Як свідчить статистика, кожен четвертий українець працездатного віку хоч зараз готовий емігрувати за кордон. Для багатьох дуже привабливим є отримання імміграційної візи за лотереєю диверсифікаційних віз (у народі — “зелена карта”. — Авт.). Офіційно щороку між мешканцями країн із низьким рівнем імміграції до США розігрується 55 тисяч віз, які дають право на постійне проживання у США. З 2005 року, щоб звести до мінімуму випадки шахрайства, Держдепартамент запровадив систему електронної реєстрації учасників розіграшу.
У Програмі-2010 вперше особи, які надіслали свої заявки на участь у ній, можуть перевірити статус своїх заявок у реальному режимі і визначити, чи їхні заявки були відібрані. Таку можливість учасники лотереї матимуть, починаючи з 1 липня наступного року.
Участь у Програмі-2010 можуть взяти українці, які або закінчили середню школу чи її еквівалент, або мати впродовж останніх п’яти років дворічний робочий стаж, який вимагає не менше двох років професійно-технічної підготовки.
Держдепартамент розглядає лише заявки, подані у вигляді електронної реєстраційної форми, заповненої на сайті www.dvlottery.state.gov до 12.00 понеділка, 1 грудня. Усі заявки претендента будуть дискваліфіковані, якщо від його імені буде отримано більше однієї заявки.
Надзвичайно важливим є надання усіх необхідних фотокарток. Інакше заявку буде дискваліфіковано. Групові або сімейні фотокартки не приймаються: кожен член родини має бути сфотографований окремо. Фотокартки мають бути зроблені нещодавно.
З-поміж правильно заповнених заявок за допомогою комп’ютера випадковим чином відбиратимуть виграшні. Переможці лотереї будуть повідомлені про виграш з травня по липень 2009 року звичайною поштою. Тих, хто не виграв, повідомляти не будуть. Дружини/чоловіки відібраних претендентів та їхні неодружені діти віком до 21 року також матимуть право звернутися за візами. Візи, що розігруються у рамках програми-2010, будуть видаватися з 1 жовтня 2009 року до 30 вересня 2010 року.
Детальну інструкцію (понад 40 сторінок. — Авт.) можна прочитати та роздрукувати за адресою: http://www.travel.state.gov/pdf/DV_10_ukr.pdf. Для участі у Програмі-2010 щодо імміграції у США не потрібно нічого платити. Крім того, Уряд США не співпрацює із жодними консультантами чи приватними фірмами у проведенні “зеленої карти”.
Віце-консул Посольства США Алекс Грінстайн, який нещодавно побував в Івано-Франківську, вкотре наголосив: для того, щоб узяти участь у “зеленій карті”, єдиним можливим посередником є Інтернет. З усіма питаннями також треба звертатись у Посольство, де немає платних посередників. Отож, якщо вам хтось казатиме, що допоможе отримати візу за гроші, не вірте. Краще спробувати самому.
США очима колишніх калушан
Чимало наших земляків, які виїхали у США за “зеленою картою”, зареєстровані на сайті Однокласники.ru і прагнуть спілкування з колишніми співвітчизниками. Нині чи не у кожного калушанина у США проживають сусідка, однокласник чи просто знайомий. Деякі колишні калушани на прохання “Вікон” поділилися враженнями від життя за океаном.
Тетяна Олійник (прізвище змінено), 31 рік, у США — з 2006 року:
— Виграли ми з чоловіком “грін карту” випадково, не маючи жодного бажання “рвати” зі всім, що нас стримувало. А штовхало нами дике бажання побачити щось нове, подивитися на світ. У моїх думках Америка мала зовсім інший вигляд: дивлячись фільми, бачила тільки кращий її бік. Натомість перше враження було жахливим. На другий день нашого перебування у США ми ввечері потрапили у центр міста Детройт. Тут поряд з освітленим новим яскравим будинком стоять кілька багатоповерхівок без вікон, без світла, і там також живуть люди. Пояснили так: дешевше побудувати новий, ніж зносити, ремонтувати старий. Пізніше зрозуміли, що не так усе страшно, є багато хороших місць, де не думається про гірше. Вразили своїми габаритами магазини, та особливо — обслуговування. Це те, чого в Україні немає.
