Як змінилася від цього структура позовів, із якими проблеми найчастіше ідуть до суду калушани та мешканці району, а головне — наскільки якісним є правосуддя в умовах повного безгрошів’я? Про це та інше — в інтерв’ю з головою Калуського міськрайонного суду Михайлом Бейком.
— Михайле Андрійовичу, цьогоріч Державний бюджет майже не передбачив коштів на матеріальне забезпечення судів. Тому уже кілька місяців судова система практично паралізована: немає коштів навіть на папір і конверти. Як у таких умовах забезпечується правосуддя та що робиться для того, щоб не допустити колапсу?
— Ситуація справді дуже непроста. Якщо у минулому році на суди нашої області було виділено 128 тис. гривень, то цього року — усього 5 тис. гривень. До прикладу, щоб Калуський міськрайонний суд функціонував нормально, потрібно тільки на марки і конверти 1200 гривень на місяць. А загалом найпростіша справа обходиться державі приблизно у 120 гривень. А є ж чимало складних справ, багатотомних, при розгляді яких ми викликаємо людей із інших областей і районів. Усе це “впирається” у кошти. Щоб їх зекономити, ми, приймаючи заяви, записуємо всі телефони позивача: домашній, мобільний, робочий і навіть до сусідів. Нерідко на судові засідання запрошуємо сторони за допомогою sms-повідомлень. Крім того, дату слухань стараємося призначати у день прийому заяв та одразу ж зобов’язати людину вручити повістки своїм свідкам. Це дає змогу не йти через пошту. Також ми звертаємося до громадян із проханням взяти на себе поштові витрати. І чимало людей погоджується, за що ми їм дуже вдячні. Більше того, за кілька останніх місяців ми були змушені поступово вивчити всі графіки транспортних сполучень, щоб при можливості максимально підлаштуватися під того, хто доїжджає. Ми — державна установа, і нікуди не дінемося від цього. Однак, якщо найближчим часом не будуть прийняті зміни до бюджету, то нам буде непереливки.
— Важко сказати, у яких розмірах, але суди стабільно поповнюють державну скарбницю — це судові збори, мито, інформаційні збори тощо. Якби хоч частину цих коштів залишали судам, проблем було б набагато менше? Чи можливо це та чи можуть суди розраховувати на недержавну допомогу?
— Держава не від добра створила нам такі умови роботи. Ми не маємо свого рахунку, і про його створення не може навіть іти мови. Загалом — це дуже делікатне питання. Оскільки ми — державна установа, будь-яка допомога з боку приватних структур буде розцінюватися як корупція і ніхто на цей шлях не піде. Щоправда, треба віддати належне судовій адміністрації. Вона робить усе, що може: “залазить” у борги, друкує нам бланки, обгортки для справ, повістки. Також нам пішов назустріч директор Центру поштового зв’язку Микола Войтановський. Нам дали маркувальну машину. Частину витрат проплатила судова адміністрація, а на решту коштів немає. Тому ми звернулися з гарантійним листом та проханням пропускати пошту, платити за яку ми будемо пізніше. Нам пішли на поступки. І це нас практично виручило і дало змогу працювати далі.
— Звітуючи перед громадськістю, голова Івано-Франківського міського суду Андрій Малєєв повідомив, що 15 працюючих суддів вирішили за рік 60 405 судових справ усіх категорій. Тобто у день кожен суддя повинен був розглянути 16 судових справ. Крім того, минулого року прокурори області “зірвали” 156 судових засідань. Чи є подібна проблема у Калуському міськрайонному суді? Наскільки завантаженими є судді та чи можна стверджувати, що вони працюють на межі втрати якості правосуддя?
— Наш суд — другий за розмірами суд в області після обласного центру. У нас загалом працює 56 людей. Коли я очолив суд у 1987 році, то нас загалом було дванадцятеро: по двоє суддів та секретарів, по троє працівників канцелярії та судових виконавців, а також друкарка і кур’єр-прибиральниця. Оце був наш штат. Зараз спостерігається тенденція до щорічного збільшення кількості позовів. Адже новим процесуальним законом законодавець так сконструював правові норми, що такого питання, з яким не можна звернутися до суду, немає. Як наслідок — минулого року ми розглянули 11 638 цивільних справ, 18 тис. адміністративних справ, 383 кримінальні справи. За 4 місяці цього року: 3028 цивільних справ, 123 — кримінальні та 974 — адміністративні. Тобто на 1 суддю у місяць припадає 176 справ (всього у Калуші є 11 суддів. — Авт.). Якщо врахувати, що наразі два судді не працюють, бо вони чекають призначення (у них закінчилася каденція ще минулого року. — Авт.), то нас працює вже дев’ять. І їхні справи ми ділимо між собою. Практично виходить близько 200 справ на місяць. Утім, практика показує: скільки би суддів ми не мали, їх усе одно не вистачатиме.
