківську. Щоб придбати одяг собі, люблю усамітнитися і вибирати на свій смак.
— Чи є у Вашій сім’ї якісь усталені сімейні традиції?
— У нас існує сімейна традиція — часто їздимо до Гошева. Адже коли приходиш до храму у нашому селі, то тут нас усі знають, звертають увагу на одяг та інші деталі. Тому інколи важко сконцентруватися на молитві. У Гошеві можна прийти до церкви, незважаючи на всі ці умовності. Крім того, ми обов’язково святкуємо всі дні народження. А на Різдво і Великдень їздимо до батьків чоловіка у гості. На Великдень печемо паску, готуємо кошик вдома, а освячуємо уже у Городниці. Я завжди буваю на святкуванні Дня Незалежності. Не тільки в останні роки, коли чоловік обіймає посаду голови РДА. І раніше ми брали дітей і з національними прапорами їздили до Калуша на святкування. Любимо вишивки. У мене — дві вишиті сорочки, у чоловіка — чотири.
— Який відбиток накладає робота Івана Дмитровича на атмосферу у сім’ї?
— Робота дуже позначається на сім’ї. Чоловік має насичений робочий графік. Особливо після повені, що сталася наприкінці липня. У той час Іван практично вдома не бував і не відпочивав. Проте чоловік, вважаю, — дуже сильна людина. Він сприймає всі удари життя, і я ще жодного разу не почула, щоб він на щось поскаржився. Зі мною своїми проблемами на роботі практично не ділиться — шкодує мене, бо я дуже близько все сприймаю до серця. Тільки інколи може сказати: „Люди є різні”. Я знаю, що його посада — не вічна. І завжди казала, що у мене чоловік розумний, і завжди зможе себе зреалізувати.
— Чи часто до Вас звертаються односельчани як до дружини голови адміністрації з проханням про допомогу у вирішенні своїх проблем?
— Спочатку, як тільки Іван прийшов на посаду, — дуже часто. Тепер рідше, але трапляється, що на вулиці зупиняють, розповідають свої проблеми. Я завжди все передаю чоловікові.
— Дякую за розмову.
Ватикан: коли час зупинився