Виграти “грін карту” — ще не все. Це лише тобі дають шанс поборотися за можливість поїхати до США. Потрібно затратити ще купу зусиль, здоров’я та грошей (і — немалих). Гроші потрібні ще і з собою. Бажаючі виїхати повинні заповнити три пакети інформації, пройти медичне обстеження у Києві, і тільки у Варшаві на співбесіді скажуть, чи можете ви виїхати, чи ні (співбесіда у Варшаві зберігається і для учасників програми-2010. — Ред.). Жодні кошти вам ніхто не поверне. Будь-яка дрібниця відіграє суттєве значення: буква у прізвищі, імені чи по батькові; будь-яка дата чи автобіографічна помилка — і вже негатив. Не довіряють нікому. У разі успішної співбесіди дають візи на півроку для виїзду за кордон. Тим, хто виїжджає, обов’язково потрібно мати друзів, знайомих, родичів у США, без яких просто не обійтися. Допомога потрібна для того, щоб знайти житло, відкрити рахунки у банках, купити машину, оформити страхівку… Моя порада: якщо є можливість і кошти, авто купувати на аукціонах, а не у дилерів. Економніше.
У деяких містах Америки є наші (українські, російські, польські) магазини. Там можна дізнатися багато корисного для себе від людей, продавців та з нашомовних газет. Також можна попроситися на роботу у магазин. Дуже важливо заслужити собі рекомендацію, яка у подальшому допомагає у пошуку іншої роботи. Для пошуку роботи потрібне резюме. Заявку на роботу в основному можна зробити он-лайн, знаючи місце навчання, роботи та телефони знайомих людей, які у разі необхідності можуть тебе зарекомендувати з хорошого боку.
Початок перебування у США важкий, але з часом до всього звикаєш, а від України — відвикаєш, залазиш у кредити, купуєш машину, дім… І все ніби нормально. Це один із способів змінити життя. Багато хто повертається в Україну. Добре тим, хто приїхав років десять тому. у кого медична спеціальність, хто спілкується англійською. Зарплата тут піднімається лише зі стажем.
Федір Мельник, 35 років, у США — з 2001 року:
— Пам’ятаю, на домашню адресу приходить повідомлення, що я виграв “зелену карту”. Як і будь-який виграш, це викликало позитивні емоції. Ми порадилися з дружиною і вирішили поїхати. Втрачати нічого, не сподобається — повернемося.
На співбесіду поїхав до Варшави. Збір усіх потрібних документів, щоб отримати право виїзду, зайняв півроку.
“Зелена карта” — це право на перетин американського кордону, право на проживання та роботу в Америці. Ця карта не передбачає лише права працювати на державній службі та голосувати. А так — це всі права американця. — Перед виїздом я продав усе майно: квартиру, автомобіль.
В Америці усе не так. Тротуари за призначенням не використовують, люди пересуваються на авто, пішоходів практично немає. Було враження, ніби я потрапив у Чорнобильську зону. Людей взагалі можна побачити лише на торгових плацах, у магазинах та парках. У крамницях людьми просто кишить. На вигляд усі люди приязні, посміхаються, щосекунди перепрошують. Дотик до когось — мало не кримінал. А ще, коли дивишся в очі перехожому, то він неодмінно привітається, як колись у селах, усі з усіма віталися. Коли в магазин хтось зайшов мовчки, то це значить — наш. Одиниці виміру — і ті не такі. Важко було звикати. От у нас метри, а там ярди, замість кілометрів — милі, фунти замість кілограмів, навіть не літри, а галони. І це все одночасно, на купу! Тоді починаєш відчувати себе безпорадним дитям. Ти нічого не знаєш, тебе мало хто розуміє…
Перші півроку моя цікавість до Америки не гасла, а потім, коли пішла рутина — аргументи вичерпалися. Американці багато працюють, майже всі понаднормово. Офіційний робочий день — вісім годин. Але, щоб прожити, треба працювати більше норми. І якщо на роботі пропонують “овертайм” (понаднормовий час), — то цю пропозицію приймають із вдячністю. Понаднормовий час більше оплачують. Мій робочий день — одинадцять годин: із восьмої ранку, до сьомої вечора, ще дві години на дорогу.
Без авто вижити в Америці неможливо, але дороги там ідеальні. А ще я жодного разу не мив своє авто. В Америці немає бруду, мабуть, тому що весь чорнозем тут, у нас. Та й туфлі зношую, так ні разу і не почистивши.