Щодо “зірваних” справ, то така практика спостерігається, мабуть, у кожному суді. Ми маємо проблему з тим, що сторони не хочуть з’являтися у судові засідання, особливо — відповідачі. Також є випадки, коли засідання “зривають” адвокати, у яких на одну і ту ж годину може бути призначено розгляд різних справ у різних судах. Із прокурорами — свої нюанси. Уявіть собі, що прокурор, до прикладу, у США не прийшов на процес. Для них — це немислимо. У нас же можуть бути випадки, коли прокурор має іти у суд, а його запросили, скажімо, в обласну прокуратуру. Він все кидає і їде в Івано-Франківськ. “Зривається” судовий процес, бо нема кому підтримати державне звинувачення. Якби за кордоном телебачення чи преса повідомили про такий ексцес, то такого прокурора вже ніхто у судовому засіданні ніколи б більше не побачив. Він втрачає усе.
— У листопаді минулого року вступили у дію зміни до Закону “Про дорожній рух”, які дали змогу “даішникам” штрафувати водіїв. Чи зменшилася внаслідок цього кількість адміністративних справ, які розглядає суд, та як Ви оцінюєте такі нововведення?
— Зміни до цього Закону зробили свою хорошу справу. І люди відчули це на собі. Однак цей закон приймався дещо недоопрацьованим, адже статистика про травматизм на дорогах вимагала негайних дій. Із одного боку, справді дещо зменшилося навантаження на суди. Але, з іншого, — ми маємо ефект бумеранга: люди почали оскаржувати неправомірні дії міліціонерів. Як наслідок, нам стало ще важче, бо треба вислуховувати міліціонера, людей, які проходять по цій справі, потерпілого. У своїй практиці ми зустрілися із такими випадками, коли зупиняли машину, яка їхала четвертою у колоні, та складали на неї акт про перевищення швидкості. Також був випадок, коли у протоколі було написано, що пристрій “Візир” зафіксував перевищення швидкості на відстані 400 метрів, хоча у технічному паспорті приладу було вказано, що він встановлює швидкість автомобіля на відстані 200 метрів. Цілком можливо, що той автомобіль справді перевищив швидкість. Однак технічні характеристики не відповідають тому, що відображено у протоколі.
За цих кілька місяців ми розглянули 62 скарги на дії міліціонерів. Розгляд їх у суді переважно закінчується рішенням на користь людей.
Ми також маємо клопіт із тим, що Калуш стоїть на роздоріжжі: в область ми можемо потрапити трьома шляхами. На Львівщину також є кілька доріг. І хоча у місті проживає близько 70 тис. людей, щоденна міграція населення — 40 тисяч. Як наслідок — скажімо, десь викрали автомобіль. Де, який шлях перекривати? Поки пішов сигнал у міліцію, поки оголосили тривогу, поки перекрили, злодії вже шлях собі хтозна, який обрали. От наприклад, 6 листопада чоловік на 10 хвилин залишив свій “бус”. За цей час авто викрали. За “гарячими” слідами встановили, що він поїхав у напрямку Жидачева, тож міліція почала його переслідування. Однак за Копанками у них закінчився бензин. На четвертий день цей “бус” перетнув уже українсько-польський кордон, а на сьомий — був проданий у Польщі. Так склалося, що купив його волинянин із метою перепродати та заробити. На “бусі” вже були німецькі номери. Однак при його реєстрації з’ясувалося, що автомобіль крадений.
— Із якими ще позовами найчастіше звертаються калушани та мешканці району?
— У місті й у районі проблеми — різні. У селі переважають земельні спори. У місті — справи із поновлення на роботі і щодо дисциплінарних стягнень, визнання права на житло, виселення. Якщо брати пропорційно, то дві треті частини справ потрапляють до суду із міста, решта — з села.
Ми розглядаємо сотні справ, які ініціюють комунальні служби, щоб через суд стягнути з людей гроші. Натомість випадки, коли люди подають до суду на комунальні служби, — поодинокі. І дарма. Послуги мають бути якісними. Якщо людина не має заборгованості, виконує договір, укладений, скажімо, із ЖЕО, а комунальна служба не виконує своїх зобов’язань, то це питання має розглядати суд. Але люди обирають інший шлях: вони оббивають пороги міського голови та приймальні депутатів. Дехто принципово роками не сплачує комунальні послуги. Це — катастрофа, але її за один день не вирішиш. Ми готові сьогодні розглядати такі справи у судовому порядку. Якщо це буде система, якщо люди будуть іти до суду, то і комунальні служби поводитимуться по-іншому.
