А народилася Марія Федорівна (за документами — Феодосіївна. — Авт.) 13 лютого 1919 року у с. Загризово Харківської області. Її сім’я тоді не була ні бідною, ні багатою. У господарстві була лише одна корова та кінь. Батько, Феодосій Васильович Шевцов, допомагав робити радіо- та телефонні лінії, розвозячи конем стовпи. А мама, Веклушка Прокопіївна, хазяйнувала вдома та дбала про двох доньок — Марію та Раїсу.
— У 1928 році з’явилися колгоспи, — згадує Марія Федорівна. — Хоча господарство у нас було скромне, але і його було шкода віддавати. Адже ж усе нажили важкою працею. Батько відмовився вступати до колгоспу і йому одразу ж пригрозили розкуркуленням. Зрозумівши, що життя у рідному селі не буде, батько поїхав шукати кращої долі. Незабаром повернувся і повідомив, що знайшов невеличке житло для нас усіх у Ворошиловградській (тепер — Луганській) області. Виходу не було, бо на той час нас просто вигнали з власної домівки. І ми поїхали.
Сім’я Шевцових поїхала у с. Малорязанцево поблизу м. Лисичанська. З собою привезли лише швейну машинку та три великі хустини з китицями. Хатина виявилася невеликим сарайчиком, в одному куті якого була худоба, а в іншому — люди. За все це потрібно було ще і платити господарям.
Деякий час сім’я так і жила. Феодосій Васильович влаштувався на шахту. Хоча заробітки були не дуже великі, однак існувати можна було. Та не довго. У 1932 році почався голод. Увесь урожай (а він того року був не гіршим, ніж у попередні роки. — Авт.), збирали і вивозили з сіл. Дещо залишали у полі у копах, але тут же ставили варту, яка мала слідкувати, щоб ніхто з людей не смів брати і колоска.
Ми жили, як первісні люди
— То були страшні роки, — витираючи сльози, продовжує Марія Федорівна, — Їсти немає що, обігріти хатину нічим, грошей також ні на що не вистачає. Пам’ятаю, що тато зробив мені невеличке відро, з яким я ходила на старі шахти збирати вугілля. Ми його потім за копійки продавали, щоб хоч якось порятуватися. Був одного разу випадок, який назавжди залишиться у моїй пам’яті. Я з подругою Нюрою збирали по полю колоски пшениці. Робити це було категорично заборонено, але ми все одно брали невеличкі торбинки і ходили по стерні, шукаючи поживи. Під час одного з таких походів нас з подругою спіймав об’їждчик. Ми перелякалися і не знали що робити, але він не став нас займати. Навпаки — порадив іти геть, бо за кілька хвилин мав бути другий об’їждчик, який навряд чи пожалів би дітлахів.
Дівчата лісосмугою подалися геть. Віддаляючись, бачили повні копи пшениці, з яких так і не вдалося отримати хоч трохи їжі. А харчувалися тоді усім, що можна було їсти. З тих кількох зібраних колосків на власноручно зроблених жорнах мололи якихось склянку-дві борошна. Потім його змішували із дрібно порізаним листям буряка і з цієї суміші пекли оладки. Лушпиння від картоплі також перетворювали на оладки, які пекли просто на розігрітій кухні.
— Ми тоді взагалі жили, як первісні люди, — сумно посміхається Марія Федорівна. — Для нас тоді справжнім делікатесом була лобода, яку варила мама з якоюсь такою солодкою травою. Ми взагалі такі худющі були, хліба майже не бачили. Правда, якось за рік з’явилася карткова система, по якій роздавали хліб. Батько міг взяти по 400 г хліба, а ми — по 200 г. Одного разу несу я той окрайчик хліба у руках додому і зустрічаю якогось діда. Він — страшний такий, опухлий і просить хліба, бо їсти хоче. Я втекла тоді, бо дуже злякалася. Взагалі багато людей тоді пухли. У моїй сім’ї, правда, якось обійшлося.
Незабаром Федір Васильович розрахувався з шахти і поїхав з сім’єю у Лисичанськ шукати кращої долі. Його дружина шила для людей хоч якийсь одяг, за що отримувала невелику плату. Легше стало аж тоді, коли у с. П’ята рота відкрили “Садотрест”. Там вирощували малину, агрус, яблуні, вишні. Батька прийняли сюди на роботу у кузню. Підпрацьовували і його доньки.
