— Нас, дівчат-зв’язкових УПА, було кілька, — згадує войнилівчанка Марія Коваль. — Зокрема, Дарія Богдан, Анастасія Луцак, яка трагічно загинула, Софія Гнатів, яку заарештували і вивезли у Сибір, Анна Гончар, Ольга Дурбак. Деяких уже немає у живих.
Доля Марії і Гавриїла Ковалів — типова для часу радянської та німецької окупації. Батька Марії заарештували, а все майно забрали. Марія з мамою була вимушена залишити рідний дім і піти різними стежками. Марію прийняла родина з Калуша, яка допомогла з навчанням. Тож Марія влаштувалася працювати вчителем у Бабині Зарічному, а у 1947 році вийшла заміж. До 1982 року працювала у Калуському ремонтно-будівельному управлінні, звідки і пішла на пенсію. Тоді ж і повернулася жити у рідний Войнилів.
— На жаль, 2002 року я стала вдовою, — каже Марія Коваль. — Але хочу зберегти пам’ять про свого чоловіка та його побратимів, які були справжніми патріотами своєї держави. Дуже вдячна директору та адміністрації Войнилівського ПТУ-34, які не забувають про ветеранів ОУН-УПА — живих і тих, кого вже немає з нами, а також осередку Союзу українок, який береже пам’ять про славні часи боротьби. Дуже прошу редакцію “Вікон” надрукувати спогади мого чоловіка Гавриїла Коваля.
Ми взяли на себе клятву — ні кроку з рідної землі!
Я, Коваль Гавриїл Іванович, житель Войнилова, народився 23 жовтня 1912 року у селянській сім’ї. Зі шкільної лави займався політичною роботою, належав до трійки УВО (нелегальна військова організація, що існувала у 1920-х — на початку 1930-х років у Західній Україні. Створена за ініціативою колишніх старшин Армії УНР — членів Стрілецької ради з метою продовження збройної боротьби за незалежність України. — Ред.), де виконував складні завдання. На п’ятому році навчання мене виключили зі школи. Проте я сам над собою працював, багато читав різної літератури, брав активну участь у “Просвіті”. При цьому товаристві були курси бухгалтерів, які я успішно закінчив. У 30-х роках я нав’язав зв’язки з підпільною організацією ОУН (з нею я і по сьогодні). У 1935 році мене забрали у польську армію, де я відслужив два роки.
У 1939 році на нашу землю прийшла більшовицька навала. У той час я допомагав родичам по господарству. У 1941 році на нашу землю прийшов другий — німецький окупант. Спочатку почалися безпорядки і ми були змушені організувати самооборону, яка цілодобово виконувала чергування.
У 1942 році провід ОУН запропонував мені піти на курси секретарів у Станіславі. Після закінчення я працював секретарем волості. Цього ж року провід мене вислав на вишкіл у с. Кадобну. Вишколював нас інструктор на псевдо “Шило”. У селі ми довго не були, бо загрожувала небезпека. Тож перейшли углиб лісу, де збудували колибу. Тут ми перебували три місяці. Після навчання розійшлися по своїх дільницях. Мене уповноважили відповідати за Войнилівську дільницю, куди входили Довпотів, Томашівці, Дубовиця, Середнє, Сільце. Мені присвоїли звання підрайонного, мав псевдо “Тихий”. Моїм завданням було вишколювати хлопців військової підготовки та побудувати у лісах сховища для сотні. Сховище було збудовано у районі Забугая. Хлопці були готові до вступу у сотню. Також я отримав завдання демонтувати друкарню, що терміново і виконав (друкарня згодом була переправлена у Карпати. — Авт.).
У Войнилові були розташовані великі склади із зерном. Ми зняли охорону і частину зерна відправили сотням у Карпати, а решту — населення розібрало. Цього ж року наша боївка знищила у двобої групу німецьких карателів, а здобуту машину виміняли у мадярів, які стояли на станції Боднарів, на зброю.
Весною 1944 року німецькі та мадярські карателі разом із фольсдойчерами та яничарами напали на село Копанки, яке пограбували та спалили (всередині квітня 1944 року. невеликий відділ мадярського війська переходив через с. Копанки. У їхній бік пролунало кілька провокативних пострілів з села. Того ж дня про це дізнався комендант Калуша. 15 квітня, якраз у Великодню суботу, сюди прибула карна експедиція і повністю знищила село. Постріляли кількадесят чоловіків. Копанки догорали кілька днів. — Ред.). Наша розвідка донесла, що німецькі та мадярські війська готуються напасти на Томашівці та Негівці, тому я отримав наказ проводу негайно зробити засідку від села Томашівці зі своїм кущем. З боку Негівців позицію зайняла сотня “Бея”, з боку Довпотова — чота “Язьміна”. Карателі не сподівалися на опір, тому змушені були відступити, забираючи з собою побитих та поранених.
Влітку 1944 року московсько-більшовицька навала вдруге прийшла на наші землі, тоді всі кущі та групи пішли у сотні. Сотня “Летуна” сформувалася на оболоні сіл Довжки та Діброви. Я зі своїми хлопцями теж примкнув до цієї сотні, проте мені не пощастило у ній довго пробути: мене відкликав мій провідник “Корній”. Я мав залишатися на терені і готувати молодих хлопців для боротьби у сотні.
З приходом більшовиків мої родичі були вимушені залишити свій дім. Все майно було зліквідовано, сестра — заарештована і вивезена у Сибір. Уся родина поневірялася по чужих селах.
Восени 1944 року провідники віддали наказ розпустити кущі та малі сотні, бо більше набору непотрібно. За можливості треба було пробиратися на захід. Хто ж не міг, мав рятуватися власними силами. Хлопці розійшлися, рятуючи свої життя. Ми мали згодитися з такою обстановкою, бо були патріотами України. Крім того, іншого виходу не було. Ми взяли на себе клятву — ні кроку з рідної землі! Бо вірили: прийде час — і ми будемо потрібні.
Після нашої поразки я влаштувався на роботу у промкомбінат, де працював різноробочим. Пізніше мене направили у курінь у Станіслав, де пробув майже два роки. Згодом повернувся у Войнилів, працював майстром-будівельником. У 1952 році перейшов працювати у Калуш у ЖКО. Працював на різних посадах: від нормувальника до куратора. Останніх десять років став інвалідом І групи по зору.
Ватикан: коли час зупинився