А загалом зараз люди судяться буквально за все: палісадники, тротуари, озеленицю, яку переїхала машина. У нас був цікавий випадок із депутатом облради Ігорем Гаврилюком. Він уже як візьметься за щось, то доводить це до кінця. От ремонтували у нас нещодавно проспект. Увесь транспорт їхав вул. Євшана. Однак було чимало таких, хто не хотів об’їжджати, а тому їхали через газони. Депутат побачив це і викликав міліцію. Разом із дільничним інспектором вони затримали такого одного хама, склали на нього протокол. Однак водій ще і “посипав” на них нецензурні висловлювання. Коли справа дійшла до суду, чоловік трохи вгомонився. Закінчилося все мирно, оскільки позивачі погодилися відмовитися від позовних вимог за умови, що водій відновить газон. Причому — не тільки той, яким він їхав, але й інші. Якби таких активних громадян у місті було побільше, тоді був би і порядок.
— За даними соціологічних опитувань, 95% громадян не довіряють судам. Однак кілька останніх місяців чимало людей усе ж таки ішли до суду, намагаючись повернути свої банківські депозити чи відстояти інші права, порушені через світову фінансову кризу. Чи можна стверджувати, що криза повернула довіру людей до судової системи?
— У магазині ми купуємо те, що нам подобається. Але якщо куплена нами річ — неналежної якості? Згідно з правилами торгівлі, ми певний період часу маємо право її повернути та забрати свої гроші чи вимагати її заміни. Юридичні послуги — це та сама умовна торгівля. Адже адвокат укладає з людиною угоду про надання юридичної допомоги. На жаль, та допомога не завжди належної якості. Люди не знають, що вони мають право на сатисфакцію. Як наслідок — іде нарікання на суд, розмови про те, що він куплений. Оце є та страшна прогалина, у яку люди грузнуть, як у болото. Крім того, у нас — розбалансоване законодавство: ми користуємося і старими нормами права, і різними міжнародними нормами, які не суперечать Конституції, і нормами чинного законодавства. Це також серйозна проблема. Нам працювати зараз архіскладно, бо соціальне становище людей погіршилося, люди зневірилися у багатьох речах. Так, на 1991 рік в “Ощадбанку” український народ мав 132 млрд. карбованців. На початок кризи — 128 млрд. гривень, із яких 56 млрд. гривень люди уже забрали, знекровивши банківську систему. Причина — зневіра, яка загострилася ще більше саме за період кризи. Ми розглядаємо чимало позовів, які пов’язані із розірванням депозитних договорів. Однак є речі, які, крім професіоналів, ніхто не знає. От нам кажуть, що є постанова Кабміну або постанова Нацбанку, або наказ міністерства, яким керується та чи інша установа. Ми найперше перевіряємо, чи така норма зареєстрована у Міністерстві юстиції, оскільки від цього напряму залежить рішення суду. Мін’юст реєструє тільки ті норми, які не суперечать Конституції. Але люди цього здебільшого не знають. А паніка робить величезні речі.
— Люди ідуть до суду із різними проблемами, нерідко — сімейними конфліктами. Наскільки важко судді відмежуватися (принаймні на час судового розгляду справи) від суто людських чинників та не думати про моральний бік справи? Адже буває, що на злочини люди ідуть не з власної волі, а у силу певних обставин?
— Звичайно, професія судді має відбиток негативу, оскільки ми постійно з ним працюємо. Практично немає людей, які би нам посміхалися, адже до нас приходять із бідою, горем, проблемами, злістю. Останнім часом люди різко змінилися. Меркантильність заполонила все. Сімейні конфлікти за житло, землю чи спадок розглядати надзвичайно важко, тому що часто у нас всередині борються дві особи: людина і суддя. Ми підходимо до застосування закону творчо. Головне — витримати не букву, а дух Закону.
Так, пам’ятаю справу одного громадянина, у якого вже було двоє дітей і вони з дружиною чекали третю. Вагітна жінка попеклася і потребувала лікування. А це був час, коли аванс давали по 50 гривень. Родичів нема. Заощаджень — також. Треба було рятувати родину, чоловік працював, а двох дітей сусіди по черзі доглядали і в школу водили. Знайшлися хлопці, які запропонували свою допомогу: вони знали, де є металобрухт, накидали його через огорожу, а чоловік мав піти попід воду і забрати його. А чоловіка охорона спіймала. Він своїх помічників не здав. Ну, і як ми його мали позбавити волі? Він крав. Але кому від його ув’язнення стало б ліпше? Оце про букву і дух Закону. Колись римляни говорили так: якщо ви йдете вулицею і побачили, що на мостовій лежить людина, а над нею схилилася інша людина, тримаючи у руках кинджал, не робіть висновок, що це вбивця, бо це може бути людина, яка нагодилася на місце події скоріше за вас, і витягла кинджал із його грудей для того, щоб пом’якшити його страждання. Тож ми у всьому мусимо розібратися, а вже потім виносити вирок.
Ватикан: коли час зупинився