В Україні жити недорого. Наша проблема — це не дорожнеча, а праця, яку не оплачують. Оплата праці у нас на рівні десяти відсотків від справжньої її вартості. Щоб підняти рівень життя, потрібно відрегулювати оплату праці. В Америці середня заробітна плата — дві тисячі доларів. В Україні мірило цін — м’ясо, а там усі продукти. Дешевше одного долара нічого немає: картопля, хліб, морква, буряк — два-три долари, цигарки — шість. Ніби і недорого, при тій зарплаті не відчуваєш цін, бо є за що купити. В Америці немає голодних, там усі ситі. От у них є два види “фемелі”-кафе. Вхід в одне коштує десять доларів, там можна їсти усе, що хочеш і скільки хочеш, але виносити не можна. В іншому береш тарілку і кладеш туди, що хочеш: м’ясо, морепродукти, картоплю, гриби, усе в одну ціну — п’ять доларів. Тут можна купувати із собою.
Коментар Вадима Кондратюка, перекладача:
— Вартість послуги за заповнення заявки на отримання “зеленої карти” складає 25 грн. за основного заявника + 10 грн. за кожного члена сім’ї (якщо це заявка від сім’ї). У Івано-Франківську ці ціни також були 2-3 роки тому. Ціна покриває: консультаційні послуги, сканування/форматування фотографій, заповнення анкет згідно з правилами, роздрук повідомлення про реєстрацію, витрати, пов’язані з використанням мережі Інтернет.
Кидається в очі, що щороку приходять до мене люди, яких “кинули” так чи інакше: наприклад, заповнили заявки на батьків, а не на дитину. Щоб не втрачати шанс, оскільки заявка подавалась і так без їхнього відома, люди погодились на такий варіант. Візи відкрили. Їм пообіцяли, що потім забрати дитину буде без проблем. Зараз плачуть, що їм робити: дитину вивезти практично неможливо. Сказати, що не вписали дитину, анулюють візи за приховування інформації. Подібних історій у різних варіантах — безліч.
Друге, що просто вражає — це те, якими вже методами не цураються ті, хто хоче побільше подати “безкоштовних анкет”. Люди, які отримують конверти зі Львова, Івано-Франківська, Тернополя, не можуть второпати одного: звідки у тих людей їхня контактна інформація. Гадаю, окрім довідників, у хід пішли списки з ЖЕО, списки, використані за час виборів. Законність використання такої інформації залишається під великим питанням.
Минулого тижня мій добрий знайомий розказав мені про те, що днями в 11-й клас однієї ЗОШ м. Калуша, де навчається його донька, прийшла одна особа у якості представника від адміністрації школи, з іншою особою, яка бажала всіх “безкоштовно” записати на участь у лотереї “грін кард”. Чемно зробили фото дітей, записали відомості.
Гадаю, це вже занадто. По-перше, у школі, де б мали навчати хоч якихось засад патріотизму, вчителі ходять і пропагують імміграцію (і головне — без відома батьків!). Залишається здогадуватись, яким методом завоювали ті люди прихильність адміністрації школи, і яких добрих вуйків запустять у школи завтра з новими варіантами лотерей, пропозицій мережевого маркетингу і т. п. Згідно із законодавством України 16-річна особа все одно не вважається повнолітньою для здійснення подорожі (тим більше імміграції) за кордон без супроводу батьків, опікунів або без письмової нотаріальної згоди батьків.
Після короткочасного візиту до США влітку цього року, незважаючи на те, що це була ділова поїздка, а не відпочинок, я вимушений визнати, що, принаймні з того, що я бачив, Америка все ж таки перевершила мої сподівання. Перш за все, кидається в очі, як все зроблено для людей з вадами здоров’я: в аеропортах, у громадському транспорті і т. д. На досвіді пережив, що усмішка, навіть якщо, як нам тут відомо, вона натягнута-чергова-американська, — це набагато приємніше, аніж наша чергова не-усмішка у магазинах, ресторанах, аеропортах і т. п. У місті типу Калуша/Франківська під назвою Лейкланд, що між Тампою та Орландо, я за увесь тиждень не бачив на вулицях жодного п’яного, жодного “вмазаного” наркотиками, і, що ще цікавіше, жодної непристойно одягнутої людини, включно у супермаркетах, де людей на вихідні — море.
Фільми, виявляється, — це ще не реальне життя. У нас, здається, більше насильства, більше корупції, більше наркотиків, повно реклами алкоголю і куріння на відміну від США. За те, що там ціни нижчі, ніж у нас, на авто, побутову техніку, продукти та одяг, я взагалі мовчу. Мушу визнати, що наразі Штати все ж таки залишаються (порівняно з нами!) правовою державою, потужною у соціальному та економічному плані, що наразі Штати все ж таки залишаються країною з християнськими цінностями.
З іншого боку, я вже неодноразово перекладав документи тим людям, які повертаються зі Штатів (з тенденцією — у бік збільшення). Отож, не все там так гарно, як може здатися на перший погляд.
Ватикан: коли час зупинився