Перебуваючи у квітні 1994 року у Каневі, я замешкав на квартирі у поетеси Катерини Іванівни Піки. Вона подарувала мені збірки своїх поезій з автографом: “Щедрість”, “Тополині струни”. Основа її поезій — Україна, рідна мова, Кобзарева весна, калина (до речі, кущ калини буйно росте на місці самоспалення Олекси Гірника). На честь подвигу калушанина Катерина Піка написала поему “За Україну”. Дуже прошу редакцію напередодні річниці з часу подвигу Олекси Гірника надрукувати ці полум’яні віршовані рядки. Як на мене, подвиг калушанина має знайти своє гідне місце у підручниках з історії України для нинішніх і прийдешніх поколінь. Саме завдяки Олексі Гірнику та тисячам українських патріотів, які щонайменше думали про себе, нині живемо у незалежній державі, розмовляємо рідною мовою, маємо синьо-жовтий прапор з українським тризубом.
Мирон ШПАКОВИЧ, калушанин
Катерина Піка
За Україну
Страшна ніч
Кричали сови у ночі
В січневій тиші.
Допомагали їм сичі
Десь на узвишші.
Внизу вогонь палахкотів,
Дим чорний слався,
Хтось невідомий там горів,
З життям прощався.
До нього жінка підійшла:
— Ти, Кароліна?
Вона торкнулася чола:
— Я, Україна…
За мене муки ти прийняв,
З страждань і болю.
Ти прапор високо підняв
За світлу долю.
У ньому неба голубінь
І колір жита,
В серцях майбутніх поколінь
Ти будеш жити.
За здійснення твоїх ідей
В ясне роздолля
Ітимуть тисячі людей
За правду й волю.
За це в пекельному вогні
В цю ніч загинув.
Уклін Тобі аж до землі,
Мій вірний сину.
Від катастрофи
Злетів світанок на зорі,
Ясний і чистий,
І появились на горі
Енкаведисти.
Вони на чому світ кляли,
Нічну завію,
Що, бач, прогавити змогли
Таку подію.
Нащо тушили ліхтарі,
Була ж негода.
І на Тарасовій горі
Така пригода.
Як в таємницю обернуть
Усе, що сталось,
Щоб люди не змогли забуть,
Не здогадались.
Усі листівки позбирать,
Замовкнуть строфи,
Загинув, можна всім сказать,
Від катастрофи.
Що це від зіткнення машин
Згоріли люди.
Що був в машині не один —
Хай так і буде.
Самі ж дізнались, накінець,
Що за людина,
Що патріот він був й борець — За Україну.
Хотів в майбутнє з нею йти,
Жить їй на вірність.
За незалежність був завжди,
За самостійність.
Тепер ітиме з року в рік
У вічні весни,
З Галичини цей чоловік
Гірник Олекса.
Людське горе
Його у Калуш привезли
У домовині
І людські душі потрясли
Слова дружини:
— Яке ж то горенько у нас
Із сліз і болю,
Мабуть, ми в нещасливий час
З’єднали долю.
Сніги північні нас сікли,
Що було сили,
Ми не зігнулись, ми жили,
Синів ростили.
І був Ти добрий і простий,
За це любила.
Прости, голубчику, прости,
Як завинила.
І враз почулися слова:
— Не плач, кохана,
Вини твоєї тут нема,
Моя це рана.
Це сам і втриматись не зміг
Всії наруги.
За Україну рідну ліг,
Прийнявши муки.
За мову, пісню, за життя
В своїй державі,
За її світле майбуття,
За честь і славу.
Ти кущ калини посади
Біля могили,
Щоб сонце сяяло завжди
Над краєм милим.
І не забудь останній день,
І це прощання.
І рвалось в жінки із грудей
Гірке ридання.
А за вікном буяла синь
І неба шати,
Зірвав із гробу кришку син,
Щоб попрощатись.
Пам’ять
І канівці той жах нічний
Запам’ятали,
Вони на місце старти йшли,
Калину клали.
І забувалося в ту мить
Про заборону,
Що може лиха наробить
Стаття закону.
Тамуючи страждання щем,
Вони німіли.
Калини кетяги вогнем
Палахкотіли.
І багряніли на снігу,
Як згустки крові,
Ввібравши пам’ять дорогу
І біль любові.
Ще звідси слались в далину
Важкі дороги
В Іркутськ, Урал, на Колиму
Аж до Голгофи.
Де він вогнем піднятий був,
Як стиглий колос,
Хто тут стояв, той серцем чув
Правдивий голос:
— Я так її, я так люблю, —
Слова пророчі,
За неї душу погублю
У тиші ночі.
Нічого вже не додаєм
До цього тексту,
Самозгорів, самоспаливсь
На знак протесту.
І стогін рвався із грудей,
Важкий, болючий,
І сльози капали з очей
На сніг сліпучий.
Його ім’я
Гудуть історії громи,
Година світла,
Нарешті, вийшла із пітьми
Країна рідна.
Упав тягар минулих днів,
Бо вільна стала,
Про вірних дочок і синів
Вона сказала:
— Всі самовіддані були
В тяжку годину,
Свій мужній голос подали
За Україну.
Назустріч зоряній весні
Її дорога,
Де воля, радість і пісні,
І перемога.
Де щастям здружена сім’я,
Весна буяє,
Олекси Гірника ім’я,
Як сонце, сяє.
Канів. Березень 1992 р.
Довідка “Вікон”. Олекса Гірник народився 27 березня 1912 року у містечку Богородчанах на Прикарпатті. Він навчався у польській школі та українській гімназії, працював у молодіжній організації “Сокіл”, служив у польському війську. 1937 року рядовий Гірник заявив, що мріє змінити конфедератку на мазепинку, за що був заарештований і засуджений трибуналом до 5 років ув’язнення.
Під час розподілу Польщі між Німеччиною та Радянським Союзом Олекса Гірник утік із в’язниці і повернувся на Львівщину. У Стрию він був заарештований удруге, тепер уже НКВД, вивезений до Житомирської області і за звинуваченням у зраді Батьківщини засуджений до 8 років ув’язнення. Відбував покарання у концтаборах на Уралі.
Після звільнення мешкав у Калуші неподалік від рідних Богородчан. У січні 1978 року 65-річний Олекса Гірник вирішив вчинити самоспалення на знак протесту проти русифікації України. “Мій протест — то сама правда, а не московська брехня від початку до кінця. Мій протест — то пережиття, тортури української нації. Мій протест — то прометеїзм, то бунт проти насилля і поневолення. Мій протест — то слова Шевченка, а я його тільки учень і виконавець”.
19 січня Олекса Гірник виїхав до Києва, відвідав Софійський собор та Києво-Печерську лавру. Ввечері 20 січня він приїхав до Канева, піднявся на Чернечу гору, тричі обійшов навколо могили Тараса Шевченка і на північному схилі гори розкидав майже тисячу саморобних листівок з протестом проти русифікації. Близько третьої години ночі Олекса Гірник облив себе бензином і підпалив. Вранці його тіло знайшли співробітники міліції, і від них про вчинок Олекси Гірника стало відомо у Каневі та Калуші, а згодом — у Польщі та у країнах Західної Європи.
2007 року згідно з указом Президента Олексі Гірнику присвоєно звання Героя України (посмертно).
Ватикан: коли час зупинився