Привітати довгожителя прийшли його рідні та близькі. Квіти та грошову допомогу принесли спеціаліст персоніфікованого обліку пільгових категорій населення та інвалідів міста управління праці і соціального захисту населення Руслана Ільків та заступник начальника управління праці і соціального захисту населення Володимир Климентій.
Йосип Возняк у свої 102 роки любить згадувати прожите життя, пам’ятає багато пісень, які із задоволенням співає. Він пишається тим, що більше сорока років працював ковалем. Онуки розповідають, що колись дідусь дуже гарно малював. Останнім часом у нього погіршилися слух та зір, частіше почали боліти ноги. Але звертатися до лікарів він категорично відмовляється. У нього навіть медичної картки немає. Ювіляр ніколи не вживав алкогольних напоїв. А от звичку викурювати по кілька сигарет на день не покидає і до сьогодні. Каже, що першу сигарету викурив ще у семирічному віці.
Його життя було нелегким. Адже довелося пройти і війни, і голод, і довгі роки полону та заслання. Багато чого ювіляр згадувати не хоче. Але дітям, а згодом — онукам і правнукам, із задоволенням розповідав про своє дитинство. Минало воно на Загір’ї у доволі заможній сім’ї Максима Возняка та Катерини Фільчинської. Мати вела домашнє господарство та дбала про дітей. А батько Йосипа був відомим у місті стельмахом, мав приватну майстерню. Тому хотів, щоб найстарший син (у родині, окрім Йосипа, було ще двоє дітей — Володимир та Михайлина. — Авт.) продовжив його справу. Але не судилося. Після закінчення гімназії Йосип вирішив стати ковалем. Він багато вчився, переймав досвід у відомих ковалів. Тому скоро уже сам став непоганим майстром та влаштувався на роботу на калійний комбінат.
— Дідусь був тричі одруженим, — каже його онука Руслана Мельник. — У 25 років він став удівцем, бо дружина померла, несподівано захворівши. Від першого шлюбу у нього залишилося двоє дітей. Незабаром він одружився із Марією Грушевською. Але прожили вони разом недовго. Війна Німеччини з Польщею, у яку згодом була втягнута й Україна, ознаменувала початок кінця подружнього життя. Дідуся забрали до війська. Він став санітаром, щоденно допомагав рятувати життя своїх земляків. Згодом потрапив у полон. Разом із багатьма іншими, його вивезли до Німеччини та відправили у концтабір. До кінця війни йому довелося поневірятися на сільськогосподарських роботах та по пересильних таборах. Вдома на нього чекала ще одна несподіванка: дружина Марія під час війни втекла до своїх рідних у Польщу, забравши з собою донечку Дану. Третьою дружиною дідуся наприкінці сорокових стала Марія Брусак. На цей час вона була вдовою (її чоловік загинув у „партизанці”. — Авт.) та мала трьох маленьких дітей. Зв’язок із підпіллям та військами УПА призвели до того, що її „попросили” виселитися до Хабаровського краю. Дідусь також поїхав.
— У Калуш наша сім’я повернулася у 1956 році, — продовжує донька Ярослава Мельник. — Батьки не застали уже ні власної домівки, ні своєї землі. Сім’ю із трьома малолітніми дітьми ніхто з родичів до себе брати не хотів. Тому батькові довелося важко працювати, щоб забезпечити усіх найнеобхіднішим. Робота на калійному заводі давала необхідний заробіток. Скоро почала працювати і я, закінчивши училище та влаштувавшись на швейно-галантерейну фабрику.
У 1963 році Йосип Возняк пішов на пенсію. Однак ще довгих 14 років продовжував працювати сторожем у СУ-6. Він ніколи не відмовляв людям, які приходили до нього із проханням щось викувати. Так само ніколи ні з кого він не брав грошової плати за свою роботу. Люди щиро дякували майстрові та бажали йому довгих років життя і міцного здоров’я. Мабуть, це і стало причиною його довголіття.
На запитання, скільки ж онуків та правнуків у Йосипа Максимовича, одразу відповісти не зміг ніхто. Родина дуже велика: 16 онуків та щонайменше 19 правнуків. Майже з усіма сім’я Возняків намагається підтримувати контакти. Дочка Дана регулярно навідує тата, хоча тривалий час вони не спілкувалися. Зараз вона мешкає у Польщі разом із чоловіком. Приїхати на день народження до батька у цьому році вона не змогла. Однак привітала його по телефону, пообіцявши приїхати згодом.
— Ми хочемо ще якось знайти дядька Володимира, — каже Руслана Мельник. — Він ще у 1960-х поїхав на заробітки до Росії і не повертався. Так, мабуть, склалося. Ми знаємо, що у нього є там сім’я. Деякий час ми переписувалися, а потім зв’язок обірвався. Але дуже хочемо знайти його, щоб батько міг ще зустрітися із сином. Тоді б уся родина спілкувалася.
Сьогодні Йосип Возняк мешкає у невеличкій однокімнатній квартирі на вул. Грушевського. Її житлова площа усього 20,8 кв. метрів. Донька Ярослава неодноразово зверталася до міської влади із проханням виділити для старенького пенсіонера бодай невелике житлове приміщення у будь-якому домі будь-якого мікрорайону міста. Адже зараз на тих кількох метрах „тиснуться” три сім’ї. Проблема насамперед у тому, що старенький Йосип Максимович не спить уночі. Очевидно, що у його організмі відбулися якісь зміни, внаслідок чого міцний сон у нього буває лише вдень. Вночі ж чоловік ходить по кімнаті, голосно розмовляє і потребує відповідної уваги. У цій же кімнаті спить його правнучка Юля, якій потрібен здоровий сон, щоб мати сили для навчання у школі.
— Я дуже прошу, щоб хоч хтось зрозумів, наскільки важко доглядати за перестарілою людиною у таких умовах, — каже пані Ярослава. — Я не прошу кімнату у новому елітному домі. Нехай навіть це буде старе помешкання. Якщо треба, я буду відпрацьовувати за нього. Знаю, що у нашому місті є чимало квартир, господарі яких померли. Там ніхто не живе, і вони просто пустують. Невже так проблематично виділити одну з таких квартир для людини, яка має 43 роки трудового стажу, купу орденів, медалей, подяк та похвальних грамот? Якщо допомогти нам немає кому, то і непотрібно, щоб міська влада приходила помпезно вітати тата.
Ватикан: коли час зупинився