— Жити стало трохи легше, — продовжує Марія Федорівна. — У нас вже навіть кілька курей тоді з’явилося. От тільки батька з нами не було. Його вивезли у 1937 році і більше ми його ніколи не бачили. Реабілітували його, як і багатьох інших, посмертно. Мама наполягла на тому, щоб я продовжила вчитися. Тому після школи я на вмовляння подруги Нюри поступила у фельдшерську школу у Лисичанську. Мама мені тоді пошила нове плаття з однієї із тих трьох хустин, які взяла із с. Загризово. То було справжнє свято для мене, бо обновами у ті часи ніхто себе не тішив.
Бомбили так, що горіло каміння
У 1940 році двадцятиоднорічна дівчина закінчує навчання і її направляють на роботу у м. Рубіжне. Війна зруйнувала і плани на майбутнє, і віру, що все найгірше — уже позаду. Вже через рік з військкомату їй приходить направлення у м. Ізюм Харківської області, де вона мала обслуговувати тих, хто рив окопи. Часто над головою пролітали військові літаки, хоча спочатку не бомбили. Коли Харків захопили німецькі війська, все змінилося. Військові та медики разом зі зброєю та танками були змушені пішки втікати до Сталінграда. Йшли виключно ночами, а вдень переховувалися. Бомбили тоді нерідко, але поранених не було.
— Пекло ми побачили тоді, коли перейшли Волгу, — каже Марія Федорівна. — Там бомбили так, що горіло каміння, не те, що все інше. Поранені були скрізь, і всі хотіли жити. Ми просто не встигали приділяти увагу всім. А вони жити хотіли, кричали: “Сестра, рятуй!”… На початку 1943 року Сталінград відбили. Пам’ятаю, як з бункерів вивели 11 німців і повезли у Москву. Мені тоді дали звання молодшого лейтенанта. Я ж вирішила, що хочу бути капітаном. Наш полк відправили на Західну Україну. Ми пройшли Тернопіль та Чортків, а у Станіславі нас розформували. Я важко захворіла, тому мене демобілізували.
Повернувшись до матері та сестри, Марія Федорівна недовго пробула вдома. Її сестру, яка закінчила педучилище, направили у Жаб’є. Тут же чергову повістку з військкомату отримала і фельдшер, послуги якої були необхідні у Станіславській області, де спалахнула епідемія туберкульозу.
— Начальник міліції порадив не їхати туди, сказав, що там дуже страшно. Але після того, що я вже бачила під час війни, здавалося, що вже нічому не подивуюся, — згадує Марія Федорівна. — Отож 11 квітня 1946 року ми приїхали у Калуш. Відтоді це місто стало для мене рідним. Я багато працювала, як і всі інші. Деякий час була акушеркою. Тоді пологового не було. Мене привели у якийсь підвальчик без обладнання і меблів і сказали, що це буде роддом. Я своїми силами та при допомозі добрих людей облаштовувала те приміщення. Потім у мене з’явилися дві помічниці. Але вони були польками і багато хто їх просто не розумів і хотів, щоб пологи приймала я. Були часи, що я по два дні з пологового не виходила. Посплю десь у куточку і знову до роботи.
Усе подальше життя Марії Федорівни було нерозривно пов’язане з медициною. Вона працювала практично в усіх медичних закладах нашого міста. Всюди її любили і поважали за відповідальність та повну віддачу улюбленій справі. Одного разу вона навіть робила операцію одній жінці, оскільки лікаря на той час з вагомих причин не було. Тоді вона наклала дванадцять швів. А наступного дня жінка уже посміхалася і дякувала своїй рятівниці. Коли збудували нову лікарню у Підгірках, то вирішили перевести туди і Марію Федорівну, але вона не захотіла. Вирішила залишитися у приймальному відділенні. Вийшовши на пенсію, ще багато років працювала черговою. І лише у 1987 році через проблеми із зором була змушена покинути улюблену роботу.
Зараз майже дев’яностолітня жінка живе сама. Чоловік, Олександр Олександрович Андрух, з яким прожила більше 50 років, вже давно помер. Його життєва стежка також була нелегкою, адже ще у 12-річному віці одягнув на плечі військову шинелю. Жило подружжя у злагоді, хоча дітей у них не було.
Зараз Марія Федорівна згадує поіменно всіх людей, з якими йшла по житті, нікого не забуває, і каже, що дуже багато зустрічала добрих людей. Більше всього на світі любить своїх племінників Юрія і Тому, які живуть у Черкасах. Там же похована мати — Веклушка Прокопіївна, яка поїхала за донькою Раїсою.
Ватикан: коли час